Земні Збройні Сили розпустили, залишивши тільки поліцію, яку взагалі можна не брати до уваги. Не зосталося жодної регулярної військової частини
— Чому так учинили, сер?
— Не було з ким воювати. Навіть захищатися не було від кого, принаймні мені так сказали. Це ж треба бути такими дурнями!
— Чому, сер?
— Адже будь-який старий солдат скаже вам, що ворог з являється завжди зненацька. Це може статися тепер. І що тоді робитимемо?
— Чи можна знову створити армію?
— Авжеж. Але сучасне покоління не знає, що значить служити в армії. Не залишилося воєначальників, за винятком кількох таких старих дурнів, як я. Для створення ефективних збройних сил потрібні роки.
— А тим часом Земля безборонна й відкрита для будь-якого нападу ззовні?
— Так, якщо не брати до уваги поліцію. Але я дуже сумніваюся, що вони будуть надійні в бою.
— Не могли б ви трохи розповісти про поліцію?
— Я про неї нічого не знаю. Ніколи не цікавився тим, що не стосується військової справи.
— Але треба гадати, що тепер поліція перебрала на себе функції, які раніше виконувала армія, чи не так? Адже поліція — це значна й дисциплінована сила?
— Може бути, сер. Усе може бути.
(Громадянин Моертін Хоннерс, вік 31 рік, професія — переписувач. Худорлявий, млосний молодик з відкритим хлопчачим лицем і рівним білявим волоссям).
— Ви переписувач, громадянине Хоннерс?
— Так, сер. Але якщо ви не заперечуєте, мені більше подобається слово "автор".
— Звичайно. Громадянине Хоннерс, ви пишете для якогось із цих журналів, що виставлені в кіоску?
— Ні в якому разі! Для них пишуть нездари, які розраховують свої твори на ту паків з нижнього середнього класу. Оповідання, якщо ви цього не знаєте, переписані слово в слово з творів різних популярних авторів двадцятого і двадцять першого сторіч. Вони наважуються лише подекуди замінювати прикметники і прислівники. Мушу вам сказати, що для того, щоб замінити дієслово, а тим паче іменник, треба мати справжню мужність. Але таке трапляється не часто. Редактори цих журналів не полюбляють новацій.
— Отже, ви цього не робите?
— Ніколи! Моя робота некомерційна. Я — спеціаліст з творів Конрада.
— Чи не поясните мені, що це означає, громадянине Хоннерс?
— З радістю. Я переписую праці Джозефа Конрада, письменника, який жив у доатомну добу.
— А як саме ви переписуєте його праці, сер?
— Ну, зараз я працюю над п'ятим варіантом "Лорда Джіма". Для цього я уважно вчитуюсь в оригінальний твір. А потім сідаю переписувати його так, як це зробив би Конрад, живучи в наш час. Така робота вимагає надзвичайної старанності, найвищої творчої віддачі. Одна-єдина помилка здатна зіпсувати весь твір. Насамперед слід вивчити словник Конрада, теми, сюжети, характери, настрої, творчі підходи тощо. Все це має бути в книжці, однак вона не повинна стати простою компіляцією. В ній мусить бути щось нове — таке, що міг би сказати Конрад.
— І вам це вдається?
— Критика поставилася схвально, а мій видавець сприяє мені як може.
— Що ви робитимете після завершення п'ятого варіанта "Лорда Джіма"?
— Спочатку відпочину як слід, а тоді візьмуся до переписування якогось меншого твору Конрада. Можливо, це буде "Плантатор з Малаги".
— Розумію. А в інших видах мистецтва також панує "переписування"?
— Це мета кожного справжнього митця, байдуже, в якій галузі він докладає зусилля. Творчість — це жорстока богиня.
(Громадянин Вілліс Уерка, школяр 8 років. Веселий чорнявий засмаглий хлопчик).
— Вибачте, пане Опитувачу, але батьків зараз немає вдома.
