Кілька днів. Потім ви заснули й проспали майже добу. Тепер гарячка спала, і все вже гаразд. Як ви себе почуваєте?
— Стомлена. Ще й досі. Але це не та втома, що була раніше. Я не така напружена. І болю майже не відчутно.
— Біль іще буде. Не дуже великий, і ми подбаємо, щоб вам його було не важко витримувати. Але до одужання ще далеко. Та ви й самі знаєте…
Кет кивнула головою.
— Ви зробили мені операцію, Равіку?
— Зробив, Кет.
— Вона була необхідна?
— Так.
Равік почекав. Краще хай сама питає.
— Скільки мені ще доведеться тут лежати?
— Тижнів зо три.
Кет трохи помовчала.
— Мабуть, і добре, що я тут полежу. Мені потрібен спокій. Досить із мене шарпанини. Я тепер сама відчуваю. Я втомилася. Хотіла себе вмовити, що ні. Операція була зв'язана з цією справою?
— Ну а як же. Звичайно.
— Із тим, що в мене бували кровотечі? Зовсім не тоді, як я їх чекала.
— Із цим, Кет.
— То добре, що тепер я маю час полежати. Може, це й краще. Бо якби оце довелося вставати і знов з усім тим стикатися… мабуть, я не змогла б.
— І не треба. Забудьте про все те. Думайте тільки про найневідкладніше. Наприклад, про сніданок.
— Добре. — Кет ледь усміхнулася. — То подайте мені дзеркало.
Равік узяв з нічного столика невеличке дзеркало. Вона уважно оглянула себе.
— Равіку, ті квітки від вас?
— Ні, від клініки.
Кет поклала дзеркало на ліжко.
— У січні клініка не дарує своїм пацієнтам бузку. Може, ще айстри абощо. І звідки клініка знає, що я найдужче з усіх квіток люблю бузок?
— Ця знає. Ви ж тут, Кет, давня пацієнтка. — Равік підвівся. — Ну, мені треба йти. Близько шостої я зайду знов, погляну, що ви робите.
— Равіку…
— Що?
Він обернувся. Ну от, подумав він. Зараз вона спитає.
Кет простягла йому руку.
— Дякую. Дякую за квітки. І дякую, що ви піклуєтесь про мене. Мені з вами завжди спокійно.
— Ну що ви, Кет. Все вже позаду. А тепер поспіть ще, коли можете. Якщо болітиме, подзвоніть сестрі. Я їй скажу, які ліки потрібні. А після обіду зайду знов.
— Вебере, де горілка?
— Так було важко? Ось пляшка. Ежені, подайте чарку.
Ежені неохоче дістала чарку.
— Де ви взяли цей наперсток? — обурився Вебер. — Дайте пристойну чарку. Або стривайте, поки ви знайдете, той пити перехочеться. Я сам дістану.
— Не знаю чому, докторе Вебере, — уїдливо озвалась Ежені,— та коли приходить пан Равік, ви завжди…
— Добре, добре, — перебив її Вебер. Він налив у чарку коньяку. — Пийте, Равіку. Ну що, вона вірить?
— Вона взагалі ні про що не питає. Вірить, не питаючи.
Вебер переможно глянув на нього.
— От бачите. Я ж вам казав.
Равік випив коньяк.
— Вам колись траплялося, Вебере, отримувати подяку від пацієнта, якому ви нічим не змогли допомогти?
— Траплялось, і не раз.
— І вони вірили кожному вашому слову?
— Авжеж.
— І що ви тоді відчували?
— Полегкість, — здивовано відповів Вебер. — Велику полегкість.
— А мені гидко на душі. Наче я якийсь шахрай.
Вебер засміявся й забрав пляшку.
— Гидко на душі,— ще раз сказав Равік.
— Я вперше відкриваю у вас щось людське, — озвалася Ежені.— Звичайно, коли не зважати на те, як ви висловлюєтесь.
— Ви тут сидите не для того, щоб відкривати щось, а щоб доглядати хворих, Ежені, про що ви, на жаль, часто забуваєте, — сказав Вебер. — Отже, все гаразд, Равіку?
— Поки що гаразд.
