А між вікном і робочим столиком невпевнено дибала в своїх плетених черевичках маленька Берта, силкуючись підійти до матері і вхопитися за стрічки її фартуха.
— Не лізь! — сказала Емма, відсторонюючи її рукою.
Але дівчинка знову підійшла ще ближче до її колін; упершися в них рученятами, вона дивилась на матір великими голубими очима, і з рота її тоненькою цівкою стікала слина на Еммин шовковий фартух.
— Не лізь! — роздратовано повторила мати.
Її вид так налякав дитину, що та аж заплакала.
— Та кажу ж тобі, не лізь! — і Емма пхнула дівчинку ліктем.
Берта впала біля комода і вдарилась об мідну скобку; вона подряпала собі щоку, виступила кров. Пані Боварі кинулась підіймати її, сіпнула за шнурок дзвінка так, що мало не порвала, щосили гукала служницю і вже почала проклинати себе, як нагодився Шарль. Він прийшов додому на обід.
— Подивись, мій друже, — сказала Емма спокійним голосом, — мала гралася, упала й забилась.
Шарль сказав, що тут нема нічого страшного, і пішов по пластир.
Пані Боварі не спустилась у їдальню. Вона сама хотіла глядіти за дитиною. Але Берта заснула, тривога мало-помалу розвіялась, і Емма здалася сама собі надто доброю і надто дурною — навіщо хвилюватись через такі дрібниці? Справді, Берта вже перестала хлипати; ситцеве укривальце ледве ворушилося від її рівного дихання. Дві буйні сльозини застигли в куточках її приплющених повік, а крізь вії тьмяніли зіниці її запалих очей; липкий пластир, наклеєний на щічку, навскоси стягував шкіру.
"Яка бридка дитина, — думала Емма. — Просто дивно…"
Повернувшись з аптеки об одинадцятій годині вечора (він пішов туди після обіду віднести лишки пластиру), Шарль застав дружину над колискою.
— Та не турбуйся, все минеться, кажу ж тобі, — промовив він, цілуючи її в чоло. — Не муч себе, голубонько, бо ще й сама занедужаєш!
Шарль пробув того вечора в аптекаря довгенько. Хоч він і не виказував особливого занепокоєння, пан Оме силкувався підбадьорити його, підняти настрій. І розмова зайшла про різноманітні небезпеки, які загрожують дітям, про необачність прислуги. Пані Оме на собі це зазнала: у неї й досі залишились на грудях сліди опіку від вугілля, що куховарка висипала їй колись із жаровні на фартушок. Тим-то тепер вона з чоловіком, як дбайливі батьки, вживали низку запобіжних заходів: ножі в їхньому домі ніколи не гострились, підлога не натиралася, вікна були заґратовані залізною решіткою, камін обгороджений міцним бар'єром. Маленькі Оме, попри всю свою самостійність, не могли й кроку ступнути без догляду; при найменшій простуді батько напихав їх грудними ліками, і до чотирьох років їх усіх невблаганно примушували носити теплі шапочки, підбиті мулькою повстю. Правда, це вже була манія пані Оме; чоловік її в душі був засмучений таким розпорядженням, побоюючись, що це може негативно відбитися на розвитку розумових здібностей дітей. Часом він навіть говорив жінці:
— Ти що, хочеш зробити з них караїбів чи ботокудів?
Тим часом Шарль кілька разів намагався перервати йому мову.
— Мені треба поговорити з вами, — прошепотів він на вухо клеркові, який ішов сходами попереду нього.
"Невже він має яку підозру?!" — думав Леон. Серце його закалатало. Він губився в здогадах.
Нарешті Шарль, зачинивши за собою двері, попросив його, коли він буде в Руані, дізнатися, скільки буде коштувати хороший дагеротип: він готував дружині сентиментальний сюрприз, делікатну ознаку уваги — він мав намір подарувати їй свій портрет у фраку. Але спочатку він хотів прицінитися. Зрештою, таке доручення не завдавало великого клопоту Леонові — він усе одно бував у місті майже щотижня.
