А втім, то був не дуже мізерний часопис: Юліці аж мороз пішов поза шкірою, як вона глянула на його наклад. Скільки тепер було Юлік! Юліка в кіосках, Юліка на залізниці, Юліка в затишному помешканні, Юліка в кав'ярні, Юліка в кишенях елегантних чоловіків, Юліка коло тарілки з юшкою, Юліка всюди, Юліка десь у наметі на березі озера, Юліка у вестибюлі кожного порядного готелю, та насамперед у кіосках, у всіх кіосках тієї країни, частково навіть за кордоном, і то цілий тиждень. А тоді вже, згодом, Юліка в приймальнях зубних лікарів, але також і в Нью-Йоркській публічній бібліотеці, де її можна коли завгодно попросити, і подекуди Юліка в самітній кімнатці над ліжком. Юліка не пишалася, о ні, тільки щоразу бентежилась, як брала в руки той зшиток дешевого паперу, а насамперед тішилась, що знімок справді чудовий, що поза її з погляду майстерності бездоганна. Юліка знала, що вона гарна, навіть дуже гарна. Коли, ох, коли вона знову зможе танцювати? Вона відкинулась на подушку, заплющила очі й спробувала уявити собі, як вона, та Юліка в спідничці з картини Дега, виходить на порожній освітлений кін, оточений темрявою, пронизаною блакитнуватими потоками світла з прожекторів, у яких вирують порошинки. Те світло наче підносить Юліку всупереч усякому земному тяжінню, віддаляє від усякої людської настирливості. А тоді... ох, тоді, як перша завіса, зашелестівши, розсувається і Юліка стоїть уже на пальцях, як друга, важча завіса, прошарудівши свої вісім секунд, відчиняє браму до іншої темряви, повної освітлених облич у передніх рядах, тоді, як оркестр, що давно почав грати, хвилями згуків підкочується їй до ніг уже на повну силу,— ох, та музика, мов чарівним кільцем, відгороджує Юліку, всі її бачать, та ніхто не може схопити,— тоді, як спалахує рампа, а також лампи вгорі, на так званому помістку, як вони засліплюють Юліку, як вона перестає розпізнавати світ перед собою, тільки відчуває його простір, завмерлий у чеканні, і те, чого вона більше ніде не відчуває, розкіш, невимовну розкіш, таку, що аж слину ковтає з ляку, тоді, як вона повертає голову (достоту як на знімку в часописі) і знає, що тепер навіть із найвищої галереї видно, як блищать її очі, тоді... так, тоді вона ступає раз, другий, наче вже вся музика лишилася тільки в її тілі: невтомні скрипалі, що їм аж чуб спадає на лоба й метляється перед очима, сурмачі з надутими щоками, славетний диригент у чорному фракові, наче з'воронячим хвостом, що дивиться на Юліку, лиш на Юліку, браві хлопці коло басів, що завзято пиляють, як лісоруби, симпатичний чоловічок коло ударних інструментів, клубок нервів, згусток слухняної уваги, що нарешті дочікується своєї черги,— господи боже, всі вони видобувають згуки, ціле море тем, що гуркотливими хвилями то набігає, то відкочується, але музика живе тільки в Юліці, в її тілі, народжена з її тіла, жива, видима. Та все ж Юліка в своїй уяві, власне, ніколи не йшла далі за тих кілька перших ступнів. Дивно! Досить було якоїсь дрібниці, щоб відвернути її уяву від балету,— вивірки на модрині перед верандою, просто вивірки, що кидає додолу порожню шишку, майже нечутного шурхоту чи звичного гудка паротяга на вузькоколійці внизу, в долині, раз навіть рипіння селянського воза, що на гальмах з'їжджав стрімким шляхом, чи просто кашлю на нижній веранді, дзвінкого сміху пекарчука, що саме привіз свіжі булочки і, скочивши на свого велосипеда, гайнув назад лісом, насвистуючи модну пісеньку. Хоч вона мала стільки дозвілля, хоч ніяка робота не заважала їй снувати наново свої чарівні фантазії, ще раз починаючи від блакитнуватих потоків світла з прожекторів, вона, як уже сказано, незрозуміло чому, ніколи не йшла далі перших