Я реготав, коли викликаний до слідства медик з університету, оглядаючи рани, заявив, що хтось вживав косу, насаджену сторчма.
Геральт не прокоментував. Дійкстра вклав до рота другий стручок.
— Шкода – продовжив, жуючи – що ти після їх вбивства не зголосився до бургомістра. Була нагорода за живих або мертвих. Немала.
— Забагато клопотів зі стягненням податків – відьмак також спокусився на зелений стручок, який, однак смакував, як намилена селера. – Крім того, я мусів тоді швидко виїхати, бо… Але я хіба що знуджу тебе, Дійкстро, бо ти і так все знаєш.
— Та де там – усміхнувся шпиг. – Всього не знаю. Бо звідки?
— З реляції Філіппи Ейльхарт, щоб далеко не шукати.
— Реляції, донесення, плітки. Я мушу їх вислуховувати, така моя робота. Але моя професія змушує мене одночасно до просіювання їх через дуже густе сито. Останнім часом, уяви собі, до мене дійшли чутки, що хтось зарубав сумнозвісного Професора і його двох камрадів. Це трапилось під заїздом у Ангорі. Той, хто його закатрупив, теж занадто поспішав, щоб забрати нагороду.
Геральт знизав плечима.
— Плітки. Просій їх через густе сито, побачиш, що зостанеться.
— Не мушу. Знаю, що зостанеться. Найчастіше тим чимось є спроба свідомої дезінформації. Ага, якщо ми вже мовимо про дезінформації, як ся має мала Цирілла, бідна, хвороблива дівчинка, така піддатлива до дифтериту? Чи здорова?
— Відступи, Дійкстро – холодно відрізав відьмак, дивлячись просто в очі шпинові. – Я знаю, що ти тут на службі, але не не будь надто настирливим.
Шпиг зареготав. Дві чародійки, що проходили повз, поглянули на них зі здивуванням. Та зацікавленням.
— Король Візімір – повідав Дійкстра, закінчивши реготати – сплачує мені понаднормову премію за кожну викриту таємницю. Настирливість дає мені гідне життя. Будеш сміятись, але я маю дружину і дітей.
— Я не бачу в тому нічого смішного. Працюй далі на добробут дружини і дітей, але не моїм коштом, якщо можна просити. У цій залі, як мені здається, не бракує таємниць і загадок.
— Навіть навпаки. Вся Аретуза це одна велика загадка. Напевно, ти це зауважив? Щось тут висить у повітрі, Геральте. Для пояснення додам, що не йдеться про канделябри.
— Не розумію.
— Я в це вірю. Бо і я не розумію. А я б дуже б хотів розуміти. А ти не хотів би? Ах, перепрошую. Але ти і так, напевно, все знаєш. З доповіді чарівної Єнніфер з Вендербергу, щоб далеко не шукати. Подумати тільки, що були часи, коли і мені вдавалось довідатитись те-се від чарівної Єнніфер. Ах, де ті минулі сніги?
— Я справді не знаю, про що йдеться, Дійкстро. Ти міг би висловлюватись зрозуміліше свої думки? За умови, що це не буде службово. Вибач, але я не збираюсь працювати на твої понаднормові премії.
— Ти думаєш, що хочу тебе обійти збоку? – скривився шпиг. – Підступом витягти інформацію? Ображаєш мене, Геральте. Мені просто цікаво, чи ти бачиш у цій залі ті самі співпадіння, що кидаються мені в очі.
— А що таке тобі кидається?
— Тебе не дивує повна відсутність коронованих голів, яку без труднощів можна спостерігати на цьому з'їзді?
— Ані трохи не дивує – Геральтові нарешті вдалося наколоти мариновану оливку на вилку. – Королі воліють дотримуватись традиційних святкувань, біля столу, під які вдосвіта можна витончено впасти. Особливо…
— Що особливо? – Дійкстра вклав до рота чотири оливки, які безцеремонно витяг з тарелі пальцями.
— Особливо – відьмак дивився на натовп, що товкся залою – королі не хотіли перетруджуватись. Прислали замість себе армію шпигів. Тих, що з Братства, і тих, що ні. Напевно, для того, щоб вони вишпигували, що тут висить у повітрі.
