— У тебе в Ден-вері прикрощі, і я просто подумав, що тобі треба, щоб хтось був поруч із тобою.
— Приємно,— сказала вона. — Трохи божевільно, але — страшенно приємно.
Я ліг на ліжко, обняв її й секунд за п'ятнадцять ми обоє спали. Мені снилося, що я вдома, у своєму ліжку, а Марсі нечутно увійшла й шепнула мені сонному: "Олівере, сьогодні ми перебудемо день удвох. І заберемося так високо в гори, як тільки зможемо".
Прокинувшись, я побачив, що сон стає явою. Марсі стояла тепло одягнена, тримаючи в руках лижний костюм мого розміру.
— Збирайся,— сказала вона. — Ми поїдемо в гори.
— А як же твоя нарада?
— Сьогодні у мене нарада з тобою. Решту я скличу по вечері.
— Господи, Марсі, який біс тебе посів?
— Пріоритети,— всміхнулася вона.
***
Марсі збила голову. Жертвою стала снігова баба, а причиною її смерті — стинання голови.
— Яка наступна гра? — запитав я.
— Скажу тобі після обіду,— відповіла вона.
У якому саме місці великого, кам'янистого плато ми перебуваємо, я не мав жодного уявлення. До самого обрію не було видно нічого живого. А най-гучнішим звуком видавався хрускіт снігу під ногами. Навколо — сліпуча білизна. Мов весільний коровай природи. Марсі не вміла запалити міську плиту, але чудово впоралася з плиткою "Стерно". Ми їли юшку і бутерброди. Ми перехитрували всі вишукані ресторації. Уникли всіх своїх правничих повинностей. І всіх телефонних розмов. І всіх незліченних городян.
— Де ми точно перебуваємо? (У Марсі був компас.)
— Здається, трохи на схід від ... нізвідки.
— Таке сусідство мені до душі.
— Якби не ти, я б сиділа зараз у Денвері в прокуреній кімнаті, розбираючись у заплутаних справах китайської крамниці.
Марсі запарила на "Стерно" каву. Знавці могли б сказати, що вона не дуже смачна чи й взагалі непридатна до пиття, але мене вона зігріла.
— Марсі,— сказав я напівжартома,— ти потаємний кухар.
— Лише в дикій місцевості...
— У такому разі, це і є твоє місце в житті.
Вона глянула на мене. Потім, променіючи щастям, роззирнулася довкола і сказала:
— Я хотіла б, щоб нам нікуди не треба було звідси їхати.
— Ми не поїдемо, Марсі,— сказав я поважним тоном. — Ми могли б залишитися тут, поки розтануть льодовики або поки нам забажалося б побувати на всіх пляжах. Чи попливти човном по Амазонці. Це моя думка.
Вона вагалася, розмірковуючи, як реагувати. Що це? Побажання? Пропозиція?
— Ти перевіряєш мене чи говориш наповажне?
— І те й інше. Я зміг би відмовитися від свого теперішнього життя, але чи ти змогла б? Я хочу сказати, що мало хто має наші можливості...
— Облиш, Баррете,— заперечила Марсі,— ти найшанолюбніший з усіх, кого я взагалі зустрічала. Крім мене самої. Б'юся об заклад, ти навіть мрієш бути президентом.
Я осміхнувся. Але президентські позитивні риси не дозволяють говорити неправду.
— Авжеж. Мріяв. Але недавно я подумав, що краще навчав би своїх дітей кататися на ковзанах.
— Правда? — щиро здивувалася вона.
— Аби тільки вони захотіли вчитися,— додав я. — А ти могла б мати втіху від чогось, що не вимагало б змагання?
— Це, звісно, було б для мене новим життям,— секунду подумавши, відповіла вона. — Поки ти йшов до мети своєю дорогою, я мала насолоду від своїх перемог...
— Скажи мені, що зробило б тебе щасливою зараз?
— Хлопець,— сказала вона.
— Який саме?
— Який не до кінця вірив би, що я задоволена тим, чим займаюся. Який зрозумів би, що насправді я волію ... не завжди бути президентом компанії.
Я чекав, ніяк не коментуючи почутого.