ступнів. А тим часом Юліка-цілу низку балетів знала, звісно, напам'ять, кожнісіньку фігуру. Даремно вона вдавалася по допомогу до того дурного часопису, він тільки бентежив її: невже ця невагома істота щ знімку — вона сама? Якби то був не просто малюнок, Юліка залюбки б обняла її, пригорнула, як недавно пригортав її шановний Штіллер. З очей у неї котилися сльози, що самій Юліці цілком слушно видавалися трохи банальними,— адже вона плакала через те, що кар'єру її перервано. Вона дедалі частіше тужила за музикою. Коли ж нарешті — нарешті! — їй дозволили слухати музику і чарівна скринька з чорного бакеліту, яку дістав для неї молодий єзуїт, забриніла, коли вони вдвох почули бажану музику, тиху, звичайно, а проте виразну й досить чистого тону, музику, що під неї Юліка стільки разів танцювала, вона лишилася — диво, та й годі — просто музикою, і Юліка так само радо слухала мелодії, що не мали до балету ніякого стосунку. Дуже просто: танок раптом став для неї, хоч вона ще довго не хотіла собі в тому признатися, наче розвагою з часів молодості, прекрасною, але для неї вже неможливою, внутрішньо неможливою. Вона злякалася. Невже Штіллер, що трохи заздрив її успіхові, мав слушність, завше трактуючи її танок як заміну? Юліка не вірила, навіть тепер. Вона знала, що все повернеть-' ся. А поки що — красно дякую! — не хотіла слухати жадної балетної музики, краще всяку іншу* що її молодий єзуїт роздобував записану на плитах. Він і на музиці розумівся! Однак Юліці не давало спокою те внутрішнє віддалення від балету. Чи, бува, не походило воно з чисто людського розчарування, що його Юліці довелося зазнати того літа від колег з театру? Бо ніхто з них не відвідав її у тій в'язниці на веранді. Ще півроку тому, просто важко було повірити, вони мало* рук не звихали, так махали, вітаючи її, такі вже приятелі, що далі нікуди, ще за десять метрів горлали, аж сяючи з радощів: "Юліко, серденько, що в тебе чувати?" А самі щойно перед обідом уже бачилися з нею. Справді чудні якісь люди; Штіллер ніколи не міг їх зрозуміти до пуття. Але він був несправедливий до них. Артистів не можна міряти їхньою людською вірністю; щирість їхня раптова, надмірна, але скороминуща. Вони справді любили Юліку, всі любили, жінки з балету, може, менше, бо заздрили вже хоч би на її незрівнянні коси, зате чоловіки, властиво, всі, і співаки також, навіть деякі панове з дирекції, та й відомі диригенти, що часто відвідували Юліку в її задушній, мов нора, убиральні, цілували їй руку, сідали на хисткий стілець і пророкували їй кар'єру за кордоном. Де вони тепер усі поділися? Якось прийшла листівка, що в ній вельми веселе товариство вітало її по прем'єрі, яка й без Юліки мала великий успіх, кілька рядків про те, що їм дуже бракує Юліки, явно жартівлива листівка, підписана цілою купою імен, самі її приятелі. Потім було ще кілька листів, милих, написаних під час проби, отже, коротких і вривчастих, плітки про колег, усі дуже приємні. Безсумнівно, якби Юліка могла скинути з себе коци й з'явитися в театрі, всі б щиро зраділи, Юліку засипали б поцілунками, обіймали б, як переможця Тоиг-сіе-ЗиізБе*1 на фініші, без кінця ТИСЛИ б їй руки і заглядали б у вічі, від багатьох вона почула б сердечні, повні зворушення слова: "Те, що я тобі кажу,— це не банальність, я знаю, всі так кажуть, але я щиро запевняю, Юліко, мені весь час бракувало тебе, такої товаришки, як ти, Юліко, ну гаразд, не хочу вдаватися у сентиментальність, але знай, я часто думаЪ, як було добре з нашою Юлікою, а тепер вона, бідолаха, лежить десь там нагорі, господи боже, я часто згадував тебе, повір мені, така людина, як ти, та що казати, ти й сама знаєш,
Швейцарських змагань (франц.).