— Добре. Вона вранці сказала сестрі, що, як тільки вийде з клініки, відразу поїде до Італії. От ми й спекаємося її.— Вебер потер руки. — Хай там її лікують італійські лікарі. Не люблю, коли в мене в клініці хтось помирає. Завжди йде погана слава.
Равік подзвонив у двері тієї акушерки, що робила аборт Люсьєні. Чекати довелося досить довго. Нарешті йому відчинив якийсь чоловік, зарослий чорною щетиною. Побачивши Равіка, він притримав двері.
— Вам чого треба? — буркнув він.
— Хочу поговорити з мадам Буше.
— Їй нема коли говорити.
— Нічого, я почекаю, поки вона звільниться.
Чоловік хотів замкнути двері.
— Якщо тут не можна почекати, я вернуся за п'ятнадцять хвилин, — сказав Равік. — Але не сам, а з кимось, кого вона неодмінно впустить.
Чоловік сердито лупнув на нього очима.
— Що це означає? Чого ви хочете?
— Я вже сказав, що хочу поговорити з мадам Буше.
Чоловік завагався.
— Почекайте, — врешті сказав він і замкнув двері.
Равік дивився на обдерті, пофарбовані брунатною фарбою двері, на бляшану скриньку для пошти й на круглу емальовану табличку з прізвищем. Скільки горя і страху перейшло крізь ці двері. І все через кілька безглуздих законів, що змушують жінок звертатися не до лікарів, а до партачів. Хіба цим зберегли хоч одну дитину? Жінка, що не хоче народжувати, завжди знайде спосіб позбутися дитини, чи є такий закон, чи немає. Тільки що тисячі жінок щоденно руйнують своє здоров'я, оце й усе.
Двері знову відчинилися.
— Ви з поліції? — спитав неголений чоловік.
— Якби я був із поліції, то не чекав би тут так довго.
— Заходьте.
Чоловік мало не за руку провів його темним коридором до кімнати, тісно заставленої меблями. Оббита плюшем канапа, кілька позолочених стільців, підроблений обюссонський килим, шафка з горіхового дерева, на стінах естампи в пасторальному стилі. Перед вікном на металевій підставці— клітка з канаркою. Скрізь, де тільки було місце, стояла порцеляна і фаянсові фігурки.
З'явилася мадам Буше, неймовірно гладка жінка в широчезному, вже не зовсім чистому кімоно. Не жінка, а почвара. Проте обличчя в неї було гарне й гладеньке, тільки очі неспокійно бігали.
— Що ви бажаєте, мсьє? — не сідаючи, діловито спитала вона.
Равік теж підвівся.
— Я прийшов від Люсьєни Мартіне. Ви робили їй аборт.
— Дурниці! — відразу ж цілком спокійно заперечила вона. — Я не знаю ніякої Люсьєни Мартіне й не роблю абортів. Ви, певне, помилилися або вам хтось набрехав.
Мадам Буше вдала, що цим питання вичерпане й що вона хоче йти. Але й далі стояла. Равік чекав. Вона обернулася до нього.
— Ви ще щось хотіли?
— Аборт був невдалий. У дівчини почалася страшна кровотеча, й вона мало не померла. Довелося робити їй операцію. Я її оперував.
— Брехня, — раптом засичала мадам Буше. — Брехня! Падлюки! Самі себе чикрижать, а тоді хочуть приплутати інших. Та я їй покажу! От же падлюки! Мій адвокат усе залагодить. Мене всі знають, і я вчасно сплачую податок. Хотіла б я побачити, як та нахабна тварюка, та хвойда…
Равік вражено дивився на неї. Цей вибух люті нітрохи не змінив виразу її обличчя. Воно було таке саме гарне й гладеньке, тільки рот витягся в трубочку й випльовував прокльони, мов кулемет.
— Дівчина просить небагато, — перебив він жінку. — Вона тільки хоче, щоб ви повернули гроші, які вона вам заплатила.
Мадам Буше зареготала.
— Гроші? Повернути їй? А коли я в неї щось брала? Є в неї розписка?
— Певне, що нема. Ви ж не будете давати розписок.
— Та я її у вічі не бачила! Хто їй повірить?
