— Щось воно купи не тримається. Ми йдемо на заручини, на бенкет. І що я там маю робити? Пильнувати, щоб з-під столу не вискочив горбань і не зайойкав? Без зброї? Виряджений як блазень? Ех, пане Гаксо.
— Думайте собі, що хочете, — насупився каштелян. — Мені веліли нічого вам не казати. А ви просили, то я й сказав. А ви, мовляв, вигадую. Вельми чемно.
— Даруйте, пане каштеляне, я вас образити не хотів. Лишень дивувався.
— Ну то перестаньте дивуватися, — Гаксо відвернув голову, далі насуплений. — Ви тут не на те, щоб дивуватися. І щиро вам раджу, пане відьми́не, коли королева накаже вам догола роздягтися, дупу на синьо помалювати і повіситися в сінях вниз головою, як канделябр, то так і робіть, не дивуйтеся і не вагайтеся. Інакше може бути з вами зле. Зрозуміло?
— Зрозуміло. Ходімо, пане Гаксо. Хай там як, а я після купелі зголоднів.
II
Коли не рахувати короткого формального привітання, в якому він був названий "паном Чотиривуглів", королева Каланте не обмінялася з відьми́ном жодним словом. Учта ще не розпочалася, бенкетарі все ще сходилися, а герольд гучно про них сповіщав.
Стіл був прямокутним, величезним, могло за ним поміститися з сорок людей і ще трохи. Чільне місце займала королева Каланте, сидячи на троні з високою спинкою. Справа від неї засів Геральт, зліва — сивий бард із лютнею, званий Дрогодаром. Два почесні крісла зліва від королеви залишалися вільними.
Направо від Геральта, вздовж довшого боку стола, сиділи каштелян Гаксо і воєвода з іменем, яке складно було запам'ятати. За ними помістилися гості з князівства Аттре — похмурий і мовчазний лицар Райнфарн і його підопічний, дванадцятилітній пизатий принц Виндайм, один із претендентів на руку королівни. Далі — мальовничі й різнобарвні лицарі з Цинтри та васали з околиць.
— Барон Ейлемберт із Тіггу! — оголосив герольд.
— Кудкудак! — шепнула Каланте, штовхнувши Дрогодара. — Буде весело!
Худий і вусатий, заможно вдягнений лицар низько вклонився, але його жваві веселі очі та усмішка, що блукала по устах, якось не в'язалися з уклінністю.
— Вітайте в нас, пане Кудкудаку, — церемоніально промовила королева. Очевидно, баронове прізвисько зрослося з ним тісніше, ніж родове ім'я. — Тішуся з вашого прибуття.
— І я контентний із запрошення, — сповістив Кудкудак і зітхнув. — Що ж, спогляну на королівну, як дозволиш, королево. Тяжко жити самотою, пані.
— Ей же, пане Кудкудаку, — Каланте ледь усміхнулася, накручуючи пасмо волосся на палець. — Т'адже ж ви жонаті, о чім ми добре звісні.
— Ееее, — стрепенувся барон. — Сама віси́ш, королево, яка слабовита й делікатна моя жона, а тепера в околиці наші загостила віспа. Ставлю пас свій і меч проти старих постолів, що за рік вже й жалобу скінчу.
— Безталанний ти, Кудкудаку, але й таланить тобі теж, — Каланте усміхнулася ще миліше. — Жона твоя і вправді слабовита. Я чула, що як оногди, в минулі жнива, застала тебе в копиці з дівкою, то гонила з вилами праві милю і не догонила. Мусиш її ліпше кормити й голубити, та й пильнувати, щоби вночі їй плечі не мерзли. А за рік, зобачиш, що й видобріє.
Кудкудак посмутнів, хоча не надто переконливо.
— Алюзію зрозумів. Але на учті зостатися можу?
— Я буду рада, бароне .
— Посольство зі Скелліге! — крикнув герольд, уже сильно захриплий.