Чого він туди їздив? Оме підозрівав, що в нього там завелась якась амурна пригода, якась інтрижка. Але він помилявся: у Леона ніяких романів не було. Ніколи ще не був він такий сумний, як тепер, і пані Лефрансуа помічала це по тому, скільки їжі залишалося в нього на тарілці. Бажаючи вивідати таємницю, вона заходилась розпитувати акцизника Біне, але той відрізав, що не служить у поліції.
Але й на нього Леонова поведінка справляла досить дивне враження: за обідом він часто відхилявся на спинку стільця і, розводячи руками, в туманних виразах скаржився на життя.
— Вся біда в тому, що у вас мало розваг, — казав йому акцизник.
— Яких?
— Бувши вами, я придбав би собі токарний верстат.
— Але ж я не вмію на ньому працювати, — відповідав клерк.
— Що правда, то правда, — погоджувався Біне, гладячи підборіддя з презирливим і заразом самовдоволеним виглядом.
Леона втомило безплідне кохання; крім того, він уже відчував і ту нудьгу, яку породжує одноманітне, сіре існування, коли не маєш ні до чого інтересу, не маєш ні на що надії. Йому так остогидли Йонвіль і йонвільці, що деякі люди, деякі будинки уже самим своїм виглядом викликали в ньому непереборну відразу. І аптекар, попри всю свою добродушність, став для нього просто нестерпним. Тим часом перспектива переміни не тільки вабила, але й лякала Леона.
Проте незабаром цей острах перейшов у нетерплячку, Париж владно кликав його здалеку фанфарами маскарадів і реготом гризеток. Йому так чи так треба довершити юридичну освіту. То чому ж він не їде? Що йому заважає? І він почав внутрішньо готуватися. Перш за все він обдумав план своїх майбутніх занять і вже в думках обставив собі квартиру. Там він заживе справжнім артистичним життям! Навчиться грати на гітарі… Справить собі халат, іспанський берет, голубі оксамитові пантофлі… Він уже заздалегідь милувався оздобами своєї кімнати: над каміном висітимуть дві шпаги хрест-навхрест, а над ними — череп і гітара.
Правда, нелегко було добитися згоди від матері, але ж переїзд у Париж був для нього найкращим виходом. Навіть його патрон і той радив йому попрацювати в іншій конторі, де б він міг набратися більшого досвіду. Поки що Леон обрав середній шлях і став напитувати місце молодшого клерка в Руані. Але, не знайшовши такого місця, написав нарешті матері довгого й докладного листа, в якому переконливо доводив, що йому слід негайно переїхати в Париж. Мати погодилась.
Леон не квапився. Щодня протягом цілого місяця Івер возив йому з Йонвіля в Руан, а з Руана в Йонвіль скрині, баули, валізи. Клерк полагодив свій гардероб, наново оббив свої три крісла, надбав собі чималий запас шовкових хусток, словом, підготувався так, ніби мав намір податися в кругосвітню подорож. І все-таки він відкладав свій від'їзд з дня на день, аж поки не одержав од матері другого листа з нагадуванням, що він мусить поспішати, якщо хоче скласти іспити до канікул.
Коли настав час прощальних обіймів, аптекарша сплакнула; Жюстен розридався; пан Оме, як людина мужня, намагався приховати своє хвилювання. Він сам виявив бажання донести пальто свого юного приятеля до дому нотаріуса, який мав відвезти клерка в Руан у своєму кабріолеті. Леон ледве встиг попрощатися з паном Боварі.
Збігши нагору по сходах, він зупинився на хвильку віддихатись. Коли він увійшов, пані Боварі рвучко підвелась.
— Це знову я! — сказав Леон.
— Я так і знала.
Вона прикусила губи; кров бухнула їй до голови, і все лице зашарілося, як маків цвіт. Так стояла вона, притулившись плечем до стіни.
— А пана Боварі нема дома? — спитав Леон.
— Нема.
