Це недобре.
Смок обернувся. Ірландець нишком жував, витягаючи м'ясо з торби.
— Не їжте до пори, Мак-Кене, — звелів він. — В країні, де ми їдемо, нема дичини.
Коло першої години снігова поверхня так відтала, що лижви провалювалися; о другій годині навіть перетинки не помагали. Розташувалися на одпочинок і вперше попоїли. Смок оглянув запаси їжі. Мак-Кен понапихав у свою торбину стільки шкурок чорнобурих лисиць, що для м'яса ледве лишалося місця.
— Запевняю вас, я не знав, що вони займуть так багато місця, — виправдувався він. — Я клав їх поночі. Зате вони коштують добрі гроші. А маючи зброю, ми вдосталь здобудемо дичини.
— Вовки б тебе з'їли, — зловісно сказав Смок, а очі Лабіскві гнівно спалахнули.
Удвох вони розрахували, що їжі вистачить на місяць, якщо бути ощадними і не давати волі своєму апетитові. Смок поділив усе на три частини, бо цього домагалася Лабіскві, яка теж хотіла нести вантаж.
На другий день струмок вивів їх на широку полонину, і вони, раз у раз провалюючись, щасливо досягли твердого перевалу.
— Ще десять хвилин, і ми не змогли б перейти полонини, — сказав Смок, коли спинилися перепочити. — Ми, мабуть, піднялися на тисячу футів.
Але Лабіскві мовчки показала на розлогу долину. Поміж рідкими деревами маячіло п'ять темних плям, що ледве рухалися.
— Хлопці! — сказала вона.
— Вони провалюються по пояс, — зауважив Смок. — Сьогодні нізащо не злізуть сюди. Ми ще втечемо. Ходімо, Мак-Кене. Та ширше ступайте. Їсти не будемо, аж поки несила буде йти.
Мак-Кен зітхнув, у нього в кишені не було вже сала, і він уперто брів позаду.
Так вони йшли, не провалюючись, аж до третьої години і за цей час добилися туди, де падала тінь від гори, і сніг уже знову підмерзав. Лише раз вони спинилися, вийняли відібране у Мак-Кена сало і з'їли його на ходу. М'ясо дуже промерзло, і його можна було б їсти, тільки потримавши на вогні. А сало кришилось у роті і хоч трохи заспокоювало шлунок.
О дев'ятій годині, коли після довгого присмерку небо облягла густа темрява, вони отаборилися серед купки маленьких сосен. Мак-Кен безпорадно пхикав. Денний перехід всіх дуже потомив, а він, крім того, незважаючи на свій дев'ятирічний досвід, їв по дорозі сніг і тепер мучився, бо пекло в роті.
Лабіскві була невтомна. Смок дивувався з її життєздатності й витривалості. Її веселість не була робленою. Завжди у неї була посмішка на вустах, а її рука пестливо затримувалась, коли їй траплялося торкнутись до нього.
Вночі повіяв вітер і випав сніг. Вдень їх сліпила хуртовина, і тому вони не помітили струмка, де шлях завертав до західного перевалу. Більше двох день вони блукали, і за ці два дні весна знов змінилася зимою.
— Хлопці загубили наш слід, одпочинемо день, — прохав Мак-Кен.
Але цього не можна було робити. Смок і Лабіскві розуміли всю небезпеку свого становища. Вони заблудили серед високих гір, де не було жодної дичини і навіть сліду її. День у день вони бачили ті самі, неначе викуті з заліза, краєвиди, плуталися в лабіринті ущелин і долин, що зрідка виходили на захід. Опинившись у такій ущелині, вони могли йти тільки нею, не питаючи, куди вона їх виведе, бо суворі шпилі і гірські пасма обабіч були неприступні й недосяжні.
Страшні зусилля й холод виснажували їх, проте вони зменшили свою пайку. Одного разу вночі Смок прокинувся від якогось шурхоту. Він виразно чув зітхання й хрипіння там, де лежав Мак-Кен. Роздмухавши вогонь, він побачив Лабіскві, що тримала за горлянку ірландця й силкувалася витягти йому з рота шмат м'яса. Раптом її рука опустилася, і в ній блиснув кинджал.
