— Вимагає моногамії, одна з другою, а сама в чоловіка чужими райтками кидає. Ти чув, що вона про мене викрикувала? На богів, я знаю таких, що миліше відмовляють, ніж вона дає, але не кричу про це на вулиці. Ходімо звідси.
— Куди ти пропонуєш?
— А ти як гадаєш? До святині Вічного Вогню? Ходи, заскочимо до "Наконечника Списа". Мушу заспокоїти нерви.
Відьми́н, не протестуючи, потягнув кобилу за Горицвітом, що жвавим кроком рушив до вузенького провулку. Трубадур на ходу підкрутив кілки лютні, для проби брязнув по струнах, взяв глибокий тремтливий акорд.
Прохолодно повіяла осінь,
Вітер звіяв премудрий сувій,
І, щоби це змінити, не досить
Діамантів на кінчиках вій…
Обірвав, весело махнув рукою двом дівчиськам, які проходили повз них з кошиками городини. Дівчиська чмихнули сміхом.
— Яка мета твого приїзду до Новіграду, Геральте?
— Покупки. Кінська збруя, сяке-таке спорядження. І нова куртка, — відьми́н обтягнув на собі шкіру що шелестіла й пахла новизною. — Як тобі моя нова куртка, Горицвіте?
— Ти відстаєш від моди, — скривився бард, стріпуючи курячу пір'їну з рукава свого блискучого волошкового каптану з буфами на рукавах і зубчастим коміром. — Ах, як я тішуся, що ми зустрілися. Тут, у Новіграді, столиці світу, центрі та колисці культури. Тут освічена людина може дихати на повні груди!
— Може, перейдімо дихати на сусідню вулицю, — запропонував Геральт, дивлячись на голодранця, що, присівши і витріщивши очі, спорожнявся у бічному провулку.
— Цей твій вічний сарказм починає дратувати, — Горицвіт знову скривився. — Кажу тобі, Новіград — це столиця світу. Майже тридцять тисяч мешканців, Геральте, не рахуючи приїжджих, можеш собі уявити? Муровані доми, на центральних вулицях бруківка, морський порт, склади, чотири водяні млини, бойні, тартаки, велика мануфактура, що продукує чижми, а до того — всеможливі цехи та ремесла. Монетний двір, вісім банків та дев'ятнадцять ломбардів. Замок і кордегардія, аж перехоплює подих. І розваги, — ешафот, шибениця із западнею, тридцять п'ять шинків, театр, звіринець, ринок і дванадцять замтузів . І святині, вже не пригадую, скільки. Багато. Ну й оці жінки, Геральте, умиті, причесані, пахучі; ці атласи, оксамити, єдваби, оці горсетики та стрічечки… Ох, Геральте! Вірші самі рвуться з вуст.
Де живеш ти, все снігом заносить,
Стихло озеро, стелиться шлях,
І, щоби це змінити, не досить
Того смутку, що в тебе в очах.
— Нова балада?
— Атож. Назву її "Зима". Але ще неготова, ніяк не закінчу, через оту Веспулю я розхвильований і не можу підібрати точних рим. А, Геральте, я забув спитати, як там із Єнніфер?
— Ніяк.
— Розумію.
— Гівно ти розумієш. Ну, де та кнайпа, чи ще далеко?
— За рогом. О, ми вже й прийшли. Бачиш вивіску?
— Бачу.
— Вітаю і низько кланяюся! — Горицвіт вищирив зуби до панянки, яка підмітала сходи. — Чи хтось уже казав вам, вацьпанно, яка ви красуня?
Панянка почервоніла і міцно стиснула мітлу в долонях. Якусь мить Геральт думав, що зараз вона змірить Горицвіта держаком мітли. Але помилився. Панянка мило усміхнулася та затріпотіла віями. Горицвіт, як завжди, зовсім не звернув на це уваги.
— Вітаю та поздоровляю! Доброго дня! — загримів, заходячи до господи і різко тягнучи великим пальцем по струнах лютні. — Майстер Горицвіт, найславніший поет цього краю, відвідав твій нужденний хлів, господарю. Набрав-бо я охоти, щоби напитись пива! Чи ти цінуєш ту честь, яку я тобі виявив, здирнику?
