Шкода, думає він, що я не жадаю її, шкода, що для мене це навіть не жертва — не жадати її... для мене не жертва — не цілувати її й не хотіти оволодіти її тілом, яке тільки здається оскверненим.
І він торкається її уст своїми губами, але нічого не відчуває. Спантеличено усміхаючись, вони дивляться одне на одного. Нічого! Так, наче безсила куля відбилася від невидимої броні...
— Ходімо,— тихо каже вона,— треба пошукати тобі щось на ноги.
— Не треба,— заперечує Андреас,— не лишай мене, ти не повинна кидати мене ні на секунду. Бог з ним, із взуттям. Я чудово можу вмерти і в шкарпетках. Скільки людей умирало в шкарпетках. Коли росіяни непомітно підходили до наших окопів, німці панічно кидалися втікати й гинули, діставши кулю в спину, обернувши обличчя до Німеччини. Бути пораненим у спину вважалось у спартанців найбільшою ганьбою. Так загинуло багато німців; бог з ним, із взуттям, я так стомився...
— Не кажи так,— просить вона й дивиться на свій годинник,— я ж могла віддати годинник, і ти зараз був би в чоботях. Завжди здається, що віддавати більше нічого, а про годинник я зовсім забула. Піду обміняю годинник на твої чоботи, годинник нам більше не придасться... нам з тобою вже нічого не треба...
— Вже нічого не треба,— повторює він тихо, піднімає голову і обводить поглядом кімнату, лише тепер помічаючи, яка вона злиденна: старі шпалери й бідненька обстановка — двоє просиджених крісел під вікном, жалюгідна канапа...
— Я врятую тебе,— тихо каже Оліна,— тільки ти не бійся.— Вона всміхається, дивлячись на його бліде стомлене обличчя.— Цю генеральську машину послав нам сам господь бог. Ти повинен довіритись мені: хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Віриш?
Андреас розгублено киває, а вона, не зводячи з нього погляду, повторює, як закляття:
— Хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Ходімо! — Оліна долонями стискає його голову.— В Карпатах є такі глухі куточки, де нас із тобою ніхто не знайде. Кілька хаток, капличка і ніяких партизанів. Я часом бувала в одній такій місцині, трохи молилася, трохи грала на старенькому роялі одного священика. Ти мене чуєш? — Вона намагається заглянути йому в очі, але його погляд блукає по брудних шпалерах, об які розбивали пляшки з вином і витирали липкі пальці.
— Грала на роялі... Ти мене чуєш?
— Чую,— простогнав він,— але як же бути з ними, з отими двома. Не можу ж я їх покинути. Це неможливо.
— Тоді нічого не вийде.
— А водій? Що ти думаєш зробити з водієм? — питає він. Вони стоять одне проти одного, і між ними пробігає якась
тінь неприязні. Оліна пробує усміхнутись.
— Від сьогодні,— тихо каже вона,— від цієї хвилини я не пошлю на смерть жодного невинного. Повір мені. Тебе одного
врятувати було б не так уже й важко. Просто зупинили б машину й побігли... побігли б світ за очі! На волю... Якомога подалі звідси! Але якщо брати ще тих двох, боюся, нічого не вийде.
— Нехай! Тоді взагалі лиши мене. Ні, ні,— він піднімає руку, не даючи їй і слова промовити,— я тільки хочу, щоб ти зрозуміла: тут нема про що більше сперечатися. Або-або. Ти повинна мене зрозуміти,— каже він, дивлячись просто в її серйозні очі.— Ти ж теж колись когось любила. Значить, повинна мене зрозуміти. Правда?
Олінина голова повільно й важко схиляється на груди. До Андреаса доходить, що це означає згоду, тільки коли вона каже:
— Гаразд... я спробую...