— Лабіскві! — гукнув Смок.
Рука завагалася.
— Не треба, — сказав він, підходячи до неї.
Вона аж трусилася від гніву, але рука, по деякому ваганню, опустилася. Лабіскві наче боялася, що не стримає себе, і тому пішла до вогню й почала підкидати дрова. Мак-Кен сів. Він стогнав, наляканий, але й розлючений.
— Де ви взяли м'ясо? — спитав Смок.
— Обшукай його, — сказала Лабіскві.
Це були перші слова, що вона промовила, і від гніву голос її тремтів.
Мак-Кен пручався, але Смок взяв його міцно й обшукав. З-під пахви в нього він витяг шматок м'яса: Мак-Кен одігрівав його своїм теплом. Тут вигук Лабіскві примусив Смока озирнутися. Вона кинулась до клунка
Мак-Кена й розв'язала його. Замість м'яса звідти посипався мох та всілякий непотріб, що його він напхав, аби надати мішкові звичайного вигляду.
Знову рука Лабіскві схопилася за кинджал, і дівчина кинулася до злочинця. Та Смок спинив її. Вона скорилася, плачучи від безсилої люті.
— О, любий, не в їжі справа! — бідкалась вона. — Він їсть тебе… Жере твоє життя!
— Ще поживемо, — заспокоював Смок. — Тепер він нестиме борошно. Сирим його він не їстиме, а як спробує, то я сам уб'ю його.
Він пригорнув її.
— Серденько моє, вбивати — то чоловіча справа. Жінки не вбивають.
— Невже ти перестанеш любити мене, коли я уб'ю цього собаку? — спитала вона здивовано.
— Любитиму, але менш, — ухилився Смок.
Вона покірно зітхнула.
— Гаразд. Я не вбиватиму його.
XII
Хлопці невпинно гналися за ними. Передбачаючи, якої дороги мусять триматися втікачі, а також добре орієнтуючись на місцевості, вони щоразу потрапляли на їхній слід. Коли падав сніг, Смок і Лабіскві міняли напрямок, зненацька йдучи на схід, тоді як кращий шлях провадив на південь або на захід; минаючи низькі перевали, вони навмисне дерлися на вищі. Проте ніяк не могли спекатися погоні. Іноді вигравали кілька день, але за якийсь час хлопці знову з'являлися в далині. Скільки минуло днів, ночей, коли вони спочивали, скільки разів знімалась віхола, Смок вже й лік загубив. Серед якоїсь дикої, божевільної фантасмагорії страждань і боротьби вони з Лабіскві йшли все далі, а Мак-Кен, що весь час затримував їх з тої чи іншої причини, плентався десь позаду. Вони йшли темними ущелинами з такими стрімкими кручами, що навіть сніг на них не тримався; а то переходили крижаними долинами по замерзлих озерах. Отаборювались вище смуги лісів, не розкладаючи багаття; м'ясо, щоб можна було їсти, відігрівали теплом свого тіла. І незважаючи на це, Лабіскві завжди була бадьора, весела і тільки на Мак-Кена дивилася без усміху. Ніщо не могло затьмарити її кохання до Смока.
Наче та кішка, пильнувала вона за розподілом убогої їжі, і Смок бачив, як ненавиділа Мак-Кена, коли той починав ворушити щелепами.
Якось Лабіскві взялася ділити їжу, і одразу ж Мак-Кен вибухнув диким протестом. Не тільки йому, але й собі вона поклала менше, ніж Смокові. Після цього Смок ділив м'ясо сам. Якось уранці, після сніжної ночі, їх захопила невеличка лавина і скинула на сто ярдів з гори. Вони щасливо вибралися з неї, тільки Мак-Кен загубив клунка з борошном. Другий обвал поховав клунка назавжди. Після того, хоч лихо скоїлося не з вини Мак-Кена, Лабіскві ні разу й не глянула на нього, і Смок розумів, що вона боялася свого гніву.
XIII
Настав перший. погожий ранок: в небі ясна блакить і сонячне сяйво на снігу. Дорога йшла довгим схилом, й вони волоклися, наче примари в царстві мерців. Навколо панував непорушний, холодний спокій. Далекі шпилі, що прикрашали хребет Скелястих гір, виднілись так виразно, наче були не далі як за п'ять миль.