— Ціную, — понуро сказав корчмар, вихиляючись із-за шинквасу. — Радий я вас бачити, пане музи́ко. Бачу, що і вправді ваше слово — то не дим. Ви-те обіцяли з самого ранку заглянути та й заплатити за вчорашні бешкети. А я, подумати тільки, гадав собі, що брешете, як завше. Стид мені, щоб я так жив.
— Даремне ти соромишся, чоловіче добрий, — безтурботно сказав трубадур. — Бо у мене грошей ніт. Але ми про це поговоримо пізніше.
— Ні, — холодно сказав корчмар. — Поговоримо вже. Кредит вичерпано, вельможний пане поете. Ніхто ще мене не здурив двічі підряд.
Горицвіт повісив лютню на гачку, що стирчав зі стіни, сів за столом, зняв капелюшка і замислено розгладив прип'яте до нього пірце білої чаплі.
— Геральте, маєш гроші? — спитав із надією.
— Не маю. Все, що в мене було, пішло на куртку.
— Недобре, недобре, — зітхнув Горицвіт. — Холера, ні живої душі, нікого, хто міг би поставити. Господарю, чому в тебе сьогодні так порожньо?
— Для звичайних гостей зарано. А мулярські челядники, ті, що лагодять святиню, вже встигли побувати і повернулися на будову, забравши майстра.
— І нікого, нікогісінько?
— Нікого окрім вельможного купця Бібервельта, що снідає у великому ванькирі.
— Деїнті є? — втішився Горицвіт. — Було одразу з тієї бочки. Ходімо до ванькиру, Геральте. Знаєш Деїнті Бібервельта, половинчика ?
— Ні.
— Дарма. Познайомишся. Ого! — заволав трубадур, намірившись до бічної кімнати. — Чую від заходу вітер і запах супу з цибулі, радує він мої ніздрі. Ку-ку! То ми! Несподіванка!
За центральним столом ванькиру, під стовпом, прикрашеним гірляндами часнику та пучками зілля, сидів пизатий , кучерявий половинчик у фісташковій камізельці. У правиці тримав дерев'яну ложку, лівицею притримував глиняну миску. На вигляд Горицвіта і Геральта половинчик нерухомо завмер, розтуливши рота, а його великі горіхові очі широко розплющилися від страху.
— Честь, Деїнті, — сказав Горицвіт, весело помахуючи капелюшком. Половинчик далі не міняв позиції та не закрив рота. Як помітив Геральт, його рука ледь тремтіла, а довге пасемко вареної цибулі, що звисало з ложки, коливалося наче маятник.
— Віііі… вітай, Горицвіте, — пробелькотів і голосно ковтнув слину.
— В тебе гикавка? Хочеш, налякаю? Бережися: на рогатці бачили твою жінку. От-от з'явиться тут. Гарденія Бібервельт власною персоною. Га, га, га!
— Що з тебе за дурень, Горицвіте, — докірливо сказав половинчик. Горицвіт знову дзвінко розсміявся, одночасно беручи два складні акорди на струнах лютні.
— Ну, бо міна в тебе, брате, напрочуд дурна, а на нас ти так витріщаєшся, наче би ми мали роги і хвости. Чи ти відьми́на злякався? Що? Може, гадаєш, що відкрито сезон полювання на половинчиків? Може…
— Припини, — не витримав Геральт, підходячи до столу. — Вибач, друже. Горицвіт пережив сьогодні тяжку особисту трагедію і ще не отямився. Намагається дотепом замаскувати смуток, пригноблення і сором.
— Не кажіть мені, — половинчик урешті висьорбав вміст ложки. — Я й сам угадаю. Веспуля нарешті вигнала тебе втришия? Так, Горицвіте?
— Я не вдаюся у розмови на делікатні теми з особами, які самі жеруть і п'ють, а приятелів змушують стояти, — відповів трубадур, після чого, не чекаючи запрошення, сів. Половинчик зачерпнув ложку супу і облизав звисаючі з неї нитки сиру.
