Пані Арну була в синім мериносовім капоті. Дивлячись на вичахлий у каміні жар і поклавши одну руку на плече хлопчині, вона другою розв'язувала йому на кофтині тасьомку; малий, у самій лише сорочечці, зарюмсав, чухаючи собі голівку, точнісінько, як син пана Александра.
Фредерік гадав, що задихнеться з радості; але пристрасті, перенесені зі звичного місця в інше, вгасають, і коли він побачив пані Арну не в тому оточенні, в якому знав її досі, йому здалося, ніби вона втратила щось, якось підупала, одне слово, стала не та, що була. Власний сердечний спокій прикро вразив його. Він запитав про давніх друзів, про Пеллерена та інших.
— Я рідко бачуся з ними, — сказав Арну.
Вона додала:
— Ми більше не приймаємо, як бувало!
Чи не був це натяк, що його вже не запрошуватимуть? Але Арну, розмовляючи й далі по-дружньому, дорікнув Фредерікові, що той не прийшов до них запросто пообідати, і став пояснювати, чому перемінив заняття.
— Що накажете робити в часи такого занепаду, як зараз? Велике малярство вийшло з моди. Зрештою, будь-де можна знайти місце для мистецтва. Ви ж знаєте, я люблю Прекрасне! Треба буде на днях повезти вас на мою фабрику.
І йому захотілося зараз же показати дещо зі своїх виробів у коморі на антресолях.
Підлога була заставлена блюдами, супницями, тарілками та великими мисками. Попід стінами стояли великі кахлі для ванних і туалетних кімнат із міфологічними сюжетами в стилі Відродження, а посередині здіймався до самої стелі стелаж з полицями на два боки, захаращений вазами для морозива, вазонами для квітів, свічниками, маленькими жардиньєрками та великими розмальованими статуетками, що зображали негра чи пастушку в стилі помпадур. Фредерікові наскучили пояснення Арну, до того ж він змерз і був голодний.
Він швидко подався в "Англійське кафе" і, розкішно вечеряючи, казав собі подумки: "Ну й добре ж я там виглядав зі своїми стражданнями! Вона ледве мене впізнала! Ото міщанка!"
І, відчувши несподіваний приплив сил, він прийняв егоїстичну ухвалу. Його серце здавалося йому таким самим твердим, як і стіл, на який він обіперся ліктями. Отже, тепер він може сміливо кинутись у світ. Йому спали на думку Дамбрези; він скористається знайомством із ними; потім згадав про Делор'є: "Хай йому всячина!" Однак він передав посильним записку, в якій призначав Делор'є зустріч на завтра в Пале-Роялі, щоб разом піти поснідати.
До Делор'є доля була не така прихильна.
Він подав на здобуття кафедри дисертацію "Про право духівниці", де наполягав на тому, що це право слід якомога більше обмежувати; оскільки ж опонент підбивав його на дурниці, то він наговорив їх більше ніж досить, а екзаменатори сиділи й бровою не повели. Потім цілком випадково темою його лекції стало питання про давність. Тут Делор'є дав волю щонайсумнішим теоріям: мовляв, старі претензії можна виставляти нарівні з новими; навіщо людину позбавляти її власності, якщо вона може довести права на неї хоча б тоді, коли минуло вже тридцять один рік? Це означало б ставити спадкоємця розбагатілого злодія в таке саме становище, як і чесну людину! Всі несправедливості освячуються широким тлумаченням цього права, що є тиранією, зловживанням сили. Він навіть вигукнув:
— Знищимо його, і франки більше не гнітитимуть галлів, англійці — ірландців, янкі — червоношкірих, турки — арабів, білі — негрів, Польща…
Голова обірвав його:
— Гаразд, ласкавий добродію, гаразд! Нас не цікавлять ваші політичні погляди; прийдете ще раз!
Делор'є не схотів приходити. Але цей горезвісний розділ двадцятий третьої книги Цивільного кодексу став для нього каменем спотикання. Він працював над твором про "давність, що розглядається як основа цивільного й природного права народів", і заглибився в книги Дюно, Рогеріуса, Бальбуса, Мерлена, Вазейля, Савіньї, Тролона та інші серйозні праці. Щоб мати для того більше вільного часу, він покинув місце старшого клерка. Він заробляв на життя уроками та писанням кандидатських робіт, а на ораторських зборах своєю ущипливістю лякав консервативну партію, всіх молодих доктринерів школи пана Гізо, отож серед певних людей домігся своєрідної популярності, поєднаної з деяким недовір'ям до його особи.
На побачення він прийшов у пальті грубого сукна на підбивці з червоної фланелі, — в такому ходив колись Сенекаль.
Вони соромились на очах перехожих розцілуватись і, сміючись від радощів, мало не пустивши сльозу, пішли по-підруч до Вефура. Коли вони залишилися на самоті, Делор'є вигукнув:
— Ну, сто чортів! От коли заживемо любо-мило!
Фредерікові аж ніяк не сподобалася така поквапливість приєднатися до його багатства. Друг його був занадто радий за них обох і не досить за нього одного.
Далі Делор'є розповів про свою невдачу, а там поволі про свої праці, про своє життя і говорив про себе тоном стоїка, а про інших — із люттю. Все йому не подобалося. Не було жодної людини зі становищем, якої він не вважав би кретином чи негідником. За погано вимиту склянку він напав на офіціанта, а коли Фредерік делікатно дорікнув йому, обурився:
— Стану я панькатися з подібними типами, які заробляють до шести-восьми тисяч франків на рік, мають право обирати, ба навіть бути обраними! О ні, ні! — А далі жартівливим тоном: — Але я й забув, що розмовляю з капіталістом, із золотим мішком — адже ж ти тепер золотий мішок!