— Ти,— сказала вона нарешті.
— Я радий,— сказав я.
— Що нам зараз треба зробити, Олівере?
Ми були стримані. Говорили, обмірковуючи кожне речення.
— Хочеш знати, що тобі треба зробити? — сказав я.
— Так.
Глибоко вдихнувши повітря, я сказав:
— Продати крамниці.
— Що-о? — вона мало не впустила свою каву.
— Послухай, Марсі, я можу написати трактат про спосіб життя президента мережі крамниць. Це постійний рух, постійні зміни. Він, мов пожежна машина, завжди напоготові до виїзду.
— Все дуже правильно.
— Можливо, це дуже важливо для справи, але нормальні стосунки, якраз навпаки, потребують багато часу й мало руху.
Марсі мовчала, і я читав нотацію далі.
— Отже,— запропонував я весело,— продавай усі свої крамниці. Будеш консультантом у будь-якому місті, на твій вибір. А бідний правник без роботи ніде не залишиться. Можливо, пустимо коріння й виростимо маленьких.
— Ти мрійник,— розсміялася Марсі.
— А ти натоптана нісенітницями,— відразу дав я відкоша. — І ще й досі дуже любиш свою владу.
Я її не звинувачував, хоча все було збіса правильно.
— Ти екзаменував мене.
— Так, і ти провалилася.
— Ти самовпевнений себелюб,— сказала вона жартівливо. Я згідливо кивнув і додав:
— І до того ж іще й людина.
— Але ти ж не маєш на мене серця?..
— Сніг повинен розтанути,— сказав я.
Ми підвелися й, побравшись за руки, пішли до машини. Потім поїхали до Денвера. Там снігу не було взагалі.
До Нью-Йорка ми повернулися в середу надвечір. Марсі владнала в Ден-вері свої справи, і вранці ми навіть ще раз зітнулися зі сніговою бабою. Але моє "я" раділо. Час було знову братися до роботи. Мені вдалося навіть трохи допомогти Баррі Полакові наприкінці процесу. (Ми підтримували зв'язок по телефону.)
Черга на таксі була нескінченна, і в нас закоцюбли ноги. Нарешті ми опинилися перед пом'ятою жовтою бляшанкою. Іншими словами — перед нью-йоркським таксі.
— До району Куїнз не поїду,— буркнув водій, вітаючись.
— Я теж не поїду,— сказав я, налягаючи на покалічені дверцята,— тож давайте спробуємо до номера двадцять три на Східній шістдесят четвертій.
Ми з Марсі вже сиділи в таксі, і водій був готовий везти нас на вказану адресу.
— Давайте спробуємо до п'ятсот четвертого номера на Східній вісімдесят шостій,— раптом запропонувала Марсі.
— Що? Хто, в біса, там живе? — запитав я.
— Ми живемо,— всміхнулася вона.
— Ми?
— Вам що, голуб'ята,— озвався таксист,— відібрало пам'ять?
— Ви хто, таксисте, знаменитий актор Вуді Аллен? — запитав я.
— Я принаймні пам'ятаю, де живу,— сказав він, боронячись. Водії інших машин квапили його какофонією сигналів та лайок.
— Гаразд, куди? — зараз він вимагав.
— Східна вісімдесят шоста,— сказала Марсі й шепнула мені, що дорогою все пояснить. М'яко кажучи, мене це захопило зненацька.
На військовій термінології це називається демілітаризована зона — терен, де жодна армія не має права розгортати свої сили. То був жест Марсі — дібрати квартиру, що була б не її, не моєю, навіть не нашою, а цілком нейтральним тереном.
Гаразд, у цьому є рація. Моя пацюча нора — трохи занадто. Крім того, вона вже витримала іспит на розпусту.
***
— Ну, що ти скажеш? — запитала Марсі.
Квартира була чудова. Вона була спланована так само досконало, як і верхні поверхи в Біннендейлів. Хотілося б мені бачити молоді пари, які розглядали б ці зразкові кімнати і мріяли: "От якби ми могли так жити".
Марсі провела мене через вітальню, технічно-обладнану кухню ("Я буду брати уроки кулінарії, Олівере"), свій майбутній кабінет, потім королівських розмірів спальню і, нарешті, головний сюрприз: мій кабінет.