Остров'яни вступили хвацькими, лункими кроками, учетверо, в блискучих шкіряних кубраках, обшитих тюленячим хутром, оперезані поясами з кратчастої вовни. На чолі виступав жилавий войовник із темним обличчям і орлиним носом, а при його боці — кремезний молодик із рудою чуприною. Всі схилилися перед королевою.
— Велика то честь, — промовила Каланте, ледь зашарівшись, — знову вітати у моєму замку славетного лицаря, що ним є Айст Турзеах із Скелліге. Коли б не добре відомий факт, що ти шлюбними узами гордиш, то я б утішилася сподіванням, — може, прибуваєш свататись до моєї Паветти? Чи ж усе-таки надокучила тобі, пане, самотина?
— І то не раз, прекрасна Каланте, — відповів смаглявий остров'янин, здіймаючи на королеву блискучі очі. — Життя моє надто ризиковане і не мені думати про тривалий зв'язок. Коли б не це… Паветта ще молоденька панна, нерозквітлий пуп'янок, але…
— Але що, лицарю?
— Яблуко від яблуні недалеко падає, — всміхнувся Айст Турзеах, блиснувши білими зубами. — Досить погляду на тебе, королево, щоби знати, якою красунею стане королівна, досягнувши віку, коли жінка може ощасливити войовника. Але тим часом хай молодики сватаються до неї. Такі, як сестрінник нашого короля Брана, ось сей Крах ан Крайте, бо прибув сюди він саме для цього.
Крах, схиливши руду голову, опустився перед королевою на одне коліно.
— А кого ж іще привів ти, Айсте?
Присадкуватий кремезний чоловік зі схожою на мітлу бородою та здоровань з козицею на плечах уклякли поруч із Крахом ан Крайте.
— От войовничий друїд Мишовур, що, подібно до мене, є приятелем і радником короля Брана. А осе — Драйг Бон Дху, наш славутній скальд. Тридцять морців із Скелліге чекає на подвір'ї у палкому сподіванні, що прекрасна Каланте із Цинтри хоча б з'явиться їм у вікні.
— Сідайте, шляхетні гості. Отут, пане Турзеах, отут.
Айст зайняв вільне місце при вужчому кінці стола, відокремлений від королеви лише порожнім кріслом і місцем Дрогодара. Інші остров'яни сіли разом зліва, між мажордомом Віссегердом і трійцею синів владики Стрепту, яких звали Слизняком, Омелюхом і Держигіркою.
— Більш-менш усі, — королева обернулася до мажордома. — Починаймо, Віссегерде.
Мажордом сплеснув у долоні. Служки, несучи полумиски та жбани, довгою вервечкою вирушили до столу, а бенкетарі вітали їх радісним гудінням.
Каланте майже нічого не їла, знехотя торкаючись до поданих їй страв срібною виделкою. Дрогодар, поквапом перекусивши, далі брязкав на лютні. Натомість решта гостей дослівно змітали печених поросят, птаство, рибу і молюсків, а Крах ан Крайте був тут першим. Райнфарн із Аттре суворо повчав принца Виндайма, раз навіть ляснув його по руках, коли той спробував сягнути за жбаном із яблучним вином. Кудкудак, ненадовго відірвавшись від обгризання кістки, потішив своїх сусідів наслідуванням свисту болотяної черепахи. Ставало все веселіше. Прозвучали перші тости, хоча не дуже доладні.
Каланте поправила вузький золотий обруч на попелястому, укладеному в кучері волоссі, ледь схилилася до Геральта, що саме розбивав панцир великого червоного омара.
— Ну, відьми́не, — сказала. — Довкола нас досить гамірно, щоб ми могли непомітно порозмовляти. Почнемо з ґречностей. Я рада з тобою познайомитися.
— Це відвзаємнена радість, королево.
— Ґречності вичерпані, переходимо до справи. Я маю для тебе роботу.
— Я здогадувався. Мало хто запрошує мене на бенкети з почуття чистої симпатії.