— Це дуже добре, Віллісе. Ти не заперечуватимеш, якщо я тебе трохи опитаю?
— Я не проти. А що там випирає у вас під піджаком?
— Віллісе, давай я буду ставити питання, якщо твоя ласка.
Тобі подобається в школі?
— Там нормально.
— Що ви вивчаєте?
— Ну, читання й письмо, визначення статусу, а ще мистецтво: уроки з музики, малювання, архітектури, літератури, балету й театру. Нічого особливого.
— Розумію. Це те, чому вчать на відкритих уроках?
— Авжеж.
— А ти ходиш на закриті уроки?
— Аякже. Щодня.
— Ти не проти, якщо ми поговоримо про них?
— Та ні. У вас там пістолет? Я знаю, що таке пістолет.
Старші учні пару днів тому роздивлялися під час обіду малюнки, а я підгледів. Це пістолет?
— Ні. Просто костюм не дуже добре сидить. А тепер, якщо ти не проти, ми перейдемо до закритих уроків.
— Я не проти.
— Що на них вивчають?
— Я не пам'ятаю.
— Ну-бо, Віллісе,
— Справді, пане Опитувачу. Ми всі заходимо в клас і через дві години виходимо звідти на перерву. Оце й усе. Більше я нічого не пам'ятаю. Я говорив з іншими дітьми. Вони теж нічого не пригадують.
— Дивно...
— Ні, сер. Якби ми повинні були пам'ятати, то ці уроки не були б закритими.
— Мабуть, твоя правда. А не пам'ятаєш, яка на вигляд класна кімната чи хто викладає на закритих уроках?
— Ні, сер. Я нічого не можу пригадати про них.
— Дякую, Віллісе.
(Громадянин Кучулен Дент, вік 37 років, професія — винахідник. Передчасно полисілий чоловік з іронічними очима під набряклими повіками).
— Так, правильно. Я вигадую ігри. Торік я винайшов "Трикутничай, а то!". Вона була дуже популярна. Не бачили?
— Боюся, ні.
— Надзвичайно цікава гра. Створюється ситуація, коли гравці начебто губляться в космосі. Вони отримують неповні дані для своїх мікрокомп'ютерів: в разі виграшу їм дають додаткову інформацію, а штрафують космічними небезпеками. Безліч сяючих лампочок, ґудзиків тощо. Великий успіх у покупців.
— Які ще винаходи є у вас, громадянине Дент?
— Колись я був придумав поліпшену машину для сівби і жнив. Ефективністю вона втричі перевершувала існуючі моделі. Хочете вірте, хочете ні, я насправді гадав, що зможу продати її.
—Продали?
— Звісно, ні. Тоді я ще не знав, що в патентному бюро зачинене все, крім відділу ігор.
— Вас це розсердило?
— Тоді трохи розсердило. Та невдовзі я збагнув, що ті машини, які існували, були досить добрі. Не було потреби розробляти досконаліші моделі. Сьогодні люди задоволені тим, що в них є. Опріч того, нові винаходи тепер не потрібні. Народжуваність і смертність на Землі тримаються на одному рівні, всім усього вистачає. Щоб запровадити винахід, потрібно переозброїти цілий завод. А це майже неможливо, бо тепер усі заводи автоматичні і навіть ремонтуються без втручання людини. Ось тому на всі винаходи, крім ігор, наклали мораторіум.
— Які почуття у вас це викликає?
— До чого тут почуття? Треба сприймати речі такими, якими вони є.
— А ви не хотіли б змінити цей порядок?
— Можливо. Але як винахідник я належу до потенційно нестабільних елементів.
(Громадянин Барн Трентен, вік 41 рік, професія — інженер-атомник, спеціаліст з проектування космічних кораблів. Знервований, інтелігентний чоловік з карими очима).
