І тоді я вирішив позичити у нього електроплиту. На моє здивування, він досі був у магазині.
— Хвилинку, — сказав я Наташі Петровні. — Тут ми можемо залагодити нашу проблему з вечерею.
Я відчинив двері.
— Ви вчасно, як ніколи! — мовив Кан і подивився повз мене на Наташу Петровну. — Може, запросите даму всередину?
— У жодному разі, — заперечив я. — Хотів позичити у вас електроплиту.
— Зараз?
— Так.
— Нічого не вийде. Вона мені зараз теж потрібна. Сьогодні ввечері по радіо транслюють останній відбірний матч чемпіонату з боксу. А на вечерю має прийти Кармен. Ось-ось. Вона вже й так спізнилася на сорок п'ять хвилин. На щастя, коли маєш підігрітий гуляш, це не так страшно.
— Кармен? — перепитав я, глянувши на Наташу, яка раптом стала мені така жадана і така чужа по той бік вітрини. Здавалося, вона за сотні кілометрів звідси. — Кармен… — повторив я.
— Так. А чому б вам не залишитися тут? Ми могли б разом повечеряти, а тоді послухати трансляцію матчу.
— Прекрасна ідея, — погодився я. — їжі тут на всіх вистачить.
— І все вже навіть готове.
— Але де ми будемо їсти? Ваша кімната замала для чотирьох осіб!
— У магазині.
— У магазині?
Я вийшов на вулицю до Наташі Петровни, яка й далі здавалася мені дуже далекою. З вітрини на неї падало світло, тому вона немов мерехтіла срібно-сірими барвами. Коли я опинився біля неї, виникло дивне відчуття, ніби вона стала мені ближча. "Ілюзія світла, тіней та віддзеркалення", — дурнувато подумав я.
— Нас запросили на вечерю, — сказав я. — І на бокс.
— А мій гуляш?
— На гуляш теж, — сказав я.
— Як це?
— Побачите.
— У вас по всьому місту миски з гуляшем?
— Тільки на стратегічних об'єктах.
Я побачив Кармен. Вона була у світлому плащі й без капелюшка. З крамниці вийшов Кан. Я зауважив, як Наташа блискавично окинула Кармен поглядом, але та ніяк не відреагувала. Навіть не здивувалася. Червона заграва вечора, наче хною, пофарбувала її волосся.
— Я трохи запізнилася, — пояснила вона спокійно. — Це нічого? Бачу гуляш. А струдель із вишнями теж є?
— Є аж три струдлі — з вишнями, з домашнім сиром і з яблуками, — оголосив Кан. — Сьогодні вранці прийшов пакет з невичерпної Фризлевдерової кухні.
— Тут навіть є горілка, — зауважила Наташа Петровна. — День із купою несподіванок.
Гуляш був справді смачніший, ніж напередодні. Вже хоча б тому, що ми його їли під звуки органної музики. Кан відразу налаштував радіо, бо ні в якому разі не хотів пропустити боксу, тому ми слухали програму, яка йшла перед ним. Хоч як це дивно, але Йоганн Себастіан Бах добре пасував до гуляшу по-сеґедському, хоч я і думав, що Франц Ліст був би кращий. Утім, нормальний гуляш до Баха взагалі б не пасував. Ми пальцями їли мариновані огірки і ложками сьорбали гуляш. Надворі, перед вітриною, зібралися кілька людей, вони теж хотіли послухати трансляцію боксу, а принагідно й нас пороздивлятися. Вони здавалися нам рибками в акваріумі, очевидно, ми їм — так само.
Раптом хтось енергійно постукав у двері. Ми з Каном подумали, що це поліція, але то був тільки офіціант із ресторану навпроти. Він приніс нам чотири подвійні порції спиртного.
— Хто це замовив?
— Якийсь лисий містер. Мабуть, він через вікно побачив, що ви п'єте горілку і що пляшка вже майже порожня.
— Де він?
Офіціант стенув плечима.
— За горілку вже заплатили. Склянки заберу згодом.
— Принесіть тоді ще чотири.
— Добре.
