Я у це не зовсім вірив, та заспокоїв її клятвами, обіцянками і тому подібним.
— Так ти не женишся на Мері? не любиш її?.. А вона думає… чи знаєш, вона закохана в тебе до безтями, бідолашна!..
. . . . . . . . . . . .
Біля другої години опівночі я відкрив вікно і, зв'язавши дві шалі, спустився з верхнього балкона на нижній, притримуючись за колону. У княжни ще горіло світло. Щось мене штовхнуло до цього вікна. Завіса була не зовсім запнутою, і я зміг кинути цікавий погляд всередину кімнати. Мері сиділа на своїй постелі, схрестивши на колінах руки; її густе волосся було зібране під нічним чепчиком, обшитим мереживом; велика яскраво-червона хустина укривала її білі плечі, її маленькі ніжки ховались у строкатих перських черевиках. Вона сиділа нерухомо, схиливши голову на груди; перед нею на столику була розкрита книга, та очі її, нерухомі і повні невимовного смутку, здавалось, в сотий раз пробігали ту ж саму сторінку, тоді як думки її були далеко…
В цю мить хтось ворухнувся за кущем. Я стрибнув з балкона на дерен. Невидима рука схопила мене за плече.
— Ага! – сказав грубий голос, — спіймався!.. будеш в мене до княжни ходити ночами!..
— Тримай його міцніше! – закричав другий, що вискочив з-за рогу.
Це були Грушницький і драгунський капітан. Я вдарив останнього кулаком по голові, збив його з ніг і кинувся в кущі. Всі стежки саду, що вкривав схил навпроти наших будинків, були мені відомі.
— Злодії! ґвалт!.. – кричали вони; пролунав постріл з рушниці; пиж, що димівся, впав майже до моїх ніг.
За хвилину я вже був у своїй кімнаті, роздягнувся і ліг. Ледве мій лакей замкнув двері на замок, як до мене почали грюкати Грушницький і капітан.
— Печоріне! ви спите? ви тут?.. – закричав капітан.
— Сплю, — відповів я сердито.
— Вставайте! злодії… черкеси.
— У мене нежить, — відповідав я, — боюсь застудитися.
Вони пішли геть. Даремно я їм озвався: вони б ще з годину шукали мене в саду. Тим часом піднялась жахлива тривога. З фортеці прискакав козак. Все прийшло в рух; стали шукати черкесів у всіх кущах – і, зрозуміло, нічого не знайшли. Та багато хто, напевне, залишився переконаним, що якби гарнізон показав більше хоробрості і поспіху, то принаймні зо два десятка хижаків лишились би на місці.
16-го червня.
Нині вранці біля колодязя тільки й мови було, що про нічний напад черкесів. Випивши встановлене число склянок нарзану, пройшовши разів десять довгою липовою алеєю, я зустрів чоловіка Віри, який щойно приїхав із П'ятигорська. Він узяв мене під руку, і ми пішли до ресторації снідати; він жахливо турбувався про дружину. "Як вона перелякалась цієї ночі! – говорив він, — і треба ж, щоб це трапилось саме тоді, коли я був відсутній". Ми сіли снідати біля дверей, що вели у наріжну кімнату, де знаходилось душ десять молоді, серед якої був і Грушницький. Вдруге мені трапився випадок підслухати розмову, яка повинна була вирішити його долю. Він мене не бачив, і, отже, я не міг підозрювати наміру; та це лише збільшувало його провину в моїх очах.
— Та невже і справді це були черкеси? – сказав хтось, — чи бачив їх хто-небудь?
Я вам розкажу всю історію,— відповідав Грушницький, — тільки, будь ласка, не виказуйте мене; ось як це було: вчора один чоловік, якого я вам не назву, приходить до мене і розповідає, що бачив о десятій вечора, як хтось прокрався у дім до Ліговських. Треба вам сказати, що княгиня була тут, а княжна вдома. От ми з ним і вирушили під вікна, щоб підстерегти щасливчика.
Зізнаюсь, я злякався, хоч мій співбесідник був дуже зайнятий своїм сніданком: він міг почути речі для себе досить неприємні, якщо б випадково Грушницький відгадав істину; та, засліплений ревнощами, він і не підозрював її.
— Отож, — продовжував Грушницький,— ми і вирушили, взявши з собою рушницю, заряджену холостим патроном, тільки так, щоб налякати. До другої години чекали в саду. Нарешті – бог знає звідки він з'явився, тільки не з вікна, тому що воно не відчинялось, а напевне, він вийшов через скляні двері, що за колоною, — нарешті, кажу я, ми бачимо, як хтось сходить з балкона… Бач яка княжна? га? Ну, вже зізнаюсь, московські баришні! Після цього у що ж можна вірити? Ми хотіли його схопити, тільки він вирвався і, як заєць, кинувся в кущі; тут я по ньому й вистрілив.
Навколо Грушницького почувся недовірливий гомін.
— Ви не вірите? – продовжував він, — даю вам чесне, благородне слово, що все це — щира правда, а на доказ, гаразд, я вам назву цього пана.
— Скажи, скажи, хто ж він! – залунало з усіх боків.
— Печорін, — відповів Грушницький.
В цю мить він підвів очі – я стояв у дверях навпроти нього; він жахливо почервонів. Я підійшов до нього і сказав повільно і виразно:
— Мені дуже шкода, що я зайшов після того, як ви вже дали чесне слово на підтвердження найогиднішого наклепу. Моя присутність врятувала б вас від зайвої підлості.
Грушницький скочив зі свого місця і хотів розпалитися.
— Прошу вас, — продовжував я тим же тоном, — прошу вас негайно відмовитися від ваших слів; ви дуже добре знаєте, що це вигадка. Я не думаю, щоб байдужість жінки до ваших блискучих якостей заслуговувала на таку жахливу помсту. Подумайте гарненько: стверджуючи свою думку, ви втрачаєте право на ім'я благородної людини і ризикуєте життям.
