Це не через те, що я не йняв віри, а через те, що просто хотів з’ясувати цю справу. Бо, як кажуть, дружба дружбою, а гроші лік люблять, чи не так, пане барон?
Щоб перепинити його, барон запитав:
— Коли ви хочете справити весілля?
Селянин знову став нерішучим, збентеженим. Нарешті він промовив запинаючись:
— А хіба ж ми не напишемо спершу папірця?
Тоді барон розгнівався:
— Та якого ж біса? Ви ж будете мати шлюбний документ, це найкращий папірець.
Селянин уперто правив своє:
— Але поки там що, ми можемо теж скласти і нашу умову, це не зашкодить ніколи.
Барон рішуче підвівся:
— Відповідайте — так чи ні, зараз же. Якщо ви не хочете, так і кажіть, бо в мене є інший претендент.
Острах мати суперника зовсім збив з пантелику хитрого нормандця. Він зважився і простяг руку, наче після купівлі корови.
— Переб’ємо руки, пане барон, справа скінчена. Тільки дурень від цього відмовиться.
Барон перебив руки, потім гукнув:
— Людівіно!
Куховарка висунула з вікна голову.
— Принесіть пляшку вина.
Вони випили, щоб сприснути угоду, і парубок пішов уже бадьорішою ходою.
Жюльєнові нічого не сказали про ці відвідини. Шлюбний контракт було складено у великій таємниці, потім, після разового оповіщення в церкві, справили весілля в понеділок уранці.
Одна з сусідок несла в церкві за молодими дитину, як певну запоруку майбутнього багатства. І ніхто в окрузі гіе дивувався — всі заздрили Дезіре Лекоку. В сорочці родився, — казали з лукавим усміхом, в якому не було, проте,
і тіні осуду.
Жюльєн учинив страшенний скандал, який скоротив
перебування тестя і тещі в Пеплі. Жанна розлучалася з ними без особливого смутку, бо Поль став тепер для неї невичерпним джерелом щастя.
IX
Коли Жанна зовсім видужала від пологів, було вирішено нанести візит Фурвілям і побувати з візитом у маркіза де Кутельє.
Жюльєн щойно купив на аукціоні новий однокінний фаетон, щоб можна було виїжджати разів зо два на місяць.
Одного ясного грудневого дня фаетон запрягли і, проїхавши години дві нормандською рівниною, почали спускатися в невеличку долину, схили якої поросли лісом, а середина була зорана.
Потім поля змінились лугами, а луги болотами, повними сухого вже в цю пору року очерету, що шелестів своїм довгим сухим листям, схожим на жовті стрічки.
Несподівано за крутим поворотом долини показався замок Врійєт: одним боком він упирався в лісистий схил, а другим поринав підніжжям у величезний став, на протилежному березі якого простягався вгору по другому схилу долини високий ялиновий ліс.
Проїхавши старовинний підйомний міст і величезний портал у стилі Людовіка XII, вони в’їхали в парадний двір, де стояв красивий замок у стилі тієї ж доби, обкладений цеглою, обабіч якого здіймалися вкриті черепицею вежі.
Жюльєн пояснив Жанні все до дрібниць у цій споруді. Видно було, що він тут бував часто і знав усе досконало. Він вихваляв замок, захоплюючись його красою:
— Подивися на цей портал! Правда, велична будівля? Весь другий фасад замку виходить на став, там розкішний ганок, що спускається аж до самої води; коло нижніх східців прив’язано чотири човни — два для графа і два для графині. Там, праворуч, де ти бачиш ряд тополь, кінчається став; це звідти витікає річка, що тече до Фекана. В цій місцевості сила-силенна дичини. Граф над усе любить полювання. Це справді садиба вельможі.
Вхідні двері розчинилися, і назустріч гостям з усміхом вийшла бліда графиня, одягнена в сукню з шлейфом, мов у добрі далекі часи. Вона здавалася справжньою озерною принцесою з середньовічного роману, ніби створеною для цього казкового замка.
