Ні, сьогодні середа. Навіщо вам так лякати людину? — Він закрив обличчя руками й захлипав.
— Кажу вам, що сьогодні п'ятниця, друже. Ваша дружина чекає на вас уже два дні. Посоромилися б!
— Мені справді соромно. Але ви щось плутаєте, Ватсоне, бо я тут лише кілька годин, викурив три-чотири люльки... забув скільки. Та я поїду з вами додому. Я не хочу лякати Кет... бідолашну Кет! Подайте мені руку! У вас є кеб?
— Так, він чекає біля дверей.
— Тоді їдьмо. Але я їм винен. Дізнайтеся, скільки я винен, Ватсоне. Я зовсім розкис. Нічого не можу з собою вдіяти.
Затамувавши подих, щоб не вдихати задушливих випарів отруйного зілля, я пішов вузьким проходом поміж двома рядами курців, шукаючи хазяїна. Проминувши довганя, що сидів біля жаровні, я відчув, що хтось смикнув мене за піджак і прошепотів низьким голосом:
— Пройдіть повз мене, а тоді озирніться.
Ці слова я відчув цілком виразно. Я поглянув убік: їх міг вимовити лише отой дід, але він сидів, як і раніше, нічого довкола себе не помічаючи, худорлявий, зморшкуватий, згорблений під тягарем літ; люлька з опієм стирчала в нього між колін, випавши із знесилених пальців. Я ступив два кроки вперед і озирнувся. Мені знадобилися всі мої зусилля, щоб не скрикнути з подиву. Старий обернувся так, щоб ніхто, крім мене, його не бачив. Спина його раптом випросталася, зморшки зникли, у тьмяних очах з'явився блиск, — біля вогню, сміючись із мого здивування, сидів не хто інший, як Шерлок Холмс. Він тихенько подав мені знак, щоб я наблизився до нього, й знов обернувся до решти курців, миттю перетворившись на немічного діда з обвислою губою.
— Холмсе! — прошепотів я. — Що ви, в біса, робите в цій курильні?
— Тихше, тихше, — відповів він, — у мене чудовий слух. Коли ви зробите мені ласку й випровадите свого очманілого друга, я буду радий трохи з вами побалакати.
— На мене чекає кеб.
— То відправте його самого додому. Можете за нього не боятися, бо він, здається, занадто розкис, щоб потрапити в якусь пригоду. І я радив би вам послати з візником записку своїй дружині, що ви зустріли мене й залишилися зі мною. Якщо ви зачекаєте на вулиці, я за п'ять хвилин вийду до вас.
Важко було відмовляти Шерлокові Холмсу: його прохання завжди були такі виразні й звучали так спокійно і владно. До того ж я відчував, що коли посаджу Вітні в кеб, то обов'язок мій щодо нього буде виконано й мені ніщо вже не завадить узяти участь в одній із тих незвичайних пригод, що були для мого друга буденною справою. За кілька хвилин я написав дружині записку, сплатив рахунок Вітні, провів його до кеба й побачив, як кеб зник у темряві. За мить із курильні вишкандибав згорблений дідуган, і ми з Шерлоком Холмсом пішли вниз вулицею. Два квартали він ішов, не розгинаючи спини й непевно переставляючи ноги. Потім, поспіхом озирнувшись, випростався й вибухнув щирим сміхом.
— Гадаю, Ватсоне, — мовив він, — вам здалося, що на додачу до кокаїну я взявся за опій і взагалі за такі речі, про які ви люб'язно як лікар висловили свої міркування.
— Я справді здивувався, коли побачив вас у тій курильні.
— Не менше, ніж я, побачивши вас.
— Я шукав там друга.
— А я — ворога.
— Ворога?