Грушницький стояв переді мною, опустивши очі, у сильному хвилюванні. Та боротьба совісті з самолюбством була недовгою. Драгунський капітан, що сидів поруч нього, штовхнув його ліктем; він здригнувся і швидко відповів мені, не підіймаючи очей:
— Вельмишановний добродію, коли я щось кажу, то я так думаю і готовий повторити… Я не боюся ваших погроз і готовий на все.
— Останнє ви вже довели, — відповів я йому холодно і, взявши під руку драгунського капітана, вийшов з кімнати.
— Що вам потрібно? – спитав капітан.
— Ви приятель Грушницького – і, напевне, будете його секундантом?
Капітан вклонився дуже поважно.
— Ви вгадали, — відповів він, — я навіть повинен бути його секундантом, тому що образа, яку ви йому завдали, відноситься і до мене: я був з ним вчора вночі, — додав він, випроставши свій сутулуватий стан.
— А! так це вас я так невдало вдарив по голові?..
Він пожовтів, посинів; прихована злість зобразилась на його обличчі.
— Я буду мати честь прислати до вас нині мого секунданта, — додав я, розкланявшись дуже ввічливо і роблячи вигляд, ніби не звертаю уваги на його лють.
На ганку ресторації я зустрів Віриного чоловіка. Здається, він на мене чекав. Він схопив мою руку з почуттям, схожим на захват.
— Благородний молодий чоловіче! – сказав він зі сльозами на очах. – Я все чув. Який мерзотник! невдячний!.. Приймай їх після цього в порядний дім! Слава богу, у мене немає дочок! Але вас винагородить та, задля кого ви ризикуєте життям. Будьте певні у моїй скромності до строку, — продовжував він. – Я сам був молодий і служив у війську: знаю, що в ці справи не потрібно вмішуватись. Прощавайте.
Бідолашний! радіє, що в нього немає дочок…
Я пішов прямо до Вернера, застав його вдома і розповів йому все – відношення мої до Віри і княжни і розмову, підслухану мною, з якої я дізнався про наміри цих добродіїв одурити мене, примусивши стрілятися холостими зарядами. Та тепер справа виходила за межі жартів: вони, певне, не чекали такої розв'язки.
Лікар погодився бути моїм секундантом; я дав йому декілька настанов відносно умов поєдинку; він повинен був наполягти на тому, щоб справа обійшлась якомога секретніше, тому що хоч я готовий будь-коли ризикувати життям, та ніскільки не бажаю навіки зіпсувати своє майбутнє на цьому світі.
Після цього я пішов додому. За годину лікар повернувся зі своєї експедиції.
— Проти вас дійсно є змова, — сказав він. – Я застав у Грушницького драгунського капітана і ще одного добродія, прізвища якого не пам'ятаю. Я на хвилину зупинився у передпокої, щоб зняти калоші. У них був жахливий шум і суперечка… "Нізащо не згоджусь! – говорив Грушницький, — він мене образив прилюдно; тоді було зовсім інше…" – "Яке тобі діло? – відповідав капітан, — я все беру на себе. Я був секундантом на п'яти дуелях і вже знаю, як це влаштувати. Я все придумав. Будь ласка, тільки не заважай мені. Настрахати не погано. А навіщо наражатися на небезпеку, якщо можна позбавитися?.." В цю мить я зайшов. Вони раптом замовкли. Переговори наші продовжувались досить довго; нарешті ми вирішили справу ось як: верст за п'ять звідси є глуха ущелина; вони туди поїдуть завтра о четвертій годині ранку, а ми виїдемо на півгодини пізніше; стрілятися будете на шести кроках – цього вимагав сам Грушницький. Убитого – на рахунок черкесів. Тепер ось які у мене підозри: вони, тобто секунданти, напевне, дещо змінили свій попередній план і хочуть зарядити кулею лише пістолет Грушницького. Це трохи схоже на вбивство, але у військовий час, і особливо в азіатській війні, хитрощі дозволяються; тільки Грушницький, здається, благородніший за своїх товаришів. Як ви думаєте? Чи повинні ми показати їм, що здогадались?
— Нізащо, докторе! будьте спокійні, я їм не піддамся.
— Що ж ви хочете робити?
— Це моя таємниця.
— Дивіться, не попадіться… адже на шести кроках!
— Докторе, я чекаю на вас завтра о четвертій; коні будуть готові… Прощавайте.
Я до вечора просидів дома, замкнувшись у своїй кімнаті. Приходив лакей запрошувати мене до княгині, — я звелів сказати, що хворий.
. . . . . . . . . . . . . .
Друга година ночі… не спиться… А треба б заснути, щоб завтра не тремтіла рука. Втім, на шести кроках схибити важко. А! добродію Грушницький! Ваша містифікація вам не вдасться… ми поміняємось ролями: тепер мені доведеться розшукувати на вашому блідому обличчі ознаки таємного страху. Навіщо ви самі призначили ці згубні шість кроків? Ви думаєте, що я вам без суперечки підставлю своє чоло… та ми кинемо жереб!.. і тоді… тоді… що, як його щастя переважить? що, як моя зірка нарешті зрадить мене?.. І не дивно: вона так довго служила вірно моїм примхам; на небі не більше постійності, ніж на землі.
Що ж? вмерти так вмерти! втрата для світу невелика; та й мені самому вже добре-таки нудно. Я – як людина, що позіхає на балі і не їде спати тільки тому, що немає ще його карети. Та карета готова… прощавайте!..
Пробігаю пам'яттю все моє минуле і мимоволі питаю себе: навіщо я жив? з якою метою я народився?..