Дійкстра виплюнув на стіл оливкові кісточки, взяв зі срібної підставочки довгу виделку і почав нею гребтись у глибокій кришталевій салатниці.
— А Вільгефортц – мовив, не припиняючи гребтися – подбав про те, щоб жодного шпига не забракло. Має всіх королівських шпигунів у одному горщику. Нащо Вільгефортцові всі королівські шпигуни в одному горщику, відьмаче?
— Поняття не маю. І це мене мало обходить. Я ж казав, що я тут приватно. Я, якби це сказати, поза горщиком.
Шпигун короля Візіміра виловив з салатниці малого восьминожка, після чого подивився на нього з огидою.
— І вони це їдять – похитав головою з вдаваним співчуттям, після чого повернувся до Геральта.
— Послухай мене уважно, відьмаче – тихо сказав. – Твоє прагнення до приватності, ця твоя певність, що тебе нічого не обходить, і нічого не може обходити… Це засмучує мене і схиляє до азарту. Маєш трохи бажання до азарту?
— Ясніше, прошу.
— Я пропоную тобі закластися – Дійкстра підняв виделку з наколотим на нього головоногим. – Я стверджую, що протягом найближчої години Вільгефортц попросить тебе про довшу розмову. Стверджую, що під час цієї розмови доведе тобі, що ти не є приватною сообою і що ти в його горщику. Якщо я помиляюсь то з'їм це гівно на твоїх очах, з мацаками і рештою. Приймаєш заклад?
— Що я муситиму з'їсти, якщо програю?
— Нічого – Дійкстра швидко оглянувся. – Якщо ти програєш, розповіси мені зміст твоєї розмови з Вільгефортцем.
Відьмак хвилину помовчав, спокійно дивлячись на шпига.
— До побачення, графе – сказав врешті. – Дякую за розмову. Була повчальна. Дійкстра злегка зітхнув.
— Аж так…
— Аж так – перебив Геральт. – Прощавай.
Шпиг знизав плечима, кинув восьминога до салатниці разом з виделкою, відвернувся і відійшов. Геральт не дивився за ним. Повільно перемістився до іншого столу, керований бажанням добратись до величезних, білорожевих креветок, розкладених на срібній тарелі серед листків салату і дольок лимону. Мав апетит до них, але відчуваючи на собі зацікавлені погляди, хотів поїхати молюсків вишукано, з дотриманням пристойності. Демонстративно поволі наблизитись, обережно і з гідністю поїсти закуски з інших тарілок.
Біля сусіднього столу стала Сабріна Ґлевіссіг, занурена у розмову з незнайомою йому вогненнорудою чародійкою. Руда мала на собі білу спідницю і блузочку з білої жоржети. Блузочка, подібно до тієї Сабіниної, була так само цілком прозорою, але мала кілька стратегічно розміщених аплікацій і вишивок. Аплікації, як зауважив Геральт, мали цікаву властивість: наперемінно закривали і відкривали.
Чародійки, розмовляли, напихаючись шматочками лангуста в майонезі. Говорили тихо і Старшою Мовою. Хоч і не дивились у його бік, розмовляли очевидно про нього. Нескромно напруживши своій чутливий відьмацький слух, вдаючи, що його цікавлять виключно креветки.
-… з Єнніфер? – запевнила рудоволоса, граючись перловим намистом, обкрученим довкола її шиї так, що воно виглядало як нашийник. – Ти це серйозно, Сабріно?
— Абсолютно – відказала Сабріна Ґлевіссіг. – Не повіриш, це триває вже кілька років. Як же він витримує з тією вредною гадиною, я справді дивуюсь.
— Чому ти дивуєшся? Вона його зурочила, тримає його під чарами. Ти сама не раз так робила?
— Все таки, це відьмак. Вони не піддаються зуроченню. В кожнім разі, не настільки довго.
— Тому що це любов – зітхнула рудоволоса. – А любов сліпа.