Оліна вже чекає на нього, взявшись за ручку дверей, а він кидає прощальний погляд на цю брудну, тісну вітальню, а тоді виходить слідом за нею у тьмяно освітлений коридор. Вітальня була ще досить розкішною порівняно з коридором у цю ранню годину. Який їдкий, вогкий, холодний, спертий дух стоїть у коридорі борделю о четвертій годині ранку! Двері обабіч однакові, наче в казармі. Всі однаково обшарпані. І ця вбогість, жалюгідна вбогість.
— Ходи! — каже Оліна. Вона штовхає одні двері, й вони опиняються в її кімнаті, дуже бідній кімнаті, де є тільки найнеобхідніше для її ремесла: ліжко, маленький столик, два стільці, тазик для вмивання на хисткому триніжку. Поряд з триніжком стоїть глек з водою. Біля стіни ще невеличка шафка. Одне слово — тільки найнеобхідніше. Як у казармі...
Андреасові все здається сном: і те, що він сидить на ліжку й дивиться, як Оліна миє руки, дістає з шафи черевички, скидає червоні пантофельки й перевзувається в черевички. Ах, так, на стіні ще висить дзеркало, перед яким вона може причепуритися. Стерти з обличчя сліди сліз, припудритися, бо що може бути жахливішого від заплаканої повії! їй іще довелось нафарбувати губи, підмалювати брови, почистити нігтики. Все це вона робить дуже швидко, як солдат, піднятий по бойовій тривозі.
— Ти повинен мені вірити,— каже вона через плече рівним голосом, наче йдеться про щось само собою зрозуміле.— Я врятую тебе, чуєш? Зробити це буде важко, якщо ти вирішив неодмінно взяти з собою і тих двох, але я все одно спробую. Можна багато чого...
Не дай мені, боже, збожеволіти, подумки молиться Андреас, не дай мені збожеволіти від цієї відчайдушної спроби
5 9 — 120
129
осягнути дійсність. Усе здається нереальним: і ця кімнатка в борделі, жалюгідна й тьмяна в ранковому освітленні, сповнена жахливих запахів, і дівчина у дзеркалі навпроти, яка стиха наспівує собі щось під ніс тим часом, як її пальці вправно накладають помаду на уста. Усе нереальне: і моє стомлене серце, яке нічого вже більше не чекає, і мій сонний розум, у якого не лишилось ніяких бажань — ні курити, ні їсти, ні пити, і моя душа, позбавлена будь-яких прагнень, окрім одного — спати, спати...
А може, я вже мертвий? Як збагнути це тут, у цій кімнаті, з цією постільною білизною?.. Сідаючи, я машинально відгорнув простирадло, як і годиться робити, коли сідаєш на ліжко. Це простирадло не скажеш, що брудне, але й чистим його не назвеш. Жахливо таємнича постіль, не брудна, але й не чиста... не чиста... і ця дівчина перед дзеркалом, яка підмальовує зараз брови, чорні, тоненькі брови на блідому чолі.
— "Там будем рибалити і полювати, як у давні добрі часи!" Знаєш, звідки ці рядки?—питає, усміхаючись, Оліна.— Це німецький вірш. Арчібальд Дуглас. Там ідеться про чоловіка, якого вигнали з рідної країни, розумієш? А ми, ми хоч і живемо в рідній країні, ми все одно вигнанці. Вигнанці в себе на батьківщині, цього нікому не зрозуміти. Рік народження тисяча дев'ятсот двадцятий. "Там будем рибалити і полювати, як у давні добрі часи". Ось послухай.— Вона справді починає наспівувати цю баладу, й Андреас відчуває, що чаша його життя виповнилась, і цей сірий холодний світанок у польському борделі, і ця балада, покладена на музику Льове1 , яку вона стиха наспівує...
— Оліно! — знову почувся знайомий рівний голос за дверима.
— Чого треба?
— Рахунок. Давай рахунок. І збирайся, машина вже прийшла...
1 Льове Карл (1796—1869)—німецький композитор-романтик. Писав музику до відомих балад.