— Повірять. У неї є свідки. Її оперовано в клініці доктора Вебера. Огляд показав усе як на долоні. Складено протокол.
— Складіть хоч і тисячу протоколів! Де є докази, що я її чіпала? Клініка! Доктор Вебер! Померти можна зі сміху! Лікувати таку задрипанку в розкішній клініці! Нема вам більше чого робити?
— Є. І немало. Послухайте. Дівчина заплатила вам триста франків. Вона може скласти на вас позов за те, що ви її скалічили…
Відчинилися двері. Зайшов чоловік із чорною щетиною.
— Що сталося, Адель?
— Нічого. Скласти позов, що її скалічили? Коли вона складе позов, то її саму покарають. Її першу, будьте певні. Бо ж вона признається, що зробила аборт. А як вона доведе, що робила його в мене? Ніяк не доведе!
Чоловік із чорною щетиною щось буркнув.
— Цить, Роже, — сказала мадам. — Нема тобі чого тут стовбичити.
— Прийшов Брюньє.
— То й що? Нехай почекає. Ти ж бо знаєш…
Чоловік кивнув головою і щез. Разом із ним щез і міцний дух коньяку. Равік принюхався.
— Давній коньяк, — сказав він. — Щонайменше тридцятирічної або й сорокарічної витримки. Щасливий той, хто може пити такий коньяк навіть удень.
Мадам Буше хвилину збараніло дивилася на нього. Потім повільно скривила губи.
— Справді. Хочете чарку?
— А чому б ні?
Хоч яка вона була огрядна, а на диво швидко й нечутно підійшла до дверей.
— Роже!
Зарослий щетиною чоловік відразу з'явився на її поклик.
— Ти знов жлуктив дорогий коньяк! Не бреши, я чую, чим від тебе тхне! Принеси пляшку! Не патякай, а швидше неси!
Роже приніс пляшку.
— Я налив чарку Брюньє. А він присилував і мене випити.
Мадам Буше нічого не сказала. Вона зачинила двері й витягла з шафки чарку з фігурного скла. Равік гидливо глянув на чарку: на ній була вигравіювана жіноча голівка. Мадам Буше налила чарку й поставила її на вигаптувану павичами скатертину.
— Мені здається, ви розважний чоловік, пане, — сказала вона.
Равік не міг не визнати, що ця жінка викликала до себе певну повагу. Вона була не залізна, як казала йому Люсьєна, а ще гірше — гумова. Залізо можна зламати, а гуму ні. Всі її заперечення стосовно позову були слушні.
— Аборт ви зробили невдало, — сказав він. — І це призвело до тяжких наслідків. Хіба цього не досить, щоб повернути гроші?
— А ви повертаєте гроші, коли пацієнт помирає після операції?
— Ні, але ми часом оперуємо безкоштовно. Наприклад, Люсьєну.
Мадам Буше глянула на нього.
— От бачите. То чого ж вона каламутить воду? Хай радіє, що так скінчилося.
Равік підняв чарку й сказав:
— Мадам, я схиляюсь перед вами. Вас так просто не осідлаєш.
Вона неквапом поставила пляшку на стіл.
— Голубе, вже не один пробував. Але, видно, ви розважніший за інших. Ви гадаєте, що все це дає мені втіху чи великий прибуток? Із тих трьохсот франків майже сотню забирає поліція. Бо як же ще я могла б працювати? Он знов один приліз по гроші. Усім підмазуй, усі хочуть грошей. А то не дадуть дихнути. Це я вам кажу тільки тут, наодинці, а як ви захочете розворушити цю справу, я від усього відмовлюся, і поліція сховає кінці. Повірте мені.
— Вірю.
Мадам Буше швидко скинула на нього оком. Переконавшись, що він не глузує, вона присунула стільця й сіла. Стілець у її руці здавався легеньким, мов пір'їна, видно, під тим салом ховалася велетенська сила. Вона налила Равікові ще одну чарку коньяку, який тримала для поліції.
— Триста франків… Ніби й великі гроші, але, крім поліції, скільки на них іще є дірок. Плата за квартиру тут, звичайно, вища, ніж деінде, а ще білизна, інструменти… вони мені обходяться вдвічі дорожче, ніж лікарям.