Він, звичайно, був у повній безпеці, але цього не знав і геть злякався. Біля самої землі гнома підхопила м'яка лапа; його поставили на землю так само обережно й дбайливо, як кішка ставить своє кошеня.
– То як, сину землі, чи ми потоваришуємо? – запитав Аслан.
– Г-га-гадаю, що так, – насилу вимовив, відсапуючись, Тиквік.
– Ну то добре! А тепер, діти мої, погляньте на схід – ось уже й зоря займається, отже, часу у вас не так і багато. Поспішайте, сини Адама, і ти, син землі, бо вас чекають великі випробування, і Каспіан потребує вашої допомоги.
Ані гном, що досі не знаходив сил вичавити з себе хоч слово, ані хлопчаки не наважилися запитати, чи піде з ними Аслан. Усі троє відсалютували оголеними мечами і, намагаючись не брязкати кольчугами, розтанули в передранкових сутінках. Люсі з гордістю відзначила, які ж хлопці сильні і сміливі, і спритні, і мужні, і витривалі. Чого в Англії вона за ними цього не помічала? Але в тому-то й річ, що в Нарнії для дітей все було інакше, ніж в Англії, і хлопчаки були не просто хлопчаки, а Великі королі Пітер і Едмунд.
Небо швидко світлішало. На сході, на обрії догорала ранкова зірка Аравір, величезна, мов маленький місяць. Аслан, що здавався Люсі ще більшим, ніж вночі, стріпнув гривою і загарчав.
Левиний рик, низький та розкотистий, обрушився на землю в дрімоті, мов звуки органа, і пронісся всією Нарнією. Здригнувся Кам'яний стіл зі зведеним над ним курганом; за пагорбом у стані Міраза посхоплювалися, дико озираючись, суворі воїни і, взявшись за зброю, довго дивилися то на холодне досвітнє небо, то на похмурий ліс, то один на одного; обличчя їхні були білими, мов крейда; затоками і затонами Великої ріки в цю тиху передранкову годину прокотилися брижі, і з води раптом вигулькнули голови німф із хвильками замість волосся, а трохи згодом із виру виринула і велика-велика голова самого річкового бога з бородою з водоростей. У лісах і полях із нірок повистрибували кролики, сторожко поводячи вухами, птахи висунули голови з-під крил, запугукали сови, задзявкали лисиці, зафиркали їжаки і заколихалися дерева. У містах і селах загавкали собаки; матері, вдивляючись перелякано в темряву, сильніше пригорнули дітей до себе, чоловіки навпомацки запалювали світло; а далеко-далеко на північних кордонах грюкнули важкі ковані ланцюги – то гірські велетні визирали назовні й квапливо замикали ворота своїх похмурих замків.
Люсі й Сьюзан побачили, як з усіх навколишніх пагорбів на них насувається щось темне, схоже на хвилю чорного туману, що йшла просто від землі; хвиля все наростала й наростала, і раптом дівчатка зрозуміли, що то ніяка не хвиля, то прокинулися чарівні нарнійські ліси. Здавалося, всі дерева Нарнії кинулися туди, де стояли вони з Асланом. Утім, наближаючись, дерева вже не здавалися просто деревами, а все більше набували людських рис. Нарешті Аслана і дітей оточив величезний натовп олюднених дерев, які розкланювалися з ними або робили реверанси чи то просто привітно махали тонкими вітами, і, лише уважно придивившись, можна було вгадати, хто яке дерево. Дівчата-берізки були білолицими, тонкими та стрункими; верби пишалися дивовижно пишним волоссям: щоб поглянути на Аслана їм доводилося щохвилини відкидати з чола густі важкі пасма; по-королівськи стримано поводились величні буки; важко рухались кремезні дуби; в'язи були урочисті та сумні; скуйовджені темно-зелені гостролисти йшли поряд із дружинами, що прикрасили себе намистами та сережками із яскраво-червоних ягід; горобини шаруділи строкатим квітчастим вбранням і шепотілися між собою, а шум і шелестіння дерев, мов морський прибій, доносив до дітей виразне: "Аслан! Аслан!"
Натовп навколо Аслана ріс-ріс так швидко, що в Люсі запаморочилось у голові. Вона заплющила і розплющила очі, аби прийти до тями, та виявилося, що то насправді крутиться не голова в неї, а весь той величезний натовп дерев. Більш того, між деревами замаячили якісь люди, що стрибали, скакали, дуріли відчайдушно. Серед них вона помітила юнака із ніжним, майже дівочим, обличчям – воно могло б здатися навіть милим, коли б у ньому не було стільки неприборканої первісної дикості. Одягнений він був в оленячу шкуру, а його кучеряве волосся прикрашав вінок із виноградного листя. Едмунд, який зустрівся з ним кілька днів по тому, зауважив, що "з такими, як він, краще пильнувати, бо ніколи не знаєш, чого від нього чекати". У цього розбишаки було безліч імен: і Бром, і Басарей, і Овен – ось тільки три з них. Супроводжували його такі ж дикі на вигляд дівчата, як і він сам. Тут увагою Люсі заволодів товстий, мов бочка, старий, що сидів верхи на віслюку. Побачивши його, вся юрба вибухнула сміхом і вітальними вигуками: гей-го, гей-го, гей-гей-ге-е-ей!
– Пограймо, Аслане? – весело крикнув юнак із дівочим обличчям.
Люсі подумала, що все навколо і справді нагадує якусь гру, а от яку – второпати не могла. Якщо то був квач – то такий, у якому ніхто нікого не квачував. Якщо хованки – то того, хто заховався, ніхто шукати й не думав. Якщо піжмурки – то, мабуть, кожен поводив себе так, ніби водив із зав'язаними очима. Гармидер довкола ще більше заплутував старий товстун зі своїм віслюком, коли час від часу він заходився репетувати:
– Дари сонця і лози! Кому дарів сонця і лози?!
І він скочувався зі свого віслюка, а коли його зі сміхом садили на місце, вигукував щось так само незрозуміле і… падав знову. Утім, на цьому віслюку годі було всидіти і кращому вершнику: віслюкові, вочевидь, здалося, що він бере участь у цирковій виставі, тож він усе намагався стати на задні ноги. Він робив чималі успіхи і згодом, певно, домігся б свого, але в нього під ногами раптом виросла чіпка виноградна лоза, що одразу ж викинула листя. На очах листя розпустилося, і серед зелених острівців з'явилися зелені тугі ґрона, що швидко наливалися соком. Люсі озирнулася – виноград не тільки обплутав ноги віслюку, а плівся вже всюди: не було навколо жодного дерева, що його б із голови до ніг не оповила виноградна лоза. Та що там дерева! Люсі підняла руку, аби відкинути з чола неслухняне пасмо, а відкинула… виноградне гілля. Віслюк був тепер увесь обплутаний виноградом від копит до кінчика хвоста, і навіть поміж вух у нього звисало щось зелене – приглядівшись, Люсі побачила, що то виноградне ґроно. Виноград тепер був і над головою, і під ногами, і попереду, і позаду – все навкруги було оповите лозою.
– Кому дарів сонця і лози?! Дари сонця і лози! – знов проказував своє товстун.
Усі простягнули руки до винограду. Такого винограду, як той, ви в житті не коштували, бо таким його ніколи не виростиш у теплиці. Величезні виноградини, тугі, мов повітряні кульки, самі лопались у роті, зрошуючи піднебіння солодкою прохолодою. Дівчаткам здавалося, що вони можуть їсти і їсти той виноград скільки завгодно, а його й справді було стільки, що можна було наїстися досхочу. До того ж, що вкрай важливо, не треба було дотримуватись так званих правил поведінки за столом. Та ніхто й не збирався їх дотримуватись: куди не кинь оком, усюди лише мокрі пальці, сік стікає підборіддям, а деінде й по бороді, з усіх боків чути нестримний сміх і той-таки приспів: "Ге-е-ей, хо-хо, гей!" Згодом дівчата згадали, що вже чули схожі співи раніше – це називають альпійським йодлем. Несподівано, в одну мить, усі відчули, що гра (чи що там воно було) скінчилась, а гравці, хто де, чи попадали на землю, чи завмерли, де стояли, та один за одним перевели погляд на Аслана.
За мить Люсі щось згадала та, ставши навшпиньки, прошепотіла Сьюзан, що стояла поруч:
– Чуєш, я, здається, знаю, хто вони!
– Хто?
– Юнак із диким обличчям – то Бахус, а старий на віслюку – Силен. Пам'ятаєш, колись давно про них розповідав нам пан Тумнус?
– Гм, і справді! – здивувалася Сьюзан. – Та знаєш що…
– Що?
– Коли б поруч не було Аслана, я б зовсім не хотіла опинитися у цій компанії.
– І не кажи… – навіть здригнулась Люсі.
Розділ 12
Мара і кара
А Тиквік і хлопчаки вже стояли коло темної низької кам'яної арки, де починався хід, що вів до святині кургану. Щойно вони наблизилися, як із темряви вигулькнули двоє вартових борсуків (у пітьмі Едмунд тільки й міг розгледіти, що білі смуги в них на щоках і такі самі білі ікла) та хрипливо-застудженими голосами прорипіли:
– Стій! Хто йде?
– Свої! – озвався гном. – Це я, Тиквік. Веду Великого короля Нарнії з сивої давнини.
Борсуки обнюхали хлопцям руки і закивали головами.
– Ну нарешті, – стиха промовили обидва, – нарешті!
– Дайте нам світла, друзі, – попрохав Тиквік.
Борсуки відшукали факел, Пітер запалив його та передав Тиквіку.
– Веди нас, ЛМД, – промовив він, – не нам тут бути проводирями.
Тиквік узяв факел і рушив у підземелля. Там було холодно, вогко та похмуро. Підлогу й стіни вкривала рясна цвіль, а зі стелі звисало махрове павутиння. Раз у раз із важких кам'яних склепінь зривалася летюча миша і, мало не чіпляючи факел, проносилася геть, подалі від світла. Хлопчакам, що вже котрий день не бачили даху над головою, здавалося, що вони потрапили чи то у пастку, чи то до тюремних казематів.
– Чуєш, Пітере, – прошепотів Едмунд, – ти тільки подивися на ці написи на стінах – уявляєш, які вони давні! А ми навіть давніші за них! Пам'ятаєш, коли ми були тут востаннє, цього ще не було…
– Гм… таке кого-завгодно змусить замислитися… – неуважно відповів Пітер.
Тиквік упевнено вів їх уперед.
– Поворот праворуч… прямо… тут ліворуч… обережно: сходинки!.. знову ліворуч… – зрідка долинав його шепіт.
Нарешті попереду замерехтіло слабке світло, що вузькою смужкою лилося з-під дверей. А за дверима лунали гучні розсерджені голоси. Хтось розмовляв так голосно, що ті, хто сидів у кімнаті, наших подорожніх навіть не почули.
– Щось не подобається це мені, – прошепотів Тиквік Пітерові. – Почекаймо, краще, з хвилинку.
Усі троє завмерли та наторошили вуха.
– Ви прекрасно знаєте, чому я не просурмив у чарівний ріг Сьюзан на світанку! – почувся чийсь голос ("Це король", – пояснив Тиквік). – Не забуваймо, що одразу ж після того, як ми відіслали гінців, на нас налетіли заморці, і бій ішов не де-небудь, а на самому кургані, й не п'ять хвилин, а щонайменше три години. Я просурмив, тільки-но видалася вільна хвилинка.
– Не мені забути той бій, – пролунав інший злий голос ("Це Нікабрик", – шепнув Тиквік). – Мені не забути, що гноми вкотре прийняли на себе основний удар, і після бою в рядах наших ми не дорахувалися кожного п'ятого!
– Як тобі не соромно! – просипів хтось третій ("Фух, живий Трюфеліно, живий!" – тихо радів Тиквік). – Ми всі боролися не менше і не гірше за гномів, а король Каспіан – у перших рядах.
– Пишатися своїми звитягами кожен мастак! – підвищив голос Нікабрик. – Та що з того? За що ми б'ємося? За що кров проливаємо? Де обіцяна допомога, агов! Нема її, вашої допомоги! Може статися, наш любий Каспіан запізно просурмив! А може, ріг той – не чарівний, га?! Що ж ви мовчите, ніби води у рота понабирали, теж мені – великий писар, чарівник-самоук, пан всезнайка! Чи, може, то не ви порадили нам покинути наші печери, барлоги і нори, перебратися сюди й сидіти-чекати чи то на Аслана, чи то на Пітера, чи то ще невідомо на кого?!
– Я не заперечую… мене теж засмутила відсутність допомоги, на яку я так само, як і ви, покладав стільки надій… ("Ага, ось і доктор Корнеліус", – півголосом зауважив Тиквік).
– Краще не обіцяти, як слово ламати! – знов накинувся на доктора Нікабрик. – А тепер що: горщики побито – масло витекло, тенета зопріли – пташка полетіла, у неводі дірка – рибка зникла! Не вмієш чаклувати, так і не берись – нехай чаклують ті, хто вміє! Тому…
– Не гарячкуй, Нікабрику, – втрутився Трюфеліно, – нам, звірам, так само погано, як і тобі, та ми не втрачаємо надії – ми чекаємо.