— Що ж, напевно, ти не надто цікавий партнер при столі. Є ще щось, про що ти здогадався?
— Є.
— І що це?
— Я скажу, коли довідаюся, яке завдання ти маєш для мене, королево.
— Геральте, — промовила Каланте, перебираючи пальцями намисто із смарагдів, найменший з яких був розміру хруща, — як ти думаєш, яке завдання можна доручити відьми́нові? Що? Викопати криницю? Залатати діру в даху? Виткати гобелен, на якому були б представлені всі позиції, перепробувані королем Вріданком і красунею Керро у їхню шлюбну ніч? Ти сам найкраще знаєш, в чому полягає твоя професія.
— Так, знаю. А тепер можу сказати, про що я здогадуюся, королево.
— Мені цікаво.
— Я здогадуюся, що ти, як багато інших, плутаєш мій фах із зовсім іншою професією.
— О, — Каланте, невимушено схилившись у напрямку брязкаючого на лютні Дрогодара, видавалася задуманою та поглинутою чимось далеким. — І хто ж вони, Геральте, ті інші, що їх так багато і з якими ти мене ласкаво порівняв у невіданні? І з якою ж професією плутають твій фах оті невідаючі?
— Королево, — спокійно промовив Геральт, — їдучи до Цинтри, я зустрічав селян, купців, мандрівних торгівців-краснолюдів, лудильників та дроворубів. Вони мені розповідали про ягу, що десь у тутешніх лісах має криївку, хатку на пазуристій курячій ніжці. Згадували про емпузу, що гніздиться в горах. Про капрел і сколопендроморфів. Схоже, що й мантикора знайдеться, як добре пошукати. Стільки завдань, які міг би виконати відьми́н, не рядячись при цьому в чуже пір'я та герби.
— Ти не відповів на моє питання.
— Королево, не сумніваюся, що спілка зі Скелліге, укладена завдяки шлюбу твоєї доньки, потрібна Цинтрі. Можливо, що інтригани, які хочуть їй завадити, заслуговують прочуханки, притому так, щоб вища влада була до цього непричетна. Напевне, було б найкраще, щоб цю прочуханку влаштував їм нікому невідомий пан із Чотиривуглів, який потім зникне зі сцени. А тепер я відповім на твоє питання. Ти плутаєш мій фах із професією найманого вбивці. Ті інші, яких так багато, — це ті, що мають владу. Це вже не вперше прикликають мене до двору, де проблеми володаря вимагають швидких ударів мечем. Але я ніколи не вбиваю людей за плату, незалежно від того, у добрій чи злій справі. І ніколи цього не робитиму.
Атмосфера при столі пожвавлювалася — в міру того, як пива меншало. Рудий Крах ан Крайте знайшов удячних слухачів оповіді про битву над Твитом. Нарисувавши на столі мапу за допомогою кістки з м'ясом, замоченої в соусі, він зображав на ній тактичну ситуацію і при тому голосно кричав. Кудкудак, доводячи влучність свого прізвиська, раптом заквоктав як справжня квочка, спричинивши цим загальну веселість серед бенкетуючих і остовпіння слуг, впевнених, що птаха, насміхаючись із їхньої пильності, якось забралася з подвір'я до залу.
— Он воно як — доля мене покарала надто вже здогадливим відьми́ном, — Каланте усміхнулася. Але очі її були примруженими й сердитими. — Відьми́ном, який без тіні пошани чи хоча би звичайної ґречности демаскує мої інтриги й підступні злочинні плани. Чи ж, однак, захоплення моєю вродою і харизмою не затьмарили випадково твоєї розсудливости? Геральте, ніколи більше так не чини. Не відповідай подібними виразами владоможцям. Частина з них таких слів не забуде, а ти знаєш монархів, знаєш, що вони мають різні засоби. Стилет. Отрута. Льох. Розжарені кліщі. Існують сотні й тисячі засобів, по які сягають королі, звикши мстити за свою уражену гордість.