І ще раз повторила:
— Нема.
Запала мовчанка. Вони дивились одне на одного, і їхні думки, зливаючись в єдиній тузі, тісно зближалися, пригортаючись, як двоє трепетних грудей.
— Мені хотілося б поцілувати Берту.
Емма спустилась на кілька сходинок і покликала Фелісіте.
Леон швидким поглядом окинув усю кімнату — стіни, етажерку, камін, ніби бажаючи надивитись на все, запам'ятати й забрати з собою.
Але ось повернулась Емма, а служниця принесла Берту; дівчинка метляла мотузкою, на якій догори ногами теліпався вітрячок.
Леон кілька разів поцілував її в шийку.
— Прощай, дитинко! Прощай, малятко! Прощай…
І він віддав її матері.
— Забери її, — сказала вона служниці.
Вони лишились самі.
Пані Боварі дивилася в вікно, притулившись лицем до шибки; Леон тихенько ляскав кашкетом по нозі.
— Збирається на дощ, — сказала Емма.
— У мене плащ, — відповів він.
— А…
Вона обернулась, похиливши голову; світло переливалось по її чолі, як по мармуру, до самого вигину брів, і годі було вгадати, що розглядала Емма на обрії, про що вона думала і що було в неї на душі.
— Ну що ж, прощайте! — зітхнув Леон.
Вона різким рухом підвела голову.
— Так, прощайте… Пора!
Вони наблизились одне до одного: він простягнув руку, вона завагалась.
— Ну, давайте по-англійському, — сказала вона нарешті і, силкуючись посміхнутися, подала йому руку.
Леон відчув її руку в своїй, і йому здалося, що вся її істота ніби перейшла в цю теплу долоню.
Потім він пустив її; їхні очі зустрілися ще раз, і він пішов.
Опинившись коло критого ринку, він став і сховався за стовп, щоб востаннє поглянути на білий будиночок з чотирма зеленими віконницями. Йому здалося, ніби за вікном промайнула в кімнаті якась тінь. Але фіранка ніби сама собою відщепнулась від розетки, поволі колихнулась своїми довгими косими складками, і раптом всі вони зразу розгладились і випростались непорушною білою стіною. Леон кинувся далі бігом.
Здалеку він побачив на шляху кабріолет свого патрона. Біля екіпажа стояв чоловік у полотняному фартусі й держав коня за вуздечку. Тут же пан Гійомен балакав про щось з аптекарем. Вони чекали Леона.
— Обніміть мене, — промовив Оме зі сльозами на очах. — Ось ваше пальто, дорогий друже. Глядіть не застудіться! Шануйте своє здоров'я! Бережіть себе!
— Ну, Леоне, сідай, — сказав нотаріус.
Оме перехилився через крило кабріолета і, зовсім розчулившись, ледве спромігся вимовити сумні прощальні слова:
— Щасливої дороги!
— До побачення, — відповів пан Гійомен. — Ну, рушай!
Вони поїхали, а Оме подався додому.
Пані Боварі відчинила вікно в сад і дивилась на хмари. Громадячись на заході, з боку Руана, вони швидко котилися по небосхилу темними клубками, пронизані наскрізь скісним сонячним промінням, мов який підвішений над землею трофей золотими стрілами, а далі безхмарне небо було чисте й біле, як порцелянова чаша. Але раптом налетів вітер, зігнув тополі, і линув дощ, лопотячи по зеленому листю. Потім знову виглянуло сонце, закудкудакали кури, в мокрих кущах затріпотіли крильцями горобці, зашуміли по піску ручаї, несучи за собою рожеві кетяги акації.
"А він, мабуть, уже далеко", — подумала Емма.
О пів на сьому, в обідній час, як завжди, прийшов пан Оме.
— Ну, — сказав він, сідаючи, — значить, вирядили ми сьогодні нашого юнака?
— Та ніби так, — відповів лікар.
І, повернувшись на своєму стільці, спитав:
— А що нового у вас?
— Нічого.