Перукар був худий, білявий, середнього віку і мав лагідне обличчя.— Я знаю Вілла Мейза. Він спокійний негр. Та й міс Мінні Купер я теж знаю.
— Що ти знаєш про неї?— запитав другий перукар.
— А хто вона така? Молоденька дівчина?—поцікавився клієнт.
— Ні,— відказав перший перукар.— їй десь так під сорок. І вона незаміжня. Отож я й не вірю...
— Не віриш, хай тобі чорт!— вигукнув дебелий молодик у пропітнілій шовковій сорочці.— То ти віриш чорнопикому, а не білій жінці?
— Я не вірю, щоб це зробив Вілл Мейз,—відказав перукар.— Я знаю Вілла Мейза.
— То, може, ти знаєш, хто це зробив? А може, вже й спровадив його з міста, ти, клятий негролизе?
— Я не вірю, щоб взагалі хтось щось зробив. Не вірю, що взагалі щось сталося. Хіба ви не знаєте, як цим старим паннам, бува, таке наверзеться...
— То це такий з тебе білий? — засовався клієнт під простирадлом.
Молодик схопився на ноги.
— Так ти не віриш?—скрикнув він.—По-твоєму, біла жінка бреше?
Перукар затримав бритву над клієнтом, що трохи підвівся в кріслі. Він навіть не оглянувся.
— А все ця чортова погода,— докинув хтось.— Доводить чоловіка до такого, що будь-куди полізе. Навіть і до тако~...
Ніхто не засміявся. А перукар мовив своїм лагідним, але непоступливим голосом:
— Я не кажу, що хтось там бреше чи не бреше. Я просто кажу — та й ви, хлопці, самі знаєте, що жінка, котра зроду...
— Клятий негролизе! — скрикнув молодик.
— Замовкни, Здорованю,— втрутився хтось інший.— Ми з'ясуємо все й тоді побачимо, що робити. Часу в нас досить.
— Хто? Хто це з'ясовуватиме?— аж кинувся молодик.— Хай йому чорт! Та я...
— Ти порядний білий, так?— промовив клієнт. Зі своїм намиленим підборіддям він скидався на старого золотошукача, як його показують у кіно.— Розтовк-мач їм, Джеку,— звернувся він до молодика.— Якщо в цьому місті не знайдеться жодного порядного білого, то можеш розраховувати на мене, хоч я тільки комівояжер і не ваш городянин.
— Та годі вам, хлопці!— сказав перукар.— Спершу перевірте, як воно було. Я знаю Вілла Мейза.
— А щоб тобі! — скрикнув молодик.— І хто б подумав, що білий з нашого міста...
— Замовкни, Здорованю,— стримав його другий клієнт.— Часу в нас досить.
Комівояжер випростався в кріслі й глянув на нього.
— То ти гадаєш, можна виправдати негра, котрий ґвалтує білу жінку? І ти хочеш, щоб я повірив, ніби ти білий, коли в тебе такі думки? Краще забирайся назад на Північ, звідки тебе принесло сюди. На Півдні таких, як ти, не треба.
— На яку Північ?— запитав другий.— Я народився і виріс у цьому місті.
— А щоб тобі!—Молодик обвів перукарню чудним невидющим зором, немов силкуючись пригадати, що він хотів сказати чи зробити. Потім витер рукавом спітніле обличчя.— Хай мене повісять, але я не дозволю, щоб білу жінку...
— Розтовкмач їм, Джеку,— озвався комівояжер.— Сто чортів, якщо вони...
Надвірні двері, хряснувши, розчинилися. На порозі, широко розставивши ноги й похитуючись на підборах, зупинився кремезний чоловік. На голові в нього був фетровий капелюх; сорочка на шиї розхристалася. Розгарячілим визивним поглядом він зміряв присутніх. Прізвище його було Маклендон, у війну він командував загоном у Франції, брав участь у боях і мав відзнаки за хоробрість.
