Був убраний в чисту білу сорочку без комірця й темні штани, нові й цупкі. Черевики начищені недавно й невміло, як могла начистити восьмирічна дитина, з тьмяними плямами тут і там, особливо ж на закаблуках, де не пристала вакса. Перед ним на столі лежав розгорнутий пресвітеріанський катехізис.
Біля стола стояв Мак-Ічерн, вбраний у чисту лискучу сорочку та в ті самі штани, в яких хлопчик уперше його побачив. Вологе, й досі без знаку сивини волосся на круглій голові зачесане гладко й ретельно. Борода теж розчесана й волога.
— Ти не старався цього вивчити, — сказав він.
Хлопчик не звів погляду. Не рухався. А чоловікове обличчя закам'яніло.
— Я старався.
— Тоді ще постарайся. Даю тобі годину.
Мак-Ічерн вийняв із кишені масивний срібний годинник, поклав його циферблатом догори на столі, присунув ще одного твердого стільця з прямою спинкою. Сівши, склав на колінах чисто вимиті, вишурувані руки й рівно поставив ноги у важких начищених черевиках. На них не було тьмяних плям, не покритих ваксою. Однак учора, під час вечері, вони були. А пізніше, коли хлопець, роздягнувшись на ніч, лишився в самій сорочці, його відшмагали, й він знову начистив взуття. Тепер сидів за столом, потупивши обличчя, нерухоме, без жодного виразу. У чисту, голу кімнату вривався подувами весняний вітерець.
Діялося це о дев'ятій годині. Вони сиділи тут від восьмої. Поблизу були церкви, але пресвітеріанська стояла за п'ять миль звідси, доїхати туди можна було за годину, не менше. О пів на десяту надійшла місіс Мак-Ічерн. Боязко заглянула в кімнату, одягнена в чорне, в капелюшку, маленька жінка, трохи згорблена, з постарілим обличчям. Виглядала років на п'ятнадцять старшою за свого дебелого, здорового чоловіка. У кімнату вона так і не увійшла. Спинилася на порозі, постояла трохи — в капелюшку, в чорній сукні, побурілій, та, як завжди, вичищеній, тримаючи парасольку та віяло з пальмового листя. У її очах було щось дивне. Здавалося, вона все бачить і чує тільки за посередництвом невідкличного чоловічого образу чи голосу. Немовби вона була медіумом, а її енергійний, нещадний чоловік — духом. Напевно, почув, що прийшла жінка. Але не глянув на неї й не озвався. Вона повернулася й пішла.
Рівно за годину Мак-Ічерн звів голову.
— Тепер знаєш? — спитав він.
Хлопчик не поворухнувся.
— Ні, — відповів він.
Мак-Ічерн встав, повільно, без поспіху. Взяв годинник, закрив його, засунув у кишеню, пропустивши ланцюжок під підтяжкою.
— Ходімо, — сказав.
Він не оглядався. Хлопець ішов за ним у коридорі — на задвірки. Рухався випростаний, мовчки, з піднятою головою. По їхніх спинах пізнати ту саму впертість, наче передану у спадок схожість. Місіс Мак-Ічерн була на кухні, досі в капелюшку, досі з парасолькою та віялом. Дивилась у двері, коли вони удвох пройшли повз неї. "Татку", — обізвалася вона. Ні той, ні другий навіть не глянули на неї. Ніби й не чули, ніби вона й слова не зронила. Ішли рядком, дві спини — закостеніле заперечення всякого компромісу, ще більш у цьому схожі, ніж якби були кровно споріднені. Перетнули подвір'я й увійшли до стайні. Відчинивши двері стійла, Мак-Ічерн відступив убік. Хлопець увійшов у стійло. Мак-Ічерн зняв із гвіздка на стіні упряжний ремінь — ні новий, ні старий, як і його черевики. Чистий, як ці черевики, і пах, як і сам власник, — чистою, міцною, добротною шкірою. Чоловік зиркнув згори на малого.