І, вернувшись знову до питання спадщини, він висловив думку, що успадкування по бічній лінії (річ сама по собі несправедлива, хоч у цьому випадку він дуже радий) буде скасоване найближчими днями, тільки-но станеться революція.
— Ти гадаєш? — сказав Фредерік.
— Будь певен! — відповів Делор'є. — Так не може тривати й далі! Надто багато страждань. Коли я бачу в злиднях таких людей, як Сенекаль…
"Завжди той Сенекаль!" — подумав Фредерік.
— А взагалі, що нового? Ти й досі закоханий у пані Арну? Що, минулося? Га?
Фредерік, не знаючи, що відповісти, примружив очі й опустив голову.
Щодо Арну Делор'є повідомив, що його газета належить тепер Юссоне, який змінив її цілком. Називається вона "Мистецтво", літературне підприємство, спілка на паях, по сто франків кожний; капітал спілки — сорок тисяч франків; кожному з пайовиків надано право друкувати в ньому свої рукописи, бо "спілка ставить собі за мету публікувати твори початківців, оберігаючи талант, а може, й геній од болісних криз, що завдають… і т. д. Розумієш, які брехні!" А проте, тут можна було б дещо зробити, скажімо, підняти тон того ж таки листка, а далі, залишаючи тих самих редакторів і пообіцявши передплатникам продовження фейлетону, піднести їм політичну газету; попередні затрати не були б надто великі.
— Що ти про це думаєш? Хочеш узяти участь?
Фредерік не відхилив пропозиції. Але треба зачекати, поки він залагодить свої справи.
— Тоді, якщо матимеш у чомусь потребу…
— Дякую, голубчику! — сказав Делор'є.
Потім вони запалили сигари й поспиралися на підвіконня, оббите оксамитом. Сяяло сонце, повітря було лагідне, птахи, що зграйками літали в саду, сідали на дерева; блищали вмиті дощем бронзові й мармурові статуї; няньки в фартухах гомоніли, сидячи на лавах; чувся дитячий сміх і безугавний шум води, що снопами била з фонтана.
Фредерік був занепокоєний злобою Делор'є; але під впливом вина, що розлилося по жилах, півсонний, обважнілий, він підставив під сонячне проміння лице і відчував лише безмірне блаженство та безтямну розкіш, немов рослина в достатку тепла й вологи. Делор'є, приплющивши очі, дивився кудись удалечінь. Груди його здіймалися, аж ось він заговорив:
— Ох, як то було хороше, коли Каміл Демулен*, стоячи он там на столі, закликав народ на штурм Бастилії! В ті часи люди жили, вони могли ствердити себе, показати свою силу! Прості адвокати командували генералами, босоногий люд бив королів, а тепер…
Він умовк, потім зненацька вигукнув:
— Так! Майбутнє таїть у собі великі події!
І, тарабанячи пальцями по шибці, став декламувати вірша Бартелемі*:
Грізні зберуться знов ті Збори всенародні,
На згадку про які ви тремтите й сьогодні,
Колóс, який іде, зневажуючи страх!
Як далі, не пам'ятаю! Однак уже пізно, чи не час нам іти?
І на вулиці він викладав далі свої теорії.
Фредерік, не слухаючи його, роздивлявся у вітринах магазинів тканини й меблі, підходящі для його квартири, і, можливо, саме думка про пані Арну спонукала його зупинитися перед крамницею випадкових речей, де були виставлені три фаянсові тарілки, оздоблені жовтими арабесками з металічним відблиском; кожна коштувала сто екю. Він звелів одкласти їх.
— Я на твоєму місці радше купував би срібло, — сказав Делор'є, засвідчуючи цією любов'ю до надійних коштовностей своє низьке походження.
Тільки-но вони розпрощались, Фредерік пішов до знаменитого Помадера, в якого замовив три пари штанів, два фраки, шубу і п'ять жилетів; потім — до шевця, в білизняний та капелюшний магазини, всюди наказуючи, щоб якомога швидше було виконано замовлення.
Через три дні, вернувшись увечері із Гавра, він побачив у себе повний гардероб; йому не терпілося скористатися з нього, і він вирішив зараз-таки піти з візитом до Дамбрезів. Але було занадто рано, всього восьма година.
"А що, як податися до тих?" — подумав він.
Арну на самоті голився перед дзеркалом. Він запропонував Фредерікові повезти його в одне місце, де можна повеселитися, а коли почув ім'я пана Дамбреза, додав:
— От і до речі! Ви там побачите і його знайомих. Отже, поїдемо! Буде чудово!
Фредерік одмагався; пані Арну почула його голос і привіталася з ним із другої кімнати, бо дочка її занедужала, та й сама вона почувалася негаразд; долинало дзеленькання ложечки об склянку і чувся той невиразний шурхіт, який буває в кімнаті хворого, коли обережно щось переставляють. Потім Арну вийшов, щоб попрощатися з дружиною. Він сипав різні доводи:
— Ти ж добре знаєш, що це важлива справа! Я мушу там бути, мені необхідно, на мене чекають!
— Ну, їдь, любий, розважся!
Арну гукнув візника.
— Пале-Рояль, галерея Монпансье, будинок номер сім. — І, відкинувшись на подушки, зітхнув. — Ох! Як я стомився, дорогий мій! Просто здихаю! Зрештою, вам я можу сказати… — Він нахилився Фредерікові до вуха й таємничо мовив: — Я намагаюсь виготовити червоно-мідну фарбу китайських майстрів.
І він пояснив, що таке полива й повільний вогонь.
В магазині Шеве йому дали велику корзину, яку він наказав однести в фіакр.