Отже, були окремі кімнати для Неї і для Нього. Моя — оздоблена шкірою. Полиці зі скла для моїх правничих книг. Складне освітлення. Всі інші вигоди.
— Подобається? — запитала Марсі, вочевидь надіючись, що я заспіваю з радощів.
— Фантастично,— відповів я, дивуючись, чому чую себе так, ніби я серед декорацій на сцені, а вона читає сценарій.
І не розуміючи, яку дотичність усе це має до мене.
***
— Як ви почуваєтесь?
Лікар Лондон не змінив методики з часу моєї відсутності.
— Знаєте, ми порівну платимо за квартиру.
Облиш,— сказав я собі,— платня за квартиру — це не почуття. І навіть не те, що в мене справді на думці.
— Річ не в моєму "Я", лікарю, а в тому, як вона намагається ... влаштувати наші життя.
Лікар німував.
— Бачте, не потрібен гарний інтер'єр чи романтичне освітлення. Як вона не може зрозуміти, що все це дурниці? Дженні купила нам старі меблі, скрипуче ліжко й стіл, усе за дев'яносто сім доларів! Єдиними нашими гостями увечері були таргани. Взимку гуляли протяги. Ми по запаху могли сказати, що всі наші сусіди мають на вечерю. То було суще пекло!
Лікар і далі мовчав.
— Але ми були щасливі, і я ніколи нічого не помічав. Якось, правда, помітив, коли під нами поламалася ніжка ліжка. Ми тоді дуже сміялися.
Знову мовчанка. Олівере, про що ти говориш? Мабуть, про те, що тобі не подобається нове помешкання.
***
Слушно, мій новісінький кабінет — це експонат. Але, коли мені треба подумати, я їду до свого напівпідвалу, де все ще зберігаються мої книги. Туди ще надходять рахунки і туди, коли Марсі немає у місті, я ще тікаю.
Оскільки, як і на різдвяні свята, Марсі відсутня (зараз вона в Чикаго), настрій у мене кепський.
Сьогодні увечері мені треба працювати, а я нічого не можу робити в казковому будинку на Вісімдесят шостій. Я відчуваю себе погано у святково прикрашеному Нью-Йорку, хоча й маю тепер два помешкання. А від страху визнати себе самітним, мені соромно телефонувати Філові, щоб просто потеревенити.
Отже, 12 грудня Баррет працює у своєму підземному притулку в пошуках прецеденту в старих томах і сумує за часом, якого йому несила повернути.
Праця могла притупити біль і справді заволодіти увагою. Але, завдяки новонабутим здібностям внутрішнього психологічного самоаналізу, я не можу глянути на себе збоку. Я просто не можу скупчитися. Я поринув у себе, замість поринути у справу "Майстер проти штату Джорджія".
А що тиха музика в ліфті моєї контори щодня стріляє мені у вуха веселою піснею-колядкою, у мене розвивається різдвяна шизофренія.
"Проблема в тому, лікарю (я розмовляв сам із собою, та що я оцінював власні настрої, то називав себе "лікар"), що Господь, суддя небесного суду, знову підтвердив закон:
"На Різдво ти мусиш бути вдома".
Я можу легко поставитися до якогось іншого з безцінних Божих законів, але перед цим я схиляю голову.
"Баррете, ти тужиш за домівкою, отже тобі, холера, треба виробити якийсь план".
"Але, лікарю, в цьому й проблема. Де мій дім?" ("Там, де серце, звичайно. П'ятдесят доларів, будь ласка".)
"Дякую, лікарю. А ще за п'ятдесят можу я запитати: "Де моє прокляте серце?"
Це не те, чого я, взагалі, не знав. В дитинстві мені подобалося діставати подарунки і прибирати ялинку.
Я був чоловіком своєї дружини, і хоча Дженні була агностик (я не бажаю завдавати болю ЙОМУ і говорити "атеїст"), вона приходила додому зі своїх двох робіт, і ми святкували удвох, співаючи вільні варіації на мотиви різдвяних пісень.
Все це промовляє на користь Різдва.