Хочеш чогось випити?
Вона відмовилась. Вигляд її був прекрасний — туман оповивав її, наче легенькою вуаллю, під якою вона ще яскравіше променіла.
— Ти, може, стомилася?
— Ще ні...
Ми підійшли до палаток з кільцями й гачками. Попереду висіли карбідні лампи, світло їх було біле, різке.
Пат глянула на мене.
— Ні, — сказав я, — сьогодні не накидатиму. Жодного кільця. Хоча б була нагода виграти усю винницю Олександра Македонського.
Ми рушили далі через площу та міський сквер.
— Отут десь мусить бути daphnia indica, — зауважила Пат.
— Так, її запах чути над газонами вже здалека. Чути зовсім ясно. А може, ні?
Пат подивилась на мене.
— Ні, таки справді чути...
— Вона, мабуть, розквітла. І пахне тепер на все місто...
Я обережно озирнувся направо й наліво, чи немає де вільної лави. Але чи завинила тут daphnia indica, чи неділя, чи ми самі, але лави я не знайшов. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже запівніч.
— Ходімо до мене, — звернувся я до Пат, — там ми будемо справді тільки удвох...
Вона не відповіла нічого, але ми пішли назад. Коло цвинтаря ми побачили щось несподіване. "Армія спасіння" дістала підкріплення: хор вишикувався аж у чотири шеренги. І це вже були не тільки "сестри" — аж два ряди "братів" у формі вишикувались із ними разом. Спів лунав тепер не на два голоси, а аж на чотири, як орган. У ритмі вальса понад надгробними пам'ятниками розносилось: "Небесний Єрусалиме..."
Опозиції було й не чути. Її наче змело геть.
— Наполегливість! — говорив завше мій директор гімназії Гіллерман. — Краще наполегливість і ретельність, аніж геній та безпутність.
Відімкнувши двері, я розмірковував тільки одну мить, тоді ввімкнув світло. Жовтий, огидний коридор розверзся перед нами, як довга кишка.
— Заплющ очі, — стиха сказав я Пат, — бо це видовище хіба тільки для задубілих нервів.
Одним ривком я підняв її на руки й, повільно йдучи своїм звичайним кроком, так ніби я був сам один, поніс її мимо чемоданів і газових плиток аж у свою кімнатку.
— Аж страшно, га? — говорив я збентежений, озираючись на плюшовий гарнітур, що стояв перед нами.
Ех, тепер стали б у пригоді парчеві крісла пані Залевської, килим, лампа Гассе...
— Зовсім не так страшно, — сказала Пат.
— Та де там не страшно, — заперечив я, підходячи до вікна. — Але принаймні перспектива з вікна прекрасна. Може, підсунемо до вікна крісла?
Пат ходила по кімнаті.
— Зовсім тут не так-то й погано... Насамперед тут тепло, а це ж чудесно...
— Тобі хіба холодно?
— Я люблю тепло, — відповіла вона, злегка піднявши плечі. — Не люблю холоду й дощу. До того ж вони мені просто шкідливі.
— Боже ж мій! А ми весь час сиділи надворі та ще в такий туман...
— Тим краще тепер побути тут...
Вона потягнулася, а тоді знову заходила по кімнаті своєю красивою ходою. Зніяковілий, я швидко озирнувся. Хвалити бога, великого безладу в кімнаті не було. Свої подерті нічні пантофлі я одним рухом ноги жбурнув під ліжко.
Пат стала перед одежною шафою і глянула нагору. Там лежав старий чемодан, подарований мені Ленцом. Чемодан був заліплений різнобарвними етикетками з часів його пригодницьких мандрівок.
— Ріо-де-Жанейро, — перечитувала Пат, — Манаос, Сант-Яго, Буенос-Айрес, Лас Пальмас.
Вона засунула чемодан глибше й підійшла до мене.
— І це ти вже там скрізь побував?
Я щось промимрив. Вона взяла мене за руку.
— Давай розказуй мені про це... Про всі ці міста... Це ж чудесно, подорожувати по таких далеких країнах...
Що було робити? Ось вона була переді мною, прекрасна, юна, повна надій, — метелик, що якимось щасливим випадком влетів до моєї обшарпаної злиденної кімнати, залетів до мого нікому не потрібного, безглуздого життя, ось він у мене, але — один тільки подих, він здійметься, полетить, і нема його більше-отож лайте мене, проклинайте, але я не міг інакше, я не міг сказати "ні", не міг сказати, що я там ніколи не був, принаймні не міг так сказати саме в цей момент.
Ми стояли біля вікна, туман насувався, просякав крізь шибки, а мені ввижалося, що там десь за туманами чатує щось мовчазне, приховане, минуле, дні липкого страху, пустка, грязюка, пошматоване, зотліле існування, безпорадність, пропаща сила безглуздо відтарабаненого життя, — а тут, ось біля мене, в нічному присмерку, так приголомшуюче близько, — легкий віддих, незбагнене сучасне, тепло, ясне життя, — треба було його втримати, здобути... Я почав:
— Ріо... Ріо-де-Жанейро — казкова гавань... Сім разів вигинається море, створюючи бухту, а над нею височить і мерехтить білими будинками місто...
Я розповідав про гарячі міста і нескінченні рівнини, про жовтий намул річок, про мерехтливі острови з крокодилами, про ліси, де губляться дороги, про ягуарів, що скрикують уночі, коли річкою пливе стиха пароплав, пливе крізь задумливі пари ванілі, аромат орхідей, запах тління й темряву... Про все це я чув від Ленца, але тепер мені здавалося, ніби я все це пережив сам — так по-дивному якось змішалися спогади і пориви з бажанням осяяти своє обмежене, темне, заплутане життя якимсь блиском, щоб не пустити від себе це незбагненне прекрасне обличчя, цю раптом виниклу надію, це розквітле щастя, якого я сам, такий як я є, не був вартий. Потім колись я все поясню, потім, коли стану чимсь більшим, коли все стане певнішