Вона поважна, але зовсім не сердита; навпаки, дуже добра, весела. Коли б ти бачила, який бенкет був на її іменини!
— Все ж я боюся її; та, проте, бозна ще, чи будемо ми... Катруся раптом замовкла й знов замислилася.
— Що-о? — Запитав я, збентежений.
— Нічого, я так.
— Ні, ти щось сказала: "бозна..."
— Так ти казав, який бенкет був у бабусі?
— Ага, от шкода, що вас не було; гостей було сила, чоловіка з тисячу, генерали, і я танцював... Катрусю! — раптом сказав я, запинившись на середині своєї оповідки, — ти не слухаєш?
— Ні, чую: ти говорив, що ти танцював.
— Чого ти така сумна?
— Не завжди ж веселій бути.
— Ні, ти дуже змінилася відтоді, як ми приїхали з Москви. Скажи по правді, — додав я рішуче, повертаючись до неї, — чого ти стала якась чудна?
— Хіба я чудна? — відповідала Катруся з піднесенням, яке доводило, що моє зауваження цікавило її, — я зовсім не чудна.
— Ні, ти вже не така, як раніше, — вів я далі: — раніше видно було, що ти в усьому з нами заодно, що ти нас вважаєш за рідних і любиш так само, як і ми тебе, а тепер ти зробилася така серйозна, цураєшся нас...
—■— Аж ніяк...
— Ні, ти дай мені договорити, — перебив я, вже починаючи відчувати легеньке лоскотання в носі перед слізьми, що завжди навертались мені на очі, коли я висловлював давно заготовлену заповітну думку: — ти цураєшся нас, розмовляєш лише З Мімі наче не хочеш нас знати!
— Так не можна ж завжди бути однаковими: треба колинебудь і змінитися, — відповідала Катруся, що завжди мала звичку пояснювати все якоюсь фаталістичною необхідністю, коли не Знала, що говорити.
Я пам'ятаю, що якось, посварившись із Любочкою, яка назвала її дурною дівчинкою, вона відповідала: "не всім ясе розумним бути, треба fí дурним бути"; але, мене не задовольнила відповідь, що треба ж і змінитись колинебудь, і я допитував далі:
— Та для чого ж це треба?
— Адже не завжди ж ми житимемо вкупі, — відповідала Катруся, злегка червоніючи й пильно дивлячись у Пилипову спину.— Матуся могла жити у покійниці вашої maman, що була її щира приятелька, а з графинею, яка, кажуть, така сердита, ще й бозна, чи зійдуться вони. Та й усе ж таки колинебудь та ми розійдемось: ви багаті—у вас є Петровське, а ми бідні — у матусі нічого немає-
"Ви багаті — ми бідні"... Ці слова й поняття, зв'язані з ними, здалися мені надзвичайно дивні. Бідні, як я тоді розумів, могли бути лише старці та мужики, і цього поняття бідности я ніяк не міг поєднати в своїй уяві з граціозною гарненькою Катрусею. Мені здавалося, що Мімі й Катруся, якщо завжди жили, то й житимуть з нами й ділитимуть усе нарівно. Інакше й бути не могло. Тепер же тисячі нових неясних думок про їхній самотній стан зароїлися мені в голові, і мені стало так соромно, що ми багаті, а вони бідні, що я почервонів і не міг наважитись глянути на Катрусю.
"Що ж таке, що ми багаті, а вони бідні? — думав я, — і як ¡3 цього випливає потреба розлучатись? Чого ж нам не поділити нарівно того, що ми маємо?" Але я розумів, що з Катрусею про це не слід говорити, і якийсь практичний інстинкт всупереч цим моїм логічним міркуванням уже говорив мені, що вона має рацію і що недоречно-було б пояснювати їй мою думку.
— Невже ти справді поїдеш од нас?—спитав я. — Як же це ми будемо жити нарізно?
— Що ж робити, мені й самій боляче; тільки якщо так станеться, я знаю, що я робитиму...
— Акторкою будеш..., от дурниці! — підхопив я, знаючи, що вона завжди мріяла бути акторкою.
— Ні, це я казала, коли була маленька...
— Так що ж ти зробиш?
— Піду в манастир і буду там жити, ходитиму в чорненькому платтячку, в оксамитовій шапочці.
Катруся заплакала.
Чи траплялось вам, читачу, в певну добу життя раптом помічати, що ваш погляд на речі цілком змінюються, ніби всі речі, що ви їх бачили до того часу, раптом повернулись до вас другою, невідомою ще стороною? Отож моральна зміна відбулася в мені вперше підчас нашої подорожі, яку я і вважаю за початок моїх підпарубочих років.
Я вперше тоді ясно усвідомив те, що не ми тільки, тобто наша родина, живемо на світі, що не всі інтереси обертаються навколо нас, а що є інше життя — людей, що нічого спільного З нами не мають, не цікавляться нами й навіть не знають, що ми існуємо. Звичайно, я й раніше це знав; але знав не так, як це взнав тепер, не усвідомлював, не відчував.
Думка обертається в переконання лише певним шляхом, часто зовсім несподіваним і відмінним від шляхів, якими, щоб Здобути те саме переконання, йдуть інші люди. Розмова з Катрусею, що дуже вразила мене й змусила замислитись над її майбутнім, була для мене цим шляхом. Коли я дивився на села й міста, що через них ми проїздили, в яких у кожному будинку жила принаймні така родина, як наша, на жінок, дітей, що З цікавістю дивилися одну хвилину на екіпаж і назавжди щезали з очей, на крамарів, мужиків, що не тільки не вклонялися нам, як я звик бачити це в Петровському, але навіть і не дивились на нас, — мені вперше стукнуло в голову: що ж може їх цікавити, коли вони зовсім не думають за нас? І з цього питання виникли інші: як і чим вони живуть? як виховують своїх дітей? чи вчать їх? чи пускають гратись? як карають? і т. інш.
IV. У МОСКВІ
Коли ми приїхали до Москви, зміна в моїх поглядах на речі, на особи й на своє ставлення до них зробилася ще помітніша.
Коли я вперше побачив бабусю, коли побачив її худе в зморшках обличчя й згаслі очі, почуття підлесливої пошани й страху, що я до неї відчував, перейшло в жаль до неї; а коли вона, притулившись обличчям до Любочкиної голови, заридала так, ніби перед її очима був труп її милої доньки, жаль перейшов навіть у любов. Мені ніяково було бачити її сум підчас побачення з нами; я розумів, що ми самі по собі ніщо для неї, що ми їй дорогі лише як спогад; я відчував, що в кожному поцілунку, якими вона вкривала мої щоки, була одна думка: її немає, вона померла, я не побачу її більше.
Тато, що в Москві майже зовсім не звертав на нас уваги і з завжди стурбованим обличчям тільки на обід приходив до нас у чорному сурдуті або фраку, разом із своїм великим одко-ченим коміром сорочки, халатом, старостами, прикажчиками, проходками на тік та полюванням — підупав у моїх очах дуже. Карл Іванович, якого бабуся називала "пестун", який раптом, бозна нащо, надумав змінити свою статечну, знайому мені лисину на руду перуку з вузеньким проділем майже посередині голови, видався мені такий чудний та кумедний, що я дивувався, як міг я раніше не помічати цього.
Між дівчатами й нами теж появилася якась незрима перепона; вони й ми мали вже свої секрети; вони начебто пишалися перед нами своїми спідничками, що чимраз ставали довші, а ми — своїми штанами з штрипками. А Мімі першої ж неділі вийшла до їдальні в такому розкішному вбранні і з такими стрічками на голові, що вже зразу видно було, що ми не на селі і що тепер усе піде по-іншому.
V. СТАРШИЙ БРАТ
Я був лише на рік і кілька місяців молодший од Володі; ми росли, вчилися й гралися завжди вкупі. Нас не розрізняли, як старшого й молодшого; але саме коло того часу, що про нього я говорю, я почав розуміти, що Володя не товариш мені щодо віку, нахилів і здібностей. Мені навіть здавалося, що Володя сам розуміє своє першенство й пишається ним. Таке переконання, може й помилкове, розпалило в мені самолюбство, яке страждало щоразу, стикаючись із ним. Він в усьому був вищий за мене: в розвагах, у науках, у суперечках, у вмінні поводитись, і все це віддаляло мене він нього й змушувало відчувати незрозумілі для мене моральні страждання. Якби, коли Володі вперше зробили голяндські сорочки з зборами, я сказав прямо, що мені дуже прикро не мати таких, я певен, що мені стало б легше й не здавалося 6 щоразу, коли він лагодив свої ковнір-чики, що він робить це для того тільки, щоб образити мене.
Мене найбільше мучило те, що Володя, як мені іноді здавалось, розумів мене, але намагався приховувати це.
Хто не помічав тих таємничих безслівних стосунків, що виявляються в непомітній усмішці, рухові чи погляді між людьми, які завжди живуть укупі: братами, приятелями, чоловіком та жінкою, паном і слугою, особливо коли ці люди не в усьому одверті між собою? Скільки недоговорених бажань, думок і страху, що тебе зрозуміють, буває в одному випадковому погляді, коли несміливо й нерішуче зустрічаються ваші очі!
Але, може, мене ошукувала щодо цього моя надмірна вразливість та схильність до аналізи; може, Володя зовсім і не почував того, що я. Він був палкий, одвертий і несталий у своїх захопленнях. Захоплюючись найрізноманітнішими речами, він віддавався їм усією душею. є
То раптом нападала на нього пристрасть до малюнків: він сам починав малювати, купував на всі свої гроші, просив у вчителя малювання, у тата, у бабусі; то пристрасть до різних штучок, якими він прикрашав свій столик, збираючи їх по всьому дому; то пристрасть до романів, які він діставав нишком, і читав цілими днями й ночами... Я мимоволі захоплювався його пристрастями, але був надто гордий, щоб наслідувати його, і надто молодий та несамостійний, щоб іти новим шляхом. Але нічому я не заздрив так, як щасливій, шляхетно-одвертій Володиній вдачі, яка особливо помітна була підчас суперечок, що траплялися між нами. Я відчував, що він робить добре, але не міг наслідувати його.
Якось, саме тоді, коли він щонайдужче захоплювався дрібними штучками, я підійшов до його стола й розбив навмисне порожній різноколірний флякончик.
— Хто тебе просив чіпати мої речі?—сказав Володя, який саме ввійшов до кімнати й помітив, що я порушив симетрію в. різноманітних прикрасах його столика.—А де флякончик? обов'язково ти...
— Ненавмисне звалив, він і розбився... Скільки там того лиха!..
— Зроби мені ласку, ніколи не смій торкатись до моїх речей, — сказав він, складаючи куски розбитого флякончика і з жалем дивлячись на них.
— Будь ласка, не командуй,—відповів я. — Розбив, так розбив, що ж тут і говорити!
І я посміхнувся, хоч мені зовсім не хотілось посміхатися.
— Так, тобі нічого, а мені чого,—казав далі Володя, сіпаючи плечем (цей жест він у спадщину дістав від тата).— Розбив, та ще й сміється! От уредне хлоп'я.
— Я хлоп'я, а ти великий та дурний.
— Не хочу з тобою лаятись,—сказав Володя, злегка відштовхуючи мене,—іди геть!
— Не штовхайся!
— Геть, кажу!
— А я тобі кажу: не штовхайся!
Володя взяв мене за руку й хотів одтягти від столу, але я вже був роздратований до краю: схопив стіл за ніжку й перекинув його: "От же тобі!" і всі порцелянові та кришталеві штучки з брязкотом полетіли на підлогу.
— Який огидний хлопчисько!—закричав Володя, силкуючись підтримати надібочки, що падали зі стола.
"Ну, тепер усьому край,—думав я, виходячи з кімнати:—ми назавжди розбраталися".
До вечора ми не говорили один до одного,—я ночував себе винним, боявся глянути на нього й цілий день не міг нічого робити; Володя, навпаки, вчився добре і, як завжди, по обіді говорив і сміявся з дівчатами.
Як тільки вчитель кінчав лекцію, я виходив з кімнати: мені дуже вже ніяково й соромно було лишатися на самоті з братом.