З восьми вікон вітальні чотири виходило на став і похмурий сосновий ліс, що вкривав горб навпроти вікон.
Від темного листя дерев став здавався глибоким, суворим і похмурим; а коли дув вітер, стогін дерев здавався голосом, що долітав з болота.
Графиня взяла Жанну за обидві руки, наче свою подругу дитинства, і, посадовивши її, сіла коло неї на низенькому стільці; Жюльєн, до якого вже місяців з п’ять вернулась його колишня елегантність, мило і просто розмовляв і посміхався.
Графиня говорила з ним про їхні прогулянки верхи. Вона глузувала трохи з його манери їздити, називаючи його "рицарем-спотикачем", він сміявся теж, називаючи її "королевою амазонок". Враз під вікном пролунав постріл, і Жанна скрикнула з несподіванки. То граф забив чирка.
Графиня зараз же покликала його. Чути було, як хлюпали весла, як ударився човен об камінь, потім появився граф, величезний, у високих чоботях, разом з двома мокрими, рудими, як і він, собаками, що полягали на килимі під дверима.
У себе вдома він був не такий незграбний і дуже зрадів гостям. Наказав підкинути в камін дров і принести мадери та бісквітів і потім раптом скрикнув:
— Ви залишаєтесь обідати у нас, це вирішено.
Жанна, що завжди думала про свою дитину, почала відмовлятись; граф наполягав, але Жанна все не згоджувалась, і в Жюльєна вирвався різкий, нетерплячий рух. Тоді, боячись викликати в ньому злий і сварливий настрій, згодилася, хоч думка про те, що вона не зможе вже побачити сьогодні Поля, мучила її.
День пройшов чудово. Спочатку оглянули джерела. Вони били коло підніжжя порослої мохом скелі, стікаючи в прозорий, завжди вируючий, як кипляча вода, басейн. Потім їздили на човні справжніми водяними доріжками, прорізаними серед сухих очеретів. Граф сидів на веслах поміж двох своїх собак, що нюхали повітря, піднявши носи; кожен змах весел підіймав і штовхав уперед важкий човен. Жанна час від часу занурювала руку в холодну воду і тішилася крижаною свіжістю, що пробігала від пальців аж до серця. Жюльєн і закутана в шаль графиня, сидячи на кормі, всміхались усміхом щасливих людей, яким від повноти щастя нічого сказати.
Настав вечір; холодом охоплювало тіло; північний вітерець пробігав сухими очеретами. Сонце зайшло за соснами, і червоне небо, вкрите багряними, химерної форми хмарками, викликало відчуття холоду самим своїм виглядом.
Увійшли в простору вітальню, де палав яскравий вогонь. Ще в дверях усіх охопило почуття тепла й затишку. Граф розвеселився, схопив свою дружину дужими руками і, як дитину, піднявши до своїх уст, двічі міцно поцілував у щоки поцілунком добродушної задоволеної людини.
Жанна, посміхаючись, дивилась на цього доброго велетня, що так скидався на людоїда вже самими своїми вусами, і думала: "Як часто ми помиляємося в людях". І майже мимоволі перевівши погляд на Жюльєна, вона побачила, що він стоїть коло дверей, страшенно блідий, з очима, втупленими в графа. Стурбована цим, вона наблизилась до чоловіка й тихо запитала:
— Ти хворий? Що з тобою?
— Нічого, дай мені спокій. Я змерз, — відповів він роздратованим тоном.
Коли перейшли в їдальню, граф попрохав дозволу впустити собак, які зараз же вбігли і посідали — одна праворуч, друга ліворуч від свого хазяїна. Щохвилини він кидав їм шматочки їжі і гладив їхні довгі шовковисті вуха. Собаки витягали голови, крутили хвостами, здригалися з радості.