— Ну?— сказав він.— То ви так і сидітимете й дозволите, щоб у Джефферсоні чорний паскудник серед вулиці ґвалтував білу жінку?
Здоровань знову схопився на ноги. Шовкова сорочка щільно облягала його тугі плечі, під пахвами темніли півкола від поту.
— Про це ж я їм і товкмачу І Я й кажу...
— То там і справді щось сталося?— поцікавився хтось третій.— Бо це вже вона не вперше закидає чоловікам. Гокшоу має рацію. Рік тому хіба ж не вона скаржилась, що якийсь чоловік виліз на дах кухні підглянути, як вона роздягається?
— Що?—вигукнув комівояжер.— А це що таке? Перукар став обережно втискувати його назад у
крісло, і він знову схилився на спинку, голову ще підносячи вгору, хоч перукар і притримував його за плечі.
Мак лей дон рвучко обернувся до того третього:
— Сталося? А яка в біса різниця, сталося чи ні? Ти хочеш дозволити, щоб таке миналось чорному паскудникові, аж поки воно насправді станеться?
— Про це ж я й товкмачу їм! — знову скрикнув Здоровань і сипонув дешевою лайкою, довгою і запеклою.
— Спокійно, спокійно,— озвався хтось четвертий.— Не так голосно. Тихіше.
— Ай правда,— сказав Маклендон.— Тут нема чого й балакати. Я вже своє сказав. Хто зі мною?
Він стояв, похитуючись на підборах, і обводив очима присутніх.
Перукар притис голову комівояжера до узголів'я крісла і стояв з бритвою напоготові.
— З'ясуйте спершу, як воно було, хлопці. Я знаю Віллі Мейза. Це не він. Краще хай візьметься за цю справу шериф, щоб було по закону.
Маклендон рвучко обернув до нього скривлене від люті обличчя. Перукар не одвів погляду. Вони дивились один одному в очі, ніби люди з різних світів. Інші майстри теж припинили роботу й застигли над своїми клієнтами.
— То ти віриш слову чорнопикого, а не білої жінки?—запитав Маклендон.—Ти, клятий негролюбе?..
Той, котрий озвався третім, схопився на ноги й стримав Маклендона за руку. Він теж побував на війні.
— Стривай-но, стривай. Краще розберімося, що й до чого. Чи хто-небудь знає, що, власне, сталося?
— Ще й розбиратися?! — Маклендон висмикнув руку.— Всі, хто зі мною, ходімо. А хто ні...
Він обвів поглядом перукарню, водночас утираючи рукавом обличчя.
Троє чоловіків підвелося. Комівояжер випростався в кріслі.
— Забери свою ганчірку!—сказав він, зриваючи з шиї простирадло.— Я йду з ним. Я не тутешній, але присягаюсь, якщо наші матері, жінки й сестри...
Він витер обличчя простирадлом і пожбурив його додолу. Маклендон усе стояв серед кімнати, кленучи решту присутніх. Ще один підвівся і підійшов до нього. Інші хвильку сиділи ні в сих ні в тих і не дивились один на одного, а тоді один по одному стали підводитись і приєднуватись до Маклендона.
Перукар підняв з підлоги простирадло й почав ретельно складати його.
— Хлопці, не робіть нічого. Вілл Мейз у цьому не винен. Я знаю.
— Гайда! — скомандував Маклендон.
Він рвучко крутнувся. З його задньої кишені стирчала колодочка важкого автоматичного пістолета. Вони вийшли. Надвірні двері хряснули за ними, сколихнувши мертве повітря.
Перукар швидко, але дбайливо витер бритву, сховав її, метнувся в глиб приміщення і зняв зі стіни капелюха.
— Я скоро повернуся,— кинув він своїм колегам.— Не можна ж дозволити, щоб...
Він вибіг. Двоє інших перукарів підійшло за ним до дверей, поки ті ще не зачинились, вистромили голові* надвір і подивилися йому вслід. Повітря було непорушне й мертве. На язику від нього залишався металевий присмак.
