Жінка тупнула ногою, проганяючи його, і сердито крикнула. Джеррі нічого не зрозумів; він не звик боятись, і його нелегко було настрашити й прогнати. Він тільки перестав крутити хвостиком і, хоча ще дивився на жінку, очі його вже не всміхалися. Він зрозумів, що її крик і вся поведінка неприязні, і насторожився, готовий до відсічі.
Вона знову крикнула й тупнула ногою. Та Джеррі тільки переніс свою пильність на ту ногу. Гарячкуватій Ленеренго урвався терпець: вона його відв’язала, то чом він не тікає? Вона замахнулась на нього ногою, а Джеррі ухилився й шарпонув її зубами за щиколотку.
Ураз вибухнула війна, і вельми можливо, що розлючена Ленеренго вбила б Джеррі, якби не нагодився Ламаї. Він зразу побачив відв’язану палицю, розсердився на підступну матір і відіпхнув її руку з кам’яним товкачем, що міг би розтрощити щеняті череп.
Тепер уже самому Ламаї загрожував добрий прочухан. Мати так зацідила йому по голові, що він упав, але в ту мить сердешний Лумаї, розбуджений ґвалтом, вистромив голову з хатини й зважився їх мирити. Ленеренго, як завжди, зраділа нагоді погризти чоловіка й забула про все інше.
І все скінчилося досить мирно. Діти перестали ревти, Ламаї знову припнув Джеррі на палицю, Ленеренго лаялася, поки захрипла, а ображений Лумаї пішов до човнової повітки, де чоловікам можна спокійно спати й де їм не докучають жінки.
Того вечора в колі приятелів Лумаї почав нарікати на свої нещастя й скавав про їх причину — щеня, захоплене на "Еренджі". Сталося так, що Агно, головний чаклун, чи то найвищий жрець,
97
4 Джеррі-островик почув ту розповідь і пригадав, що він наказав був віднести Джеррі до повітки з рештою живої здобичі. За півгодини він уже допитував Ламаї. Хлопець, безперечно, порушив табу, і чаклун потиху сказав йому те. Ламаї затрусився, заридав і впав йому до ніг, благаючи пощади, бо карою за таке порушення була смерть.
Агно не міг проминути цієї нагоди взяти хлопця у свого обла-ду. Мертвий хлопець був нічого не вартий для нього, але живий хлопець, життя якого він триматиме в руках, міг придатися йому. Оскільки ніхто більше не знав про порушене табу, чаклун міг мовчати. Отож він послав Ламаї жити від того дня в човновій повітці для підлітків, де почалося його учнівство, довга низка випробувань, доручень і церемоній, що мало привести його спершу до парубоцької повітки, а вже там він мав дозріти на справжнього чоловіка.
Уранці, виконуючи чаклунів наказ, Ленеренго зв’язала щеняті всі чотири лапи. Джеррі, звісно, опирався й покусав їй руки, а вона наклепала його по голові. А потім понесла через ціле селище до хатини Агно. Дорогою, на майдані серед селища, де стояли тотеми, вона кинула його додолу й пристала до гурту подивитись на всенародну розвагу.
Старий Башті був не тільки суворий, але й вельми оригінальний законодавець. Він обрав саме той день, щоб піддати карі двох жінок, які посварились між собою, — на науку решті жінок та щоб іще раз потішити всіх своїх підданців тим, що вони мають такого мудрого володаря. Дві провинниці, Тіга й Вівау, були молоді, дебелі, огрядні жінки; вони вже давно не давали спокою селищу своїми постійними сварками. Башті призначив їм бігти наввипередки. Але що то були за перегони! Чоловіки, жінки, діти, на них дивлячись, аж боки рвали, аж вили з утіхи. Навіть літні матрони й сиві діди, що вже стояли однією ногою в могилі, реготалися й радісно вищали.