— Де книга? — спитав він. Хлопчик тихо стояв перед ним, на спокійному пергаментно-жовтуватому обличчі проступала легка блідість. — Ти не приніс її. Піди й принеси. — Сказав це без злості. У голосі взагалі не було нічого людського, особистого. Був просто холодний, невблаганний, як писане чи друковане слово.
Хлопець обернувся й вийшов. Коли підійшов до будинку, місіс Мак-Ічерн стояла в коридорі.
— Джо, — обізвалася вона. Хлопчик не відгукнувся. Навіть не глянув на неї, на її обличчя, на штивний порух руки, напівзведеної в дерев'яній карикатурі на найласкавіший порух, підвладний людській руці. Незворушно проминув її, несучи на задерев'янілому обличчі вираз гордості й відчаю. А може, й марнославства, сміховинного чоловічого марнославства. Узявши катехізис зі стола, він повернувся в конюшню.
Мак-Ічерн чекав із ременем у руках.
— Поклади її, — звелів він.
Хлопець поклав книжку на підлогу.
— Не туди, — сказав Мак-Ічерн, не гніваючись. — Гадаєш, що підлога у хліві, топталище худоби — належне місце для Слова Божого? Але я тебе і цього навчу.
Сам підняв книжку й поклав її на виступ.
— Знімай штани, — наказав він. — Не будемо їх бруднити.
Штани впали на підлогу, хлопчик зостався в короткій сорочці, з-під якої стриміли ноги. Стояв, стрункий і тендітний. Після першого удару ременем він не здригнувся, непорушним залишилося його обличчя. Дивився просто перед себе, спокійний і зосереджений, як чернець на картині. Мак-Ічерн заходився шмагати — розмірено, помалу, з розрахованою силою, й досі без гніву й запалу. Важко було сказати, у кого з них спокійніше й зосередженіше обличчя, у кого більше переконання.
Ударивши десять разів, зупинився.
— Візьми книгу, — звелів. — Штанів не чіпай.
Подав малому катехізис. Той узяв. І так стояв, випростаний, з піднятою головою й зведеною вгору книжкою, в позі святобливого захоплення. Зовсім як хлопчик із католицького церковного хору, тільки без стихаря, та ще замість нефу манячило затемнене стійло, здіймалася збита з грубих дощок стіна, за якою в сухій, просякнутій аміаком темноті рухалася худоба, час від часу форкаючи й ліниво б'ючи копитами. Мак-Ічерн важко сів на ясла й розставив ноги. Одну руку поклав на коліно, в другій тримав на долоні срібний годинник. Чисте бородате обличчя було тверде, немов витесане з каменю, очі дивилися безжально, холодно, але не люто.
Так минула година. За цей час у задніх дверях будинку з'явилася місіс Мак-Ічерн. Нічого не сказала. Лишень постояла з парасолькою в руках і в капелюшку, подивилася на стайню й повернулася в будинок.
Знову рівно за годину, з точністю до секунди, Мак-Ічерн сховав годинника в кишеню.
— А тепер знаєш? — спитав він. Хлопчик не відповів. Заціпенілий, випростаний, стояв з розгорнутою книжкою перед очима. Чоловік забрав її. Дитина навіть не поворухнулася.
— Повторюй катехізис, — наказав Мак-Ічерн. Хлопчик втупився в стіну перед собою. Тепер був дуже блідий, незважаючи на рівний насичений відтінок шкіри. Неквапно, обережно чоловік поклав книжку на виступ і взяв ремінь. Ударив десять разів. Коли закінчив, хлопчик якусь мить ще стояв непорушно. Ще не снідав, ніхто з них ще не їв сьогодні. Тоді похитнувся й був би впав, якби чоловік не схопив його за руку й не підтримав.
— Йди, — сказав Мак-Ічерн і потягнув його до ясел. — Сядь тут.
— Ні, — відповів хлопчик, висмикуючи руку. Мак-Ічерн відпустив її.
— З тобою все гаразд? Ти хворий?