— Ви хочете знати, що я роблю на роботі? Шкода, що ви запитали про це, Громадянине, бо я нічогісінько не роблю, походжаю собі довкола заводу. Правила вимагають присутності однієї людини при кожній автоматизованій чи роботизованій операції. Оце я й роблю — товчуся поблизу.
— Здається, ви незадоволені, громадянине Трентен?
— Так. Я мріяв стати інженером-атомником. Вчився для цього. А після випуску виявилося, що мої знання застаріли на п'ятдесят років. Але навіть якби я вчив те, що треба, то й тоді не міг би скористатися цим знанням.
— Чому?
— Бо все автоматизовано. Не знаю, чи відомо про це більшості населення, але правди діти ніде. Автоматизовані всі процеси — від добування сировини до отримання готового продукту. Людина лише узгоджує масу готових виробів з кількістю населення. Але й тут її роль зведено до мінімуму.
— А що відбувається, коли якась частина автоматичного заводу виходить з ладу?
— Її полагодять ремонтні роботи.
— А якщо й вони зіпсуються?
— Кляті залізяки ремонтують себе самі. Мені залишається тільки стояти й дивитись, а ще — складати звіти. Хіба це робота для людини, яка вважає себе інженером?
— Чому ви не перейдете на іншу роботу?
— Немає сенсу. Я цікавивсь, усі інші інженери роблять те саме: стежать за автоматичними процесами, в яких нічого не тямлять. Скрізь однаково; в харчовій, автомобільній, будівельній, біохімічній промисловостях. Або інженер-спостерігач, або взагалі нікого.
— Те саме стосується й космічних польотів?
— Авжеж. Вже років із п'ятдесят жоден пілот не літав у космос. Вони просто не знають, як управляти кораблем.
— Розумію. Всі космічні кораблі працюють в автоматичному режимі.
— Точно. В постійному і незмінному автоматичному режимі.
— А що, як трапиться щось непередбачене?
— Важко сказати. Кораблі не можуть мислити, вони просто зчитують закладені в них програми. Якщо корабель натрапить на незапрограмовану ситуацію, то, принаймні тимчасово, він буде паралізований. Гадаю, в них є якийсь пристрій, що вмикається за непередбаченої ситуації, але такого ніколи ще не траплялося. В кращому разі він наробить дурниць, а в гіршому не працюватиме зовсім. Я б тільки радів цьому.
— Ви й справді так думаєте?
— Будьте певні. Мені вже остогидло день при дні стояти й дивитися на ті машини. Більшість фахівців, з якими я знайомий, почувають те саме. Ми хочемо щось робити. Будь-що. Чи відомо вам, що сто років тому космічні кораблі з пілотами на борту досліджували планети інших сонячних систем?
— Так.
— Саме це потрібно нам зараз. Просуватися вперед, вивчати, досліджувати.
— Згоден з вами. Та чи не здається вам, що ви говорите небезпечні речі?
— Я розумію це Але щиро кажучи, вже не боюся. Хай відправляють мене на Омегу, якщо хочуть. Тут я не потрібен.
— Отже, ви чули про Омегу?
— Про неї знає кожен, хто пов'язаний з космічними кораблями. Крім Омеги, наші космічні кораблі нікуди не літають. Це жахливий світ. Особисто я в усьому звинувачую церкву.
— Церкву?
— Так, в усьому. Ті дурні священики без кінця торочать про Церкву Втілення Людського Духу. Цього досить, щоб людині закортіло хоча б трошечки зла...
(Громадянин Отець Бойрен, вік 51 рік, професія — священик. Опецькуватий чоловік у шафрановій рясі й білих сандалях).
— Так, сину мій. Я абат місцевого відділення Церкви Втілення Людського Духу. Наша церква — офіційний і єдиний проповідник урядової релігії. Всі люди Землі сповідають нашу релігію. Вона складається з кращих елементів давніх вірувань та культів і охоплює все на світі.
— Громадянине абат, а хіба не було суперечностей у релігіях, з яких складається ваша віра?
— Аякже, були.