— Так, ворога або радше здобич. Одне слово, Ватсоне, я нині взявся до прецікавої справи й сподівався дещо довідатися з безладних балачок курців, як робив це раніше. Якби мене впізнали в цій курильні, життя моє не варте було б і шеляга; я вже бував там у своїх справах, і негідник-хазяїн, матрос з Індії, заприсягся, що помститься мені. Позаду цього будинку, біля корабельні Святого Павла, є потаємні двері, які могли б розповісти багато дивовижних історій про те, що проносять через них глупої ночі.
— Як? Невже трупи?
— Так, трупи, Ватсоне. Можна стати багатієм, якщо одержувати по тисячі фунтів за кожного бідолаху, якого згубили в цій курильні. Це найстрашніша пастка на всьому березі Темзи, і я побоююсь, що Невіл Сент-Клер, який потрапив у неї, вже не повернеться додому. Але ми теж влаштуємо пастку. — Він сунув два пальці в рота і різко свиснув; у відповідь здалеку долинув такий самий свист, а потім ми почули торохтіння коліс і тупіт кінських копит.
— То як, Ватсоне, — мовив Холмс, коли з темряви виринула висока двоколка з двома жовтими ліхтарями, що кидали на дорогу два золоті промені світла, — ви поїдете зі мною чи ні?
— Якщо стану вам у пригоді...
— Вірний товариш завжди стане в пригоді, а літописець — тим паче. У моїй кімнаті в "Кедрах" є двоє ліжок.
— У "Кедрах"?
— Еге ж, так зветься садиба містера Сент-Клера. Я перебрався туди, поки веду свої розшуки.
— А де це?
— Недалеко від Лі, в Кенті. Треба проїхати миль із сім.
— Я нічого не розумію.
— Звичайно... Зараз ви довідаєтеся про все. Сідайте... Все гаразд, Джоне, ви нам більше не потрібні. Ось вам півкрони. Чекайте на мене завтра близько одинадцятої. Передайте-но мені віжки... Бувайте!
Він стьобнув коня батогом, і ми помчали нескінченними темними, порожніми вулицями, що ставали все ширшими, аж поки опинилися на великому мості з поруччям, під яким поволі текли каламутні річкові води. Потім знов потяглися понурі вулички з цегляними будинками; їхню тишу порушували лише важкі, розмірені кроки полісменів або пісні й крики пізніх гульвіс. Чорні хмари повільно сунули небом, і в прогалинах між ними то там, то тут мерехтіли одинокі зірки. Холмс мовчки правив конем, схиливши в глибокій задумі голову на груди; я сидів біля нього, силкуючись відгадати, про що він думає, і не наважувався перервати плин його думок. Ми проїхали кілька миль і вже перетинали смугу приміських вілл, коли він нарешті оговтався, струснув плечима й запалив люльку, як людина, неабияк задоволена тим, чого щойно домоглася.
— Ви наділені великим даром мовчання, Ватсоне, — мовив він. — Це робить вас незамінним товаришем. Але тепер мені треба з кимось побалакати, щоб розвіяти свої не дуже приємні думи. Просто не знаю, що сказати цій милій жінці, коли вона зустріне мене на дверях.
— Ви забули, що я нічого про це не знаю.
— Гадаю, я встигну розповісти вам усі подробиці справи, поки ми приїдемо до Лі. Вона здається простісінькою, а я тим часом не знаю, як до неї взятися. Кінців у ній, безперечно, багато, але за жоден із них не можна вхопитися як слід. Я розповім вам геть-чисто все, Ватсоне, — може, вам сяйне якась думка, бо я зовсім заблукав у довколишній темряві.
— Слухаю вас.