— Що правда, то правда, — сказав похмуро. — Ну то запрошую. Сідайте і чим хата багата. З'їсте цибуляної поливки ?
— Зазвичай я так рано не їм, — закопилив губу Горицвіт. — Але нехай уже, з'їм. Лише не натщесерце. Гей, господарю! Пива, як ваша ласка! А поспішіться!
Дівчина з вражаюче товстою косою, що сягала сідниць, принесла кухлі та миски з супом. Геральт, приглянувшись до її округлого, покритого пушком обличчя, вирішив, що дівчина мала б гарні вуста, якби не забувала їх закривати.
— Лісова дріадо! — гукнув Горицвіт, хапаючи дівчину за руку і цілуючи внутрішню сторону її долоні. — Сильфідо! Чарівнице! Божественна істото з очима немов блаватні озера! Ти гарна як ранок, а форма твоїх піврозтулених вуст серце моє…
— Дайте йому пива, швидко, — заячав Деїнті. — Бо трапиться нещастя.
— Не трапиться, не трапиться, — запевнив бард. — Правда, Геральте? Мало на світі знайдеться людей, спокійніших, аніж ми двоє. Я-бо, пане купче, поет і музи́ка, а музика злагіднює звичаї. Натомість присутній тут відьми́н винятково для потвор небезпечний. Представляю тобі: це Геральт із Ривії, гроза стриг, вовкулак та всілякої нечистої сили. Ти, мабуть, чув про Геральта, Деїнті?
— Чув, — половинчик з підозрою глипнув на відьми́на. — А що ж… Що ж ви поробляєте у Новіграді, пане Геральте? Чи ж тут якісь страшні монстри з'явилися? Чи ви… гм, гм… при службі?
— Ні, — посміхнувся відьми́н. — Я тут для розваги.
— О, — сказав Деїнті, нервово перебираючи волохатими стопами, що висіли півліктя над підлогою. — Це добре.
— Що добре? — Горицвіт ковтнув ложку супу і запив пивом. — Може, ти маєш охоту підтримати нас, Бібервельте? Маю на увазі, в розвагах. Ну то й чудово. Тут, під "Наконечником Списа", маємо намір закропитися. А потім плануємо заскочити до "Пасифлори", це дуже дорогий і добрий дім розпусти, де ми зможемо зафундувати собі напівельфійку, а, хтозна, може навіть чистокровну ельфійку. Але потребуємо спонсора.
— Кого?
— Того, хто заплатить.
— Я так і думав, — буркнув Деїнті. — Мені прикро. По-перше, в мене ділова зустріч. По-друге, брак мені коштів на фундування таких розваг. По-третє, до "Пасифлори" пускають винятково людей.
— А ми хто такі, сичі чи пугачі? Ах, розумію. Половинчиків туди не впускають. Це правда. Маєш рацію, Деїнті. Це Новіград. Столиця світу.
— Так… — сказав половинчик, усе ще дивлячись на відьми́на і дивно кривлячись. — То я вже піду. В мене зустріч…
Двері ванькиру з гуркотом відчинилися і до приміщення увірвався…
Деїнті Бібервельт.
— Богове! — закричав Горицвіт.
Половинчик, що стояв у дверях, нічим не відрізнявся від того половинчика, що сидів за столом. Якщо не зважати на те, що половинчик за столом був чистим, половинчик у дверях — брудним, пошарпаним і пом'ятим.
— Піймав я тебе, сучий хвосте! — заревів брудний половинчик, кидаючись у бік стола. — Ти злодію, ти!
Його чистий близнюк зірвався, перевертаючи дзиґлик і скидаючи посуд. Геральт зреагував рефлекторно та блискавично, — схопивши з лави меч у піхвах, тяжким поясом шмагонув Бібервельта через карк. Половинчик гепнув на підлогу, покотився, пірнув Горицвітові між ноги і накарачках поплазував до виходу, а його кінцівки раптом видовжилися, наче павучі лапи. Побачивши це, брудний Деїнті Біберльт вилаявся, завив і відплигнув, із гуркотом лупнувши спиною об дерев'яну перегородку. Геральт відкинув піхви меча і копняком прибрав з дороги крісло, кинувшись у погоню.