Бігти жінки мусили з півмилі через ціле селище, від того місця, де спалили "Еренджі", і до другого кінця коралового муру. Тіга й Вівау мусили пробігти той шлях туди й назад, по черзі підганяючи одна одну.
Тільки мудра голова Башті могла придумати таке видовище. Спершу Тізі дали в руки дві коралові каменюки вагою по добрих сорок фунтів. Вона повинна була, біжачи, міцно держати їх під пахвами, щоб не впустити. А ззаду Башті поставив Вівау, і їй дали в руки щітку з бамбукових скіпок на довгому, легкому бамбуковому держаку. Скіпки були гострі, мов голки — ними й справді, як голками, наколювали візерунки на тілі; і тою щіткою Вівау мала колоти Тігу в спину, підганяючи, як ото колють волів рожном. Дуже поранити нею не можна було, проте кололась вона боляче, — чого, власне, і хотів Башті.
Вівау колола Тігу в спину, а Тіга точилась і спотикалася, силкуючись бігти чимшвидше. Вівау знала, що назад каменюки нестиме вона, а Тіга її підганятиме й намагатиметься віддячити з лихвою, тим-то шпигала з усієї сили, поки ще є змога. Обидві заливалися потом. У кожної в натовпі були свої прихильники, що вигуками підбадьорювали одну й сміялися з другої.
Видовище було кумедне, але за ним стояв залізний дикунський закон. Обидві каменюки слід було пронести всю відстань. Та, котра підганяла, мусила це робити сумлінно. А та, котру підганяли, не мала права сказитись і кинутися на свою мучительку. Сам Башті попередив їх, що порушницю цих правил буде висаджено під час відпливу на далекий риф, на поживу акулам.
Добігши туди, де стояли Башті та його прем’єр-міністр Аора, змагальниці подвоїли свої зусилля. Вівау завзято шпигала Тігу, а та рвалася вперед, ризикуючи навіть упустити каменюку. Слідом за ними, ґвалтуючи, бігли всі дітлахи селища й усі собаки.
— Тепер, Тіго, тобі довго ніяк буде в пірогу сісти! — загорлав до жертви Аора, і Башті засміявся.
Раз, коли Вівау штрикнула її аж надто боляче, Тіга впустила одну каменюку, і Вівау досхочу наколола її, поки вона, ставши навколішки, підняла однією рукою камінь і потрюхикала далі.
А то раз вона, доведена до нестями, умисне зупинилась і обернулася до своєї мучительки.
— Ой зла ж я на тебе, ой зла! — гукнула вона. — Стривай лишень, ось зараз…
Але так і не докінчила погрози. Гостра щітка зламала її рішучість, і вона знов кинулася тікати.
Галас юрми відлинув услід за ними, а за кілька хвилин знову погучнішав: химерна пара верталася. Цього разу під вагою коралових каменюк хекала Вівау, а Тіга, розлючена тим, що тільки-но витерпіла, силкувалася з лихвою відплатити їй.
Якраз навпроти Башті Вівау впустила один камінь, а піднімаючи його, впустила й другий, що відкотився футів на десять. Отоді вже Тіга помстилася, вихором налетівши на неї. Усе Сомо ошаленіло. Башті, регочучи, держався за худі боки, і по його зморшкуватих щоках текли сльози щирої втіхи.
99
4*
А коли все скінчилось, ватажок оголосив своєму народові: "Хай тепер усі жінки б’ються отак, коли їм припаде охота битися".
Тільки сказав він не такими словами й навіть не говіркою сомо. Він висловився міжострівним жаргоном, ось як:
— Який баба в Сомо хочеш бийся, усі баба буде бийся отак.
