— І, добувши з задньої кишені сантиметра, почав міряти Прокопові штани.
Прокоп відступив аж до вікна.
— Покиньте це, чуєте? — почав він роздратовано. — Я не замовляв ніяких костюмів.
— Я дістав розпорядження, — зауважив чемно пан.
— Послухайте, — сказав Прокоп, перемагаючи себе, — ідіть ви до всіх... Я не хочу ніяких костюмів, от і все. Зрозуміло?
— Хай так, — погодився Дребайн; присівши перед Прокопом навпочіпки, він загорнув жилет, потяг за долішній край штанів. — На два сантиметри довші, — проголосив, устаючи. — Дозвольте, будь ласка. — І спритно просунув руку йому під пахви. — Надто вільно.
— Для мене добре, — пробурчав Прокоп і повернувся до нього спиною.
— Дякую, — сказав чоловік, пригладжуючи на спині якусь складку.
Прокоп обурено повернувся.
— Геть руки, а то я вам...
— Пробачте, — мовив він і обійняв його м'яко довкола пояса; вмить розстебнув поясок від жилета, відступив і з похиленою головою розглядав Прокопів стан. — Так, так, — додав, зовсім заспокоєний, і низько вклонився. — До побачення!
— Іди до ста чортів, — гримнув Прокоп йому вслід. — Усе одно завтра мене тут не буде, — закінчив він сам до себе і почав ходити схвильовано з кутка в куток. — Грім би їх побив, невже ці люди думають, що я зостанусь у них на півроку?
Знову хтось постукав; увійшов Карсон з невинним, як у немовлятка, обличчям, Прокоп зупинився, заклав руки за спину і зміряв його очима.
— Послухайте, — сказав він різко, — хто ви, власне, такий?
Карсон і оком не моргнув, склав руки на грудях і вклонився, як турок.
— Принце Аладдіне, — промовив він, — я джин, твій невільник. Наказуй, і я виконаю твоє найменше бажання. Зволили спатки, еге? Ну, мій пане, як вам тут подобається?
— Надзвичайно, — сказав Прокоп гірко. — Хотів би я лише знати, чи я тут ув'язнений і яким правом.
— Ув'язнений? — жахнувся Карсон. — Та що ви! Хіба вас хто не пускав до парку?
— Ні, мене не пускали з парку. Карсон співчутливо похитав головою.
— Неприємно, так? Це мені дуже не подобається, що ви невдоволені. Чи купалися в ставку?
— Ні. Як мені вийти звідціля?
— Боженьку мій, таж головним входом ідіть прямо, а потім ліворуч.
— І покажіть перепустку, так? Але я не маю перепустки.
— А жаль, — мовив Карсон. — Тут дуже гарні околиці.
— І їх дуже пильно охороняють.
— Пильно охороняють, — погодився Карсон, — це добре сказано.
— Послухайте, — вибухнув Прокоп, увесь закипаючи гнівом, — ви гадаєте, що приємно наражатися на кожному кроці на багнети або на колючки дротяної огорожі?
— Де ж це? — здивувався Карсон.
— Скрізь на краю парку.
— А чого вас туди чорти несуть? Гуляйте всередині, от і все.
— Отже, я ув'язнений?
— Боже борони! Щоб не забути, ось тут для вас посвідчення. Перепустка на завод. На той випадок, коли ви забажаєте оглянути його.
Прокоп узяв до рук посвідчення і здивувався. Там була його фотокартка, знята, очевидно, цього ж дня.
— Із цим посвідченням можна вийти геть?
— Е, ні! — швидко промовив Карсон. — Цього б я вам не радив робити. Взагалі, будьте трохи обачніші, розумієте? Ідіть-но сюди, — сказав він, показуючи в вікно.
— А що там?
— Егон навчається боксувати. Ага, дістав! А це фон Граун, знаєте? Ха-ха, цей хлопчисько нівроку сміливий!