Після обіду, коли Жанна і Жюльєн зібрались було від’їздити, пан де Фурвіль затримав їх іще, бажаючи показати, як ловлять рибу при світлі смолоскипа.
Він залишив їх разом з графинею на ганку, східці якого спускалися в став, а сам сів у човен зі слугою, що тримав невід і запалений смолоскип. Ніч була ясна, холодна, небо всіяне золотими зорями.
Від смолоскипа падали на воду якісь дивні рухливі вогняні смуги, тремтячі відблиски блукали по очеретах, освітлювали ряди ялин.
І раптом, коли човен завернув, на Цьому освітленому узліссі встала величезна фантастична тінь людини. Голова и була вище дерев і зникала в небі, а ноги поринали в став. Потім велетенська тінь підвела руки, неначе бажаючи схопити зорі. І ці величезні руки то витягалися, то падали знов, і тоді чутно було легке хлюпання води.
Човен тихо повертався, і дивовижний привид, здавалося, біг уздовж освітленого лісу, потім він злився з невидимим обрієм, далі враз з’явився знов на фасаді замку, не такий уже великий, але виразніший, з тими ж дивними рухами.
І гучний голос графа скрикнув:
— Жільберто! Я спіймав вісім штук!
Весла розсікали воду. Величезна тінь нерухомо спинилась тепер на мурі, поступово зменшуючись, голова її, здавалось, опускалася, тіло худнуло; і коли де Фурвіль піднявся східцями ганку зі слугою, що ніс за ним палаючий смолоскип, тінь скоротилась до його власних розмірів, відтворюючи всі його рухи.
В сітях билося вісім великих рибин.
Коли Жанна і Жюльєн, закутані в плащі та пледи гостинних господарів, були вже в дорозі, Жанна промовила майже проти волі:
— Яка славна людина цей велетень!
— Так, але він не завжди вміє стримуватись на людях, — відповів Жюльєн, що правив конем.
Через тиждень вони поїхали до Кутельє, що славилися як найаристократичніша родина в окрузі. їхній маєток Ремініль прилягав до великого містечка Кані. "Новий" замок, збудований за Людовіка XIV, ніби ховався в чудовому, оточеному стіною, парку. На горі видно було руїни стародавнього замку. Слуги в лівреях провели гостей у парадну кімнату. Посередині її, на колоні, стояла величезна ваза з севрського фарфору, а на цоколі, під кришталевою платівкою, красувався власноручний лист короля, в якому пропонувалось маркізові Леопольдові-Ерне-Жозе-фові-Жерме де Верневіль де Рольбоск де Кутельє прийняти цей подарунок монарха.
Жанна і Жюльєн розглядали його, коли увійшли маркіз і маркіза. Маркіза була напудрена, ввічлива з обов’язку господині і манірна з бажання показати свою поблажливість. Чоловік, товстий, з сивим волоссям, що стирчало на його голові, голосом, кожним рухом, всією постаттю виявляв гоноровиту величність.
То були люди етикету, розум, почуття і слова яких ніби завжди стояли на ходулях.
Вони говорили самі, не чекаючи відповіді, байдуже всміхалися і, здавалось, ніби виконували їх високим походженням покладений на них обов’язок люб’язно приймати навколишнє дрібне дворянство.
Збентежені Жанна і Жюльєн намагалися справити гарне враження, почували себе якось ніяково, не наважувались залишатися довше і не знаходили приводу, щоб підвестися й попрощатися, але маркіза сама скінчила їхній візит, просто припинивши вчасно розмову, наче милостива королева, що кінчає аудієнцію.
Коли вони повертались додому, Жюльєн сказав:
— Якщо ти нічого не маєш проти, ми закінчимо на цьому наші візити; щодо мене, то мені вистачить Фурвілів.
Жанна поділяла його думку.
Поволі минав грудень, цей темний місяць, похмуре провалля кінця року.