РОЗДІЛ XV
Коли перегони скінчилися, Башті ще трохи постояв, розмовляючи зі своєю старшиною, поміж якою був і Агно. Ленеренго також забалакалася з приятельками. А Джеррі лежав, зв’язаний там, де вона його покинула. Аж ось надбігло дике собача, те саме, що з ним він задирався на "Еренджі", і принюхалось до нього — спершу здалеченька, готове кинутись навтіки. А тоді обережно підступило ближче. Джеррі стежив за ним, і очі йому аж горіли. Тільки-но дике собача торкнулося писком до нього, він остережливо загарчав. Дике собача відскочило й стрімголов відбігло кроків на кільканадцять, поки побачило, що Джеррі за ним не женеться.
Тоді воно вернулося — знов обережно, так, як інстинкт велів йому підкрадатися до дичини: припадаючи до землі, трохи не плазуючи по ній животом. Воно переставляло лапи м’яко, нечутно, мов кіт, і час від часу озиралося на боки, чи не нападає що звідти. Віддалік зареготали хлопчаки, і собача враз зіщулилося, вп’ялось пазурами в землю й уже напружило всі м’язи, щоб стрибком рятуватись від невідомої небезпеки. Потім збагнуло, що галас той не страшний, і знов стало скрадатись до ірландського тер’єра.
Що могло там статися, важко сказати; але якраз в ту мить ватажків погляд упав ненароком на золотаво-руде щеня — вперше, відколи захоплено "Еренджі". У вихорі подій Башті зовсім забув за нього.
— Чий це собака? — крикнув він гостро, аж дике собача знову припало до землі, а Ленеренго перелякано зігнулася перед грізним старим ватажком і тремтячим голосом оповіла про все: її ледачий син Ламаї витяг щеня з води, і через нього вдома було багато клопоту, але тепер Ламаї пішов жити з підлітками, а собаку вона несе до хатини Агно, як той наказав.
— На якого біса тобі цей собака? — спитав Башті чаклуна.
— Я хочу його з’їсти, — відповів той. — Він жирний. Добре м’ясо буде.
Але в меткому старому мозку Башті вже сяйнула думка, що давно достигала там.
— Дуже добрий собака, — сказав він. — Краще з’їж лісового собаку, — порадив він, показавши на дике собача.
Агно похитав головою.
— Лісовий собака не такий добрий на їжу.
— Лісовий собака ні на що не добрий, — вирішив Башті. — Лісовий собака дуже боязкий. Усі лісові собаки боязкі. А собака білого пана нічого не боїться. Лісовий собака не б’ється. Собака білого пана б’ється, як чортяка. А лісовий тікає, як чортяка. Ось подивися.
Башті ступив до Джеррі й перерізав шворку в нього на лапах, Джеррі враз підхопився, забув навіть показати свою вдячність і кинувся до дикого собачати, наздогнав його й повалив, збивши хмару пилюки. Дике собача схоплювалося тікати, та він знову й знову стрибав на нього, і валяв, і кусав, а Башті плескав у долоні та гукав своїх старшин, щоб дивилися.
Джеррі вже роз’юшився, мов справжнє чортеня. Усі свої кривди, від того страшного дня на "Еренджі", коли пропав Шкіпер, і до останньої, сьогоднішньої, коли йому зв’язано лапи, відомщав він на дикому собачаті. Хазяїн його жертви, один із тих хлопців, що вернулись на "Еренджі" додому, здуру замахнувся на нього ногою, щоб відігнати. Джеррі метнувся до нього, розпоров йому зубами обидві литки, а вскочивши з розгону між ноги, повалив на землю.
— Якого біса! — розлючено загорлав Башті на хлопця. Той, прибитий жахом, так і застиг, де впав, потерпаючи: що ж скаже далі грізний ватажок?
Та Башті вже зігнувся в три погибелі від реготу, дивлячись, як дике собача щодуху втікає вулицею, а Джеррі женеться футів за сто ззаду, збиваючи пилюку.
Коли вони зникли з очей, Башті виклав свою думку. Мовляв, якщо посадити бананове дерево, на ньому вродять банани. А як посадити ямс, то й виросте ямс. Не банани й не солодка картопля, а тільки ямс.