— Щось має бути… — прошепотіла Лабіскві. — Ти відчуваєш? Все якесь чудне!
— Неначе мороз мене проймає, — відповів Смок.
— Щось гуде в голові і в серці! — схвильовано казала вона. — Дивне якесь почуття.
— Я відчуваю, ніби щось зовні обгортає мене холодом і кожний нерв тремтить, — вторив їй Смок.
За чверть години вони спинилися перепочити.
— Я не бачу далеких гір, — зауважив Смок.
— Повітря стало якесь густе, — сказала Лабіскві. — Дихати важко.
— Дивіться: три сонця! — хрипів Мак-Кен.
Вони бачили двоє фальшивих сонць обабіч справжнього сонця.
— Їх п'ятеро! — гукнула Лабіскві.
Нові й нові сонця виринали й спалахували перед їхніми очима.
— Господи, їм ліку немає! — харчав Мак-Кен.
І справді, куди не глянь, блищали сліпучо-білі сонця.
Мак-Кен пронизливо заскавчав від болю.
— Пече! — пожалівся він.
Тоді скрикнула й Лабіскві. Смок так само відчув, як йому опалило щоку, а потім вкололо щось холодне. Це нагадало йому купання в морській воді серед безлічі медуз. Він машинально схопився за щоку, щоб скинути те, що вжалило.
І саме тоді пролунав постріл, — якийсь чудний і приглушений. Внизу були індійці і по черзі стріляли у втікачів.
— Розійдемось! — звелів Смок. — І видирайтесь мерщій на гору.
Троє людей кинулись урозтіч і поповзли під гору; обличчя їм кусали й ранили якісь невидимі жала.
Глухі постріли примарно лунали в повітрі.
— Дякувати богові, — гукнув Смок, — у них чотири мушкети і тільки один вінчестер. Крім того, всі ці сонця заважають їм цілитися.
— Бачиш, батько у нестямі, — сказала Лабіскві. — Їм велено вбити нас.
— Як дивно, — мовив Смок, — твій голос звучить наче здалека.
— Затули рота! — раптом гукнула Лабіскві. — Я знаю, що це таке. Затули рота рукавом!
Мак-Кен упав перший і силкувався встати на ноги. І потім всі падали знову і знову, аж поки не досягли верховини. Вони не знали, що з ними діється: тіло дубіло, руки і ноги потерпли. З верху гори вони, бачили хлопців, що, спотикаючись, дерлися вгору.
— Вони ніколи не дістануться сюди, — сказала Лабіскві. — Це біла смерть. Про неї розповідали старі люди. Незабаром впаде туман — ти ще такого не бачив. З нього рідко виходять живими.
Мак-Кена душило.
— Закрийте рота, — звелів Смок.
Ясне сяйво світило звідусіль, і Смок знову підвів очі до численних сонць. Вони мигтіли й заволікалися млою. У повітрі танцювали малюсінькі вогняні іскри. Найближчі шпилі вкрив чародійний туман. Вкрив він і хлопців, що так завзято намагалися зловити їх. Мак-Кен, похилившись, сидів на лижвах; рота і очі він затулив руками.
— Ідіть, не спиняйтеся, — мовив Смок.
— Я не можу, — стогнав Мак-Кен.
Його скорчене тіло захиталося. Смок підійшов до нього. Він сам ледве рухався, долаючи страшенну знемогу, хоч голова була зовсім ясна.
— Облиш його, — бубоніла Лабіскві.
Але Смок робив своє. Він примусив ірландця підвестися і поставив його обличчям до схилу, з якого треба було спускатися. Потім пхнув його, і Мак-Кен полетів униз, гальмуючи лижі костуром.
Смок подививсь на Лабіскві, й вона посміхнулась йому, хоч сама ледве трималася на ногах.
Він кивнув, щоб рушала, але Лабіскві підійшла ближче, і вони разом шугнули вниз, крізь густий і холодний вогонь.
Смок гальмував, але був важчий за Лабіскві і тому, випередивши її, помчав з шаленою швидкістю; йому вдалося спинитися лише далеко внизу на рівному плато.