Що сумніший ставав суфет, то більше втішалася юрба, і серед того шуму й гамору чути було, як задні кричали:
Та люди бачили, як він виходив із її спальні!
Вранці, в місяці таммузі!
— Той, що вкрав заїмф!
— Вродливий чоловік, хоч куди!
— Вищий за тебе!
Гамількар зірвав із себе тіару, знак високого сану, тіару на вісім містичних кіл зі смарагдовою мушлею посередині, і, піднявши її обіруч, зі всієї сили кинув додолу; розбившись, підскочили золоті обручі, і покотилися по плитах перли. Тоді всі помітили на його білому чолі довгий шрам, що гадюкою звивався між бровами; він увесь тремтів. Пішов догори бічними східцями, що вели до жертовника, і ступив на нього. Це означало, що він себе присвячує богові і віддається йому в жертву. Розвіваючись, плащ його коливав полум'я канделябра, що стояв нижче його сандаль, і легкий пил від ходи хмаринкою здіймався йому аж до пояса. Він зупинився біля ніг мідного колоса. Тоді взяв дві жмені того пороху, що на нього без жаху не міг би глянути жоден карфагенець, і сказав:
— Присягаюся сотнею світильників душ ваших! Вісьмома вогнями кабірів! Зорями, метеорами й вулканами! Присягаюся всім тим, що горить! Спрагою пустелі й океановою сіллю! Гадруметовою печерою і царством душ! Присягаюся вбивством! Присягаюся прахом синів ваших і прахом братів ваших предків, з якими тепер змішую свій попіл! Ви, сто мужів карфагенської ради, збрехали, звинувативши мою дочку! І я, Гамількар Барка, морський суфет, проводир багатих і повелитель народу, перед бикоголовим Молохом присягаюся...
Всі чекали чогось страшного, але він докінчив гучнішим і спокійнішим голосом:
— ...що про це навіть не говоритиму з нею!
Увійшли священнослужителі храму із золотими гребінцями в волоссі, хто несучи пурпурові губки, а хто — пальмове віття. Вони підняли фіолетову заслону, що затуляла двері, і крізь отвір у глибині інших зал відкрилося широке рожеве небо, яке ніби розширяло склепіння храму, а на обрії зливалось із синім-синім морем. Виринаючи з хвиль, уставало сонце. Раптом воно вдарило промінням у груди мідного колоса, поділеного на сім заґратованих частин. Його паща з червоними зубами була роззявлена страхітливим позіханням, величезні ніздрі роздимались, денне світло оживляло його, надаючи жахливого нетерплячого вигляду, мовби він поривався вистрибнути і злитись із світилом, з богом і разом кружляти в безмежних просторах.
Долі то там, то там ще блимали перекинуті світильники, неначе криваві плями на перламутрових плитах. Старійшини, знемігшись, хиталися; на повні груди вдихали вони свіже повітря; по їхніх розчервонілих лицях котився піт; вони так накричалися, що вже не чули один одного. Та їхній гнів на суфета не вщух; на прощання вони кидали йому погрози, а Гамількар відповідав їм тим самим.
— До наступної ночі, Барко, в Ешмуновому храмі!
— Я прийду!
— Ми доможемося, що тебе засудять багаті!
— А я доб'юсь, що вас засудить народ!
— Гляди, щоб не скінчив життя на хресті!
— Глядіть, щоб вас не розшматували на вулиці!
Та тільки вийшли надвір, як одразу ж прибрали спокійного вигляду.
Під брамою на них чекали їхні скороходи і візники. Більшість поїхали на білих мулах. Суфет скочив у свою колісницю і взяв віжки; баско вигинаючи шиї, в такт вистукуючи по камінцях, що зривалися за копитами, пара коней в шаленому гоні так швидко мчала колісницю на Маппали, аж здавалося, ніби срібний шуліка на кінці дишля летів у повітрі.
Дорога перетинала поле, вкрите довгастими гостроверхими плитами, що скидалися на піраміди; на кожній була викарбувана посередині рука з розкритою долонею, так ніби мрець з-під тієї плити простягав до неба руку, чогось благаючи. Далі по полю розсипалися конусовидні халупки, виліплені з глини, гілля та очерету. Низенькі огорожі з дрібного каменю, багнисті рівчаки, плетені з дроку мотузки, живоплоти з кактусів абияк відгороджували одне від одного ті житла; наближаючись до суфетового саду, вони скупчувалися все густіше й густіше. Гамількар перевів погляд на велику вежу, що мала три поверхи — три величезні циліндри, поставлені один на один: перший був змурований з каменю, другий — з цегли, а третій — рублений з кедрини. Над тим усім височіла мідна баня, оперта на двадцять чотири ялівцеві колони; поміж ними гірляндами звисали переплетені бронзові ланцюги. Ця висока споруда здіймалася над будівлями, що йшли праворуч,— коморами й торговим домом; палац для жіноцтва стояв у глибині між кипарисів, вишикуваних рівно, як дві бронзові стіни.
Колісниця з гуркотом проїхала крізь вузьку браму й зупинилася під просторим піддашшям; тут прив'язали коней, і вони взялися смикати з купи свіжонакошену траву.
Назустріч повибігали всі слуги. їх було дуже багато; рабів, що звичайно працювали на полях, тепер, боячись варварів, позганяли до Карфагена. Хлібороби, одягнені в шкури, волочили за собою ланцюги, які висіли на кісточках; у рабів, що виробляли пурпур, руки були червоні, як у катів; моряки вирізнялися своїми зеленими шапками; рибалки носили коралове намисто, у мисливців висіли на плечах тенета; мегарці були в білих або чорних туніках, у шкіряних штанях і — залежно від їхнього фаху—в солом'яних, полотняних або повстяних шапочках.