— Ні, — мовив малюк. Голос був слабкий, обличчя — зовсім біле.
— Візьми книжку, — сказав чоловік і вклав її в хлопчикові руки. За вікном з'явилася місіс Мак-Ічерн, що вийшла з дому. Тепер вона була у вицвілій довгій сукенці та в солом'яному капелюшку й несла кедрове відро. Пройшла під вікном, не глянувши на стайню, й зникла. За якийсь час до них долинуло протяжне скрипіння криничного коловорота. Звучало напрочуд мирно в повітрі недільного дня Божого. Тоді жінка знову пройшла повз вікно, перехнябившись від тягаря відра, й, не кинувши оком на конюшню, увійшла в будинок.
І знову рівно за годину Мак-Ічерн відвів погляд від годинника.
— Вивчив? — спитав він.
Малюк не відповів, не поворухнувся. Підійшовши, чоловік побачив, що той взагалі не дивиться на сторінку, — очі осклілі, порожні. Поклавши руку на книжку, відчув, що хлопчик учепився за неї, як за шнурок чи стовп. Мак-Ічерн вирвав книжку з рук, дитина впала на весь зріст і не ворушилася.
Хлопчик очуняв пізно пополудні на своєму ліжку в горищній кімнаті з низькою похилою стелею. Тиха кімната вже повнилася сутінками. Почувався цілком добре і якусь хвилину лежав, спокійно дивлячись на скошену стелю, поки не відчув, що поруч на постелі хтось сидить. То був Мак-Ічерн. Тепер і він був зодягнений по-буденному: не в комбінезоні, в якому ходив на поле, а у вицвілій сорочці без комірця і в полинялих чистих штанах кольору хакі.
— Ти не спиш, — озвався він. Простягнув руку й відкинув покривало. — Ну ж бо.
Хлопчик не рухався.
— Ви знову мене битимете?
— Ну ж бо, — повторив Мак-Ічерн. — Підводься.
Малий вибрався з постелі й став, тендітний, у грубій бавовняній білизні. Чоловік теж рушив з місця — незграбно, скуто, немовби кожний рух вимагав неймовірного зусилля. По-дитячому зацікавлено, але без подиву хлопчик спостерігав, як він помалу й важко стає на коліна поряд ліжка.
— Клякни, — наказав чоловік.
Малюк послухався. У тісній присмерковій кімнатці вони удвох стояли навколішки — дрібна постать у перешитій спідній білизні й нещадна людина, що ніколи не знала змилування й сумніву. Мак-Ічерн почав молитися. Молився довго, його монотонний нудний голос навівав сон. Просив прощення за те, що согрішив у день Господній, підняв руку на дитя — сироту, милого Богові. Просив, щоб зм'якло вперте серце дитини, щоб зглянутися на неї за гріх непослуху, — завдяки клопотанню чоловіка, якого вона зневажила, не послухалася, й вимагав від Всевишнього бути таким самим великодушним, як і цей ось чоловік, із причини та внаслідок свідомого милосердя.
Закінчивши, він важко звівся. Хлопчик і далі стояв навколішки. Без поруху. Широко розплющивши очі, жодного разу не сховав, не потупив обличчя, тепер спокійного, дуже спокійного, непроникного. Він почув, що чоловік вовтузиться біля стола, де стоїть лампа. Чиркнув, спалахнув сірник. Вирівнявся пломінець на ґноті під скляною кулею, на тлі якої рука здавалася закривавленою. Сіпнулися й вирівнялися тіні. Мак-Ічерн узяв щось зі стола — катехізис. Глянув згори на малого, носатий, з випнутою закам'янілою щелепою, зарослий бородою по самі очі, сховані в западинах і прикриті окулярами.
— Візьми книгу, — сказав він.
Це почалося в неділю вранці, ще до сніданку. Дитина не поснідала. Мабуть, і чоловік, і вона навіть не думали про те. Мак-Ічерн теж не снідав, підійшов лишень до стола й попросив розгрішення за їжу й потребу її споживати.