Прокоп з відразою подивився надвір, де напівголий хлопчина з заюшеним носом і губами, заходячись від болю й люті, знов і знов кидався на старшого супротивника, щоб за мить відлетіти ще дужче закривавленим і жалюгідним. Його особливо обурило те, що на цю бійку дивився із свого крісла на колесах старий князь, сміючись на все горло, і принцеса Вілле, що спокійно розмовляла з якимсь блискучим красенем. Нарешті Егон упав на землю; з розбитого носа юшила кров.
— Тварюка! — крикнув Прокоп невідомо до кого і стиснув кулаки.
— Тут не можна бути таким чутливим, — зауважив Карсон. — Сувора дисципліна. Життя... як на війні. Ми тут ні з ким не панькаємось, — підкреслив він так, що це було схоже на погрозу.
— Карсоне, — мовив Прокоп серйозно, — то це виходить, що я ніби у в'язниці?
— Зовсім ні. Ви лише перебуваєте на підприємстві, що пильно охороняється. В порохівні ж не те, що в перукарні, і тому вам треба пристосуватись.
— Я завтра ж поїду, — вибухнув Прокоп.
— Ха-ха! — засміявся Карсон, поплескавши його по животі. — Великий з вас жартун! Ну, то прийдете до нас сьогодні ввечері?
— Нікуди я не прийду! Де Томеш?
— Що? Ага, ваш Томеш! Ну, він поки що дуже далеко. Ось ключ від вашої лабораторії. Там ніхто вам не заважатиме. Шкода, що я не маю часу.
— Карсоне, — хотів його затримати Прокоп, але був зупинений таким владним рухом, що не наважився ні на що більше, а Карсон вислизнув з кімнати, насвистуючи, як учений шпак.
Прокоп із своїм посвідченням попрямував до головної брами. Старий воротар подивився на нього і покрутив головою. Цей листок, мовляв, чинний лише для воріт С, он тих, що ведуть до лабораторії. Тоді Прокоп пішов до виходу С. Хлопець в пласкому береті подивився на посвідку й показав: прямо, а потім третя поперечна доріжка на північ. Але Прокоп подався першою доріжкою на південь. Та кроків через п'ять його затримав польовий жандарм і відіслав назад на третю доріжку ліворуч.
Прокоп пішов, але звернув навпростець через луку; та за мить його вже здоганяло троє людей, гукаючи, що тут ходити не можна.
Тоді він слухняно пішов третьою, північною доріжкою і коли гадав, що на нього вже не дивляться, попрямував до складів боєприпасів. Тут його перестрів солдат із багнетом на гвинтівці і сказав, що йому треба йти до перехрестя VII, доріжка № 6. І хоч куди б він звертав, його направляли на ту доріжку VII, № 6. Тоді він зрозумів нарешті, що посвідка, написана самими лише літерами й числами — "C3 n. w. F.H.A. VII, № 7.S.b!", — має якесь таємне і непохитне значення, і цьому треба сліпо підкоритись. Він пішов, куди йому показували. Тут уже не було військових складів, а лише невеличкі бетонні будинки під усілякими номерами, як видно, дослідні лабораторії, чи що, розкидані серед піщаних насипів і соснових гайків.
Дорога привела його до зовсім самотнього будиночка під номерок V. 7, куди він і попрямував. На дверях висіла бронзова табличка "Інж. Прокоп". Прокоп відімкнув двері ключем, що дав йому Карсон, і ввійшов усередину.
Там була зразково обладнана лабораторія для хімії вибухових речовин. Устаткування було таке сучасне і повністю укомплектоване, що Прокопові як фахівцеві перехопило дух від радощів. На гвіздку висів його старий халат, у кутку стояло солдатське ліжко, як у Празі, а в шухлядах чудового письмового столу лежали старанно впорядковані і систематизовані всі його друковані статті й рукописні нотатки.
XXV
Півроку не мав Прокоп у руках улюбленого хімічного посуду.
Він оглядав прилад за приладом. Тут було все, про що він тільки міг мріяти, блискуче, новісіньке, гарно приладнане. Тут була й підручна бібліотека, величезна полиця з хімікаліями, шафи з чутливими приладами, Звукоізольована кабіна для пробних вибухів, комора з трансформаторами та апаратами, яких він і не знав. Оглянувши лише половину цих чудес, охоплений несподіваним поривом, він кинувся до столу по якусь сіль барію, азотну кислоту та ще по щось і почав спробу; під час спроби йому вдалося обпекти пальця, розколоти пробірку і пропалити дірку в піджаку; вдовольнившись, він сів до столу і зробив дві-три нотатки.
Потім знову почав оглядати лабораторію. Вона йому нагадувала новісінький парфюмерний магазин; усе було занадто акуратно розкладене, сіле ж досить йому дещо розкинути по-своєму, і вона набуде інтимнішого вигляду. Аж раптом, у розпалі роботи, він зупинився. "Ага, — сказав сам собі, — ось чим вони хочуть узяти мене на гачок. За хвилину прийде Карсон і почне торочити — будете, мовляв, великою персоною і таке інше".
Отож він сів похмуро на ліжко і став чекати. А що ніхто не приходив, пішов, як злодій, до столу і знову почав морочитися з сіллю барію. "Все одно я тут уже востаннє", — втішав він сам себе.
Спроба вдалась чудово. Все це вибухнуло довгим полум'ям, аж розлетівся скляний дзвін на аналітичних терезах.
"Отепер мені перепаде," — тьохнуло у нього в серці, коли він побачив розміри шкоди, і він швидко вибіг з лабораторії, мов школяр, що розбив вікно. Надворі вже вечоріло, і мжичив дрібний дощ. Кроків за десять від бараку стояла військова варта.
Прокоп поволі тією ж доріжкою попростував до замку. В парку не було й живої душі. Дрібний дощ шелестів по листі дерев. У замку світилось, і в присмерку лунали урочисті звуки фортепіано. Прокоп подався до відлюдної частини парку між головним виходом і терасою. Тут усе геть позаростало, і він забрів у вогкі чагарі, мов дикий вепр, то прислухаючись, то знову торуючи собі шлях у гущавині. Нарешті вийшов на край цих джунглів, де кущі сягали на другий бік старого муру, що тут був не більше як три метри заввишки.
Прокоп ухопився за віття, щоб по ньому спуститись додолу. Але під його чималою вагою гілки зламалися з гострим тріском, подібним до пістолетного пострілу, і Прокоп гепнувся на купу якогось сміття. Серце в нього закалатало: ось тепер уже хтось прийде. Але нічого, крім шелестіння дощу, не було чути. Вставши, він почав шукати стіну з зеленою хвірткою, яку бачив уві сні.
Хвіртка й справді була, тільки напіввідчинена. Він дуже занепокоївся: мабуть, хтось або щойно вийшов, або має зараз вернутися; в усякому разі, поблизу хтось є. Що робити? Швидко зміркувавши, він штовхнув хвдртку ногою і вибіг на дорогу; ну, звичайно, там походжав невеличкий чоловічок у гумовому плащі, покурюючи люльку. Збентежені стали вони один проти одного, вичікуючи, хто перший почне. Почав Прокоп, він виявився гарячішим. Блискавично вибравши з кількох можливостей шлях насильства, він кинувся на чоловіка з люлькою і, штовхнувши всією вагою, повалив у грязюку. А потім притис його ліктями й грудьми до землі, трохи збентежений і не знаючи, що далі робити, бо не міг же він задушити його, як курку. А чоловік під ним навіть не випустив люльки з рота: видно, вичікував.
— Здавайся, — сичав Прокоп, але в ту ж мить дістав сильний удар коліном під груди і кулаком у щелепу й покотився до рову.
Встаючи, він чекав нового удару, але чоловік з люлькою стояв спокійно на шляху.
— Може, ще? — процідив.
Прокоп покрутив головою.