— Кілька років тому, у травні 1884 року, в Лі з'явився джентльмен на ім'я Невіл Сент-Клер, що мав, очевидно, добрі гроші. Він найняв велику віллу, розбив коло неї гарненький садок і зажив на всю губу. Згодом він потоваришував із сусідами й 1887 року одружився з дочкою тамтешнього броваря; тепер у них уже двоє дітей. Сталої роботи він не має, але бере участь у кількох комерційних підприємствах і зазвичай щоранку їздить до міста, вертаючись звідти потягом о сімнадцятій чотирнадцять, із Кенон-стрит. Містерові Сент-Клеру тридцять сім років, живе він скромно, він добрий чоловік і ніжний батько; усі знайомі відгукуються про нього якнайкраще. Додам, що боргів у нього, як я дізнався, лише на вісімдесят вісім фунтів десять шилінґів, а на поточному рахунку в банку — двісті двадцять фунтів. Отже, нема підстав припускати якісь проблеми з грошима.
Минулого понеділка містер Невіл Сент-Клер вирушив до міста раніше, ніж звичайно, сказавши, що в нього є дві важливі справи й що він привезе своєму синові коробку кубиків. Випадково того самого понеділка, невдовзі по його від'їзді, дружина одержала телеграму, що на її ім'я до Абердінського пароплавства надійшла невелика цінна посилка, на яку вона давно чекала. Якщо ви добре знаєте Лондон, то повинні пам'ятати, що контора цього пароплавства розташована на Фресно-стрит, яка відходить від Аппер-Свондам-Лейн, де ви знайшли мене цього вечора. Місіс Сент-Клер поснідала, поїхала до міста, купила там дещо, зайшла до контори, одержала свою посилку і о шістнадцятій тридцять п'ять подалася по Свондам-Лейн до вокзалу. Вам поки що зрозуміло?
— Звичайно, тут усе ясно.
— Як ви пам'ятаєте, у понеділок була велика спека, і місіс Сент-Клер ішла поволі, роздивляючись, чи не трапиться поблизу кеб; до того ж їй дуже не сподобалася ця частина міста. Прямуючи вниз по Свондам-Лейн, вона несподівано почула крик і вся похолола, побачивши у вікні третього поверху якогось будинку свого чоловіка; він дивився на неї й навіть, як їй здалося, поманив її до себе. Вікно було відчинене, і вона добре розгледіла його обличчя, — воно було страшенно схвильоване, як потім вона повторювала. Чоловік відчайдушно простяг до неї руки і раптом зник так несподівано, наче його силоміць відтягли від вікна. Проте її гостре жіноче око встигло помітити дивну річ — він був у тому самому чорному піджаку, в якому поїхав до міста, але не мав на собі ні комірця, ні краватки.
Певна, що з ним скоїлося якесь лихо, вона збігла східцями вниз — у тому самому будинку з курильнею, де ви знайшли мене сьогодні ввечері, і, пробігши через передню кімнату, хотіла піднятися сходами, що вели на другий поверх. Але біля сходів вона натрапила на негідника-матроса, про якого я вам розповідав, і він з допомогою свого підручного-данця виштовхав її надвір. Охоплена божевільним жахом, вона кинулася бігти вулицею і, на щастя, зустріла на Фресно-стрит констеблів з інспектором, що здійснювали обхід. Полісмени подалися за нею і, незважаючи на впертий опір господаря, увійшли до кімнати, в вікні якої вона бачила містера Сент-Клера. Але там і знаку його не було. Та й на всьому поверсі не знайшли нікого, крім якогось бридкого каліки, що начебто там мешкав. І він, і матрос божилися, що тут із самого полудня більш нікого не було. Вони так рішуче все заперечували, що інспектор уже почав сумніватися, чи місіс Сент-Клер не помилилася, аж тут вона з криком кинулася до дерев'яної скриньки, що стояла на столі, й зірвала з неї вічко. Звідти посипалися дитячі кубики. То була іграшка, яку її чоловік обіцяв привезти з міста синові.
Ця знахідка й помітна розгубленість каліки переконали інспектора, що справа ця серйозна. Кімнати ретельно обшукали, й наслідки обшуку засвідчили, що скоєно мерзенний злочин. Передня кімната з поганенькими меблями слугувала там вітальнею; поряд була маленька спальня, вікно якої виходило на задній двір корабельні.