Позаду юрмилися люди в лахмітті; жили вони без якоїсь певної роботи, далеко від палацу, спали по садах, живилися покидьками з кухні; то була людська пліснява, що животіла ь тіні палацу. Гамількар терпів тих бідолах не так з милосердя, як із завбачливості. Всі вони на знак радості позатикали собі за вуха квіти; багато з-поміж них ніколи ще не бачили його.
Аж раптом на юрбу кинулись люди із зачісками, як у сфінксів, озброєні великими киями; б'ючи ними на всі боки, вони розганяли рабів, цікавих поглянути на господаря, щоб ті не підступали до нього і не дратували його своїм духом.
Всі впали ницьма на кам'яні плити, вигукуючи:
— Хай квітне твоя господа, око Ваалове!
Пробираючись серед цього люду, простягненого долі в кипарисовій алеї, до Гамількара підходив з кадильницею в руках і білою митрою на голові головний управитель палацу Абдалонім.
Саламбо якраз спускалася тоді сходами галер. Всі її служниці йшли слідом, переступаючи одночасно з нею зі східця на східець. Голови негритянок вирізнялися чорними плямами з-поміж оздоблених золотом пов'язок над чолом римлянок. Дехто з них мав у волоссі срібні стріли, смарагдові метелики або довгі шпильки, укладені віялом на взірець променястого сонця. Серед цієї суміші білої, жовтої й синьої одежі блискотіли персні, пряжки, намиста, торочки та браслети. Тихо шелестіли легкі тканини; було чути, як стукали сандалі, приглушено тупотіли по дереву босі носи; подекуди, піднявши голову, усміхалися євнухи, такі високі, що жінки були їм тільки по плечі.
Коли чоловічий гомін стих, жінота, позатулявши руками обличчя, зайшлася виском, подібним до виття вовчиць, таким диким та пронизливим, що, здавалося, сходи з чорного дерева, на яких вони збилися, згори до самого низу загули, неначе ліра.
Вітер маяв їхніми покривалами, і стиха похитувалися стебла папірусу. Був місяць шебаз, саме зимова пора. На тлі блакитного неба вимальовувалися вкриті цвітом гранати, крізь їхнє гілля видніло море, і, гублячись у туманній далині, маячів острів.
Побачивши Саламбо, Гамількар спинився. Вона народилася в нього, коли вже кілька синів повмирало. Та й народження дочки вважалося в сонцепоклонників за велике горе. Згодом боги послали йому сина, одначе в його серці залишався якийсь болючий слід зрадженої надії, відгомін прокляття, яким зустрів він її появу на світ. Тим часом Саламбо підходила ближче.
Різнобарвні перли звисали довгими гронами з її вух, сягаючи пліч і навіть ліктів. Розпушене волосся скидалося на хмаринку. На шиї висіли маленькі золоті квадратики, на кожному з яких була зображена жінка між двома здибленими левами; її убрання — то були справжні шати богині. Фіолетова сукня з широкими рукавами, щільно охоплюючи стан, розширювалась донизу. Яскраво нафарбовані губи підкреслювали білість зубів, а підмальовані очі здавалися ще довгастішими. Взута вона була в сандалі з пташиного пір'я на дуже високих підборах. Вона була страшенно бліда — видно, через холод.
Нарешті підійшла до Гамількара і, не дивлячись на нього й не підводячи голови, промовила:
— Вітаю тебе, око Ваалове! Вічна слава тобі! Перемога! Дозвілля! Щастя! Багатство! Давно вже тужило серце моє і господа сумувала. Та господар, що повертається, — як Таммуз воскреслий; і під поглядом твоїм, батьку мій, радість розквітне і нове життя забуяє!
Взявши з рук Таанах невеличку довгасту чашу, де парувало питво з борошна, масла, вина й кардамону, вона сказала:
— Випий на здоров'я цього питва, що на честь твого повернення приготувала тобі твоя служниця.
Гамількар відповів: "Будь благословенна!"— і рука його сама потяглась по золоту чашу.
Тим часом він так пильно глянув на дочку, що вона прошепотіла:
— Тобі сказали, пане мій?..
— Так, я знаю! — стиха відповів Гамількар.
— Що це було? Вона призналась? Чи, може, говорила про варварів? Він кинув кілька невиразних слів про скрутне державне становище, що сподівається його сам-один виправити.
— О батьку,— вигукнула Саламбо, — ти ж не можеш виправити непоправне!
Він відступив від неї, і Саламбо здивувалася, чого він так сторопів; вона не думала про Карфаген, а лише про блюзнірство, до якого й сама була причетна. Цей чоловік, перед яким тремтіли легіони і якого вона ледве знала, був їй страшний, як бог; він про все догадався, він усе знав, і зараз мало статися щось жахливе. Вона крикнула:
— Помилуй!
Гамількар повільно опустив голову.
Вона хотіла признати свою провину, та не наважувалася розтулити вуста, хоч і прагнула палко співчуття й розради. Гамількар боровся з бажанням зламати свою присягу. Він не зробив того з гордощів чи, може, боявся покласти край своїм сумнівам; дивився їй в обличчя, напружуючи всі сили, щоб відгадати, що ховає вона в глибині свого серця.
Важко дихаючи, Саламбо втягнула голову межи плечі, розчавлена тим важким поглядом. Тепер він був певен, що вона зганьбила себе в обіймах варвара; він увесь затремтів, підняв кулаки. Вона крикнула і впала на руки служниць, що стояли довкола неї.
Гамількар круто повернувся.