— Він сліпий – скривилась Сабріна. — Ти можеш повірити, Марті, що вона насмілилась представити мене йому як шкільну приятельку? Bloede pest, та вона старша за мене на… Менше з тим. Кажу тобі, вона ревнує того відьмака, як холера. Мала Мерігольд тільки усміхнулась до нього, а та змія вилаяла її не добираючи слів і нагнала. А в цю мить… Дивись тільки. Стоїть там, розмовляє з Франческою, а з відьмака очей не спукає.
— Боїться – захихотіла руда – що ми його у неї відіб'ємо, хоч би й тільки на сьогоднішню ніч. Що ти на це, Сабріно? Спробуймо? Показний хлоп, не те, що наші зарозумілі здихляки з їхніми комплексами і претензіями…
— Говори тихше – просичала Сабріна. – Не дивись на нього і не шкір зуби. Єнніфер стежить за нами. І тримай стиль. Хочеш його відбити? Це поганий смак.
— Гмм, маєш рацію – визнала подумавши Марті. – А якби отак раптом підійшов і сам запропонував?
— Тоді – Сабріна Ґлевіссіг кинула на відьмака хижим чорним оком – я б дала йому без роздумів, хоч би й на камінні.
— А я – захихотіла Марті – навіть на їжаку.
Відьмак, втупившись у скатертину, затулив дурну міну креветкою і листям салату, нечувано радий з факту, що мутація кровоносних зробила неможливим для нього рум'янець.
— Відьмак Геральт?
Він ковтнув кревектку, відвернувся. Чародій зі знайомим оличчям злегка усміхнувся, торкаючись вишитих вилогів фіолетового дублету.
— Доррегарарай з Воле. Ми знайомі. Зустрічались…
— Я пам'ятаю. Перепрошую, одразу не впізнав. Радий..
Чародій дещо знічено усміхнувся, знімаючи два келиха з таці, яку ніс паж.
— Спостерігаю за тобою вже якийсь час – сказав, вручаючи один з келихів Геральтові. – Всім, кого тобі відрекомендувала й познайомила Єнніфер, ти радий. Обман чи брак критичності?
— Чемність.
— Щодо них? – Доррегорай широким жестом вказав на гуляк. – віриш мені, не варто силуватись. Це пихата, заздрісна і брехлива банда, твоєї чемності не оцінять, просто візьмуть на глуми. З ними, відьмаче, треба за їх власною модою, різко, зарозуміло, грубо, тільки тоді ти їм сподобаєшся. Вип'єш зі мною вина?
— Слабкого, яке сюди виклали? – усміхнувся мило Геральт. – З найвищою бридливістю. Ну, але якщо тобі смакує… Змушений.
Сабріна і Марті стрижучи вухами з-за свого столу, голосно пирхнули. Доррегарай зміряв обох повним зневаги поглядом, відвернувся, стукнув кухлем у келих відьмака, усміхнувся, але цього разу ширше.
— Очко для тебе – визнав легко – Ти швидко вчишся. До дідька, де ти набрався таких манер, відьмаче? На шляхах, по яких весь час волочишся шляхом вимираючих створінь? Твоє здоров'я. Сміятимешся, але ти є одним з не багатьох у цій залі, кому я маю бажання запропонувати такий тост.
— Справді? — Геральт ковтнув вина, делікатно відригнувши, розкошуючи смаком. – Попри факт, що я займаюсь вигубленням вимираючих людей?
— Не лови мене на слові – чародій приязно штовхнув його в плече. – Бенкет ледь почався. Певно, тебе зачепить ще декілька осіб, ощадливіше використовуй в'їдливі вирази. Що ж стосується твого фаху… Ти, Геральте, принаймні маєш достатньо гідності, щоб не обвішатись трофеями. А роззирнись довкола. Ну, сміливіше, роззирнись довкола, вони люблять, коли на них витріщаються.
Відьмак слухняно прилип поглядом до бюсту Сабріни Ґлевіссіг.
— Глянь – Доррегарай спіймав його за рукав, вказавши пальцем на чародійку, яка проходила повз них, розвівачи довкола газовими тканинами.