Ось вона, реальність — аркуш паперу, який дівчина, взявши кінчиками пальців, простягає в прочинені двері, аркуш, на якому записано все, починаючи з сірників, які ще лежать у нього в кишені. Сірників, що він їх узяв учора о шостій вечора. Як швидко летить час, невловимий час, і нічого, нічого я не встиг зробити за цей час і вже не зможу зробити, тільки зійду сходами вниз за цією свіжо підмальованою лялечкою назустріч своїй долі...
Ці польські шльондри,— каже Віллі,— просто чудо. Вогонь, правда? Так.
Передпокій теж умебльований дуже убого: кілька хистких стільців, лавка, вичовганий тоненький, як папір, килим. Віллі курить, він знову дуже заріс, і нишпорить у своїх речах, шукаючи цигарок.
— Ну, любий, ти виявився найдорожчим з усіх нас. Хоч і я від тебе ненабагато відстав. Зате наш білявий юний друг майже нічого не коштував. Ха! — він штовхає в бік напівсонного Блондина.— Сто сорок шість марок.— Віллі вибухає реготом.— Здається, він таки справді проспав біля дівчини цілу ніч, просто проспав. У мене ще залишилось зайвих двісті марок, то я підсунув його крихітці під двері як чайові. За те, що так задешево зуміла його ощасливити. У тебе часом нема цигарки?
Є.
— Дякую.
Як немилосердно довго веде Оліна переговори в старої, і це
0 четвертій ранку, коли весь світ іще спить. Навіть у кімнатах дівчат тихо, а внизу, у великій приймальні, зовсім темно.
1 за дверима, за якими вчора лунала музика, зараз темно, але він бачить цю темну кімнату, відчуває її запах. Тільки знадвору чути шум потужного двигуна. Але Оліна все ще сидить за помальованими червонуватою фарбою дверима, і це — реальність.
— То ти що, віриш, що цей лімузин, який возить генералів і повій, візьме й нас теж?
— Так!
Гм, судячи з того, як працює двигун, це—"майбах". Путяща машина. Ти не заперечуватимеш, якщо я вийду й переговорю з водієм? Цей тип точно з жандармерії.
Віллі закидає на плече свій мішок і розчиняє двері: надворі ще справжня ніч, крізь каламутно-сіру імлу пробиваються тьмяні кола від фар автомобіля, який стоїть біля палісадника. Ніч холодна і невідворотно реальна, як усі воєнні ночі, холодна, загрозлива, лиха і глумлива. Ця зловісна ніч панує над усім: над брудними окопами і бомбосховищами, над десятками й сотнями міст, які зіщулились від страху... Особливо зловісною, невимовно жахливою воєнна ніч стає над ранок, десь близько четвертої. І одна з таких ночей чигає на них за Дверима. Ніч сповнена жахом, бездомна, безпритульна ніч, У якій не лишилось навіть найменшого теплого куточка, де можна було б сховатися... Всі ці ночі наслані на людей удавано-бадьорими голосами...
Невже вона справді вірить, що мене можна врятувати? Андреас посміхається. Невже думає, що можна прослизнути крізь цю густу сітку? Ця дівчина сподівається, що існує шлях до втечі, тішить себе надією, що знайде дорогу, яка обминає— Стрий. Стрий. Це слов сиділо в мені від самого народження. Воно сиділо глибоко-глибоко, непізнане й нероз-буджене. Воно було в мені ще з дитинства і, можливо, тоді в школі, ми вчили про відроги Карпат, і я побачив на карті посеред ясно-жовтої плями слова "Галичина", "Львів", "Стрий", у мене раптом пробіг мороз по шкірі. Але потім я про це забув. Доля, мабуть, уже не раз поціляла в мене фатальним гачком смерті, але він ніколи не застрягав. І тільки це коротке малесеньке слово "Стрий", яке до часу дрімало десь у мені всередині, зачепило той гачок намертво...
"Стрий", це маленьке, крихітне, страшне й криваве слово піднялося в мені, перетворилося в якусь чорну хмару, яка вже все затьмарила.