Ми підняли келихи за незнайомих людей на вулиці. У приглушеному відсвіті реклами я нарахував принаймні п'ять лисин. Визначити, хто наш благодійник, було неможливо. Тож ми залюбки вчинили те, що рідко коли вдається, — підняли келихи за людство. Людство ж відповіло барабанним дробом по шибці. Органна музика закінчилася. Кан зробив голосніше і роздав нам шматки різних струдлів. Він вибачився, що не зварив кави — по неї й по кавник треба було бігти нагору, а вже почався перший раунд.
Бій закінчився. Наташа Петровна взяла склянку з горілкою. Кан здавався втомленим — він був занадто палкий уболівальник. Кармен спала — мирно й безтурботно.
— А що я вам казав? — зауважив Кан.
— Нехай спить, — прошепотіла Наташа. — А мені вже пора. Дякую вам за все. На добраніч.
Ми вийшли на вологу вулицю.
— Він точно хоче залишитися з нею на самоті.
— Я в цьому не такий упевнений.
— А чом би й ні? Вона дуже вродлива. — Наташа засміялася. — Аж непристойно вродлива. Така вродлива, що можна заробити комплекс неповноцінності.
— Тому ви пішли?
— Ні. Тому я залишилася. Мені подобаються красиві люди. Хоча деколи вони й навіюють на мене сум.
— Чому?
— Бо їхня краса не вічна. Старість не всім пасує. Мабуть, тому треба мати щось більше, ніж саму лише вроду.
Ми йшли вулицею. Сонні вітрини були вщерть набиті дешевими прикрасами. Кілька крамниць з делікатесами ще були відчинені.
— Дивно. Я ніколи не думав, як воно — бути старим. Мабуть, я так захопився процесом виживання, що про таке навіть подумати ще не встиг.
Наташа засміялася.
— А я ні про що інше й не думаю.
— У мене ще все попереду. Меліков каже, що розумом таке не осягнеш.
— Меліков завжди був старий.
— Завжди?
— Завжди надто старий для жінок. А це і є старість, правда?
— Це спрощений погляд.
— Думаю, все саме так. А решта — просто відмова від життєвих утіх, виправдана красивими назвами. Як уважаєте?
— Можливо. Не знаю. Цієї миті я й уявити собі цього не можу.
Вона окинула мене одним зі своїх швидких поглядів.
— Браво, — сказала усміхнено і взяла мене за руку.
Я вказав ліворуч.
— А ось і взуттєвий магазин. Ще світиться. Зайдемо?
— Неодмінно.
Ми перейшли вулицю.
— Яке ж велике це місто! У вічному русі. Вам подобається Нью-Йорк?
— Дуже.
— Чому?
— Бо мені дозволили тут залишитися. Просто, правда?
Вона замислено подивилася на мене.
— І вам цього досить?
— Для маленького щастя — так. Щастя примітивної людини — дах над головою та їжа.
— І цього достатньо? — повторила вона.
— Спершу достатньо. Пригоди дуже обридають, переростаючи в звичку.
Наташа засміялася.
— Щастя в тихому куточку? Але ж ви й умієте замилювати очі! Я не вірю жодному вашому слову.
— Я собі теж не вірю. Але деколи такі афоризми мене заспокоюють.
Вона знову засміялася.
— Щоб не впасти у розпач? О, таке я добре знаю!
— Куди тепер підемо? — запитав я.
— Найбільша проблема великого міста. З часом усі ресторанчики обридають.
— А як щодо "Ель Марокко"?
Вона ніжно стиснула мою руку.
— Ви сьогодні стільки думаєте про ресторани для мільйонерів, наче багатий власник взуттєвої фабрики.
— Я ж мушу показати всім новий костюм.
— А мене?
— Я краще не відповідатиму на це питання.
Ми зайшли в малий зал "Ель Марокко", а не у великий із зоряною стелею та зі смугастими, мов у зебри, диванами. Карл Інвальд співав там віденських пісень.
— Що вип'єте? — запитав я.
— "Московського мула".
— А що це?