— Що він може зробити?— озвався один із них. Другий раз у раз ледве чутно приказував:
— Боже мій, боже мій.
— Не хотів би я бути ні на місці Вілла Мейза, ні на місці Гока. Так розізлити Мак лей дона!.
— Боже мій, боже мій,—— шепотів другий.
— Гадаєш, у нього й справді щось із нею було?— запитав його перший.
II
їй було років тридцять вісім — тридцять дев'ять. Жила вона в дерев'яному будиночку разом з недужою матір'ю та тіткою, сухорлявою і на вигляд хворобливою, але енергійної вдачі. Щоранку між десятою та одинадцятою годиною вона виходила в оздобленому мереживом чепці на веранду і до полудня просиджувала у кріслі-гойдалці. Після обіду вона відпочивала, поки спаде денна жарота, а тоді надягала одну з трьох-чотирьох своїх нових суконь, які справляла собі щоліта, і йшла в центр міста. Там у товаристві інших жінок Мінні гайнувала час по крамницях, де вони перемацували крам і холодними діловитими голосами торгувалися за ціну, хоч не мали найменшого наміру що-небудь купувати.
Вона походила з заможної родини — не з найкращої у Джефферсоні, але досить порядної. Більш-менш пересічна зовнішністю, Мінні звикла поводитися з силуваною бадьорістю, а вбиратися претензійно. Замолоду вона була струнка, збудлива і по-своєму жвава тілом і душею, і це давало їй змогу певний час плисти на гребені світського життя в місті, поки її ровесники й приятелі зі школи та церковної громади були ще досить молоді, щоб не зважати на класові різниці.
Вона останньою зрозуміла, що втрачає грунт під ногами, що її однолітки, проти яких вона була трохи живіша й пломеніла яснішим вогнем, уже нехтують нею: юнаки збайдужіли до неї, а дівчата почали відчувати мстиву радість. Ось тоді її обличчя й набрало того виразу силуваної бадьорості. З цим виразом — наче то було щось подібне до маски чи стягу — ходила вона й далі на вечірки в затінених галереях та на пікніки серед літніх моріжків, а очі її горіли відчайдушним неприйняттям прикрої правди. Але от на одній вечірці вона почула, як про неї розмовляють юнак і двоє дівчат, її шкільні товариші. Від того часу вона перестала приймати запрошення.
Дівчата, з якими вона виросла, на її очах виходили заміж, обзаводились домівками й дітьми, тоді як до неї жодний чоловік ніколи не підступав з поважними намірами, і вже кілька років, як діти її подруг стали називати її "тітонька", а матері їхні бадьоро розказували їм, який успіх мала тітонька Мінні за молодих літ. Потім у місті побачили, як вона по неділях пополудні катається з касиром місцевого банку, рум'янолицим удівцем років під сорок, що від нього завжди трохи відгонило чи то перукарнею, чи то горілкою. Він був власником першого автомобіля в місті, невеликого червоного лімузина. Мінні ж — також перша в місті — продемонструвала капелюшок і вуаль спеціально для поїздок автомобілем. Тоді одні джеф-ферсонці почали приказувати: "Бідна Мінні". А інші докидали: "Але ж вона вже доросла, щоб про себе подбати". Саме о тій порі вона попросила своїх колишніх шкільних подруг, щоб їхні діти називали її "кузина", а не "тітонька".
Минуло вже дванадцять років, відколи громадська думка розжалувала її до рівня перелюбниці, і вісім років — відколи касир перебрався до Мемфіса. Він служив там у банку, а кожного різдва приїздив до Джефферсона на один день і проводив його на традиційному бенкеті нежонатих у мисливському клубі над річкою. З-за фіранок сусіди дивилися, як вибирається туди чоловіча компанія, і на другий день різдва, коли заведено відвідувати знайомих, бадьоро розповідали їй про нього,-як добре він виглядає і як чудово йому ведеться в Мемфісі,— не забуваючи при цьому потай зорити за її вдавано бадьорим, але прив'ялим обличчям.