господи боже, добре, що ти вже вернулася!" І ще один поцілунок, ще одні обійми, як в Ореста з Електрою. Пзвне ж, Юліка всьому вірила, й цілком слушно. Штіллер тих людей ніколи не розумів. Він, властиво, завше був міщанин, чи на війні в Іспанії, чи тут. З артистами можна тільки тоді ладнати, як з ними працюєш і поки з ними працюєш. Тоді вони живуть, як одна душа, бувають хвилини, що нагадують часи перших християн, як от хоча б за лаштунками перед прем'єрою: тоді здається, що вони згуртовані навіки, ніхто не прикидається, всі такі щирі. Та не треба й сухот, щоб ті сердечні люди за три місяці забули тебе; досить якийсь час не танцювати або одного чудового дня з'явитися до них з якимись іншими зацікавленнями — наприклад, отцями церкви чи абсолютною швидкістю світла, досить не вважати їхню наступну прем'єру за подію в історії людства, і вже ти лишився осторонь. О, тебе не викинуть з убиральні, певне, що ні, бо вони майже всі дуже симпатичні люди, якщо саме не знервовані, тільки що не цікавляться тими, хто не говорить про театр. Можеш їм розповідати, що в тебе вже не лишилось легенів, зовсім не лишилось, і вони начебто слухатимуть і пильно робитимуть своє — дивитимуться в люстро й витиратимуть грим коло' очей, а наприкінці, викидаючи вже брудну вату, запитають: "Ти була сьогодні на вистазі?" Вони комедіанти і не хочуть бути ніким іншим, вони виконавці ролей і, завдяки своєму хистові, не можуть бути ніким іншим. Хіба Юліка була не така? Вона відчувала зі смутком, що це, так би мовити, тільки її власне "я" кинуло' її тепер напризволяще... Раз один колега з балету відвідав її, двадцять хвилин стояв на веранді, оповідаючи всілякі смішні випадки, події з останнього фестивалю, що був тепер для Юліки десь такий самий недосяжний, як античні змагання квадриг. Він також схопив Юліку за обидві руки, дивився трагічним поглядом, але, без сумніву, був щиро зворушений. У нього лопнула шина, тож йому довелося свій фольксваген (то Юліка не знає ще, що він тепер теж має фольксваген?) поставити в майстерню, тому він і затримався в Давосі. А що йому сьогодні доконче треба бути в місті, він, на жаль, мусить уже йти, але вважає, що Юліка має чудовий вигляд, кращий, ніж будь-коли. Та клята курява в театрі, атож, і дирекція нічого собі з того не робить. Взагалі та дирекція! Він попрощався, бо вже й так на десять хвилин спізнювався, бадьоро висловив свою радість, що зможе передати всім їхнім колегам вітання від неї. Юліка опустилася на'подушки. Проте зворушливий колега з фольксвагеном, тількигно вийшовши надвір, ще раз свиснув їй і помахав рукою; Юліка також помахала. Тієї хвилини — Юліка й нині дуже добре пам'ятає тодішнє своє почуття — їй здалося, наче вона прощається з цілим світом, може, й не з цілим, але з своїм власним світом, заллятим блакитнуватими потоками світла з прожекторів, що вже ніколи не зможе понести її, Юліку, наче всупереч земному тяжінню...