— "Московський мул" — це коктейль. Горілка, імбирне пиво та лаймовий сік. Дуже освіжає.
— Тоді я теж скуштую.
Наташа поклала ноги на диван. Скинула на підлогу черевички.
— Я не надто люблю спорт, — мовила вона. — Не те що американці. Я не вмію ні їздити верхи, ні плавати, ні грати в теніс. Я люблю сидіти в зручних фотельчиках і розмовляти.
— А ще ви яка?
— Сентиментальна, романтична і нестерпна. А ще я просто обожнюю дешеву романтику. Що дешевша, то краща. То як, смакує "московський мул"?
— Він нёперевершений.
— А віденські пісні?
— Теж неперевершені.
— Добре. — Вона задоволено відкинулася на спинку дивана. — Інколи абсолютно необхідно, щоб тебе затопила велетенська хвиля сентиментальності, в якій будь-яка обережність чи хороший смак велично йдуть на дно. Тоді можна обтруситися і посміятися над собою. Спробуймо?
— Я вже пробую.
Вона чимось нагадувала мені кішку, пустотливу, але водночас сумну. Така й була: маленьке обличчя, кучма волосся, сірі очі.
— Ні, почнімо так, — сказала вона. — Я нещасливо закохана, жахливо розчарована, самотня, мене нема кому втішити, я не хочу ні про що більше знати і справді не знаю, навіщо я живу. Цього достатньо?
Вона відпила великий ковток і очікувально глянула на мене.
— Ні, — відповів я. — Це все — тільки непотрібні деталі.
— Навіть те, що я не знаю, навіщо живу?
— А хто це знає? А як хтось і знає, то це перетворює життя на ще одне додаткове завдання. Ви цього хочете?
Наташа уважно глянула на мене:
— Ви справді так думаєте?
— Ні, звісно. Ми ж говоримо дурниці. Хіба ні?
— Не зовсім. Тільки наполовину.
До столу підійшов піаніст і привітався з Наташею.
— Карле, — попросила вона, — зіграйте, будь ласка, арію з "Граф Люксембург".
— Залюбки.
Карл почав грати. Співав він чудово, до того ж був неперевершений піаніст.
"Мій друже, зірок не шукають, що в далекій туманній імлі…"
Наташа зачаровано його слухала. Мелодія була справді прекрасна. Хоч і банальна. А слова, як завжди, дурнуваті.
— Вам подобається? — запитала вона.
— Міщанська пісенька.
Вона міркувала хіба що якусь секунду:
— Тоді ви мали б її просто любити. Як щастя в тихому куточку, яке ви так цінуєте.
"Кмітлива бестія", — подумав я.
— І треба вам весь час усе критикувати? — сказала вона раптом ніжно. — Ніяк не можете розслабитися? Ви аж так боїтеся?
Оце так запитаннячко в нічному нью-йоркському клубі! Я розсердився сам на себе, бо вона казала правду. Хоч як це було гидко, але я, як справжній бовдур, відповідав суто по-німецькому. Залишалося ще прочитати їй лекцію про розважальні заклади — від сивої давнини аж до наших днів, особливо детально змалювавши танцмайданчики і нічні клуби часів Першої світової.
— Пісня нагадує мені про давні довоєнні часи, — сказав я тоді. — Вона дуже стара, думаю, її знав іще мій батько. Здається, він її навіть інколи наспівував. Це був худорлявий чоловік, який любив старі речі і старі сади. Я часто чув цю пісню. Звичайна сентиментальна мелодія з оперети, але якщо ти слухаєш її у вкритих сутінками садах віденських передмість і сіл, де при сяйві свічок під високими каштанами та горіховими деревами розливають молоде вино, то вона не здається сентиментальною. Тоді вона меланхолійно-тужлива: свічки, супровід скрипки, гітари і гармоніки, лагідний подих ночі. Вона вже не звучить по-міщанському, я сказав це просто так. Я вже давно її не чув. Тоді співали ще й іншу пісню: "Щойно все закінчиться — і музика, й вино". То була остання пісня, яку я тоді чув.
— Карл точно її знає.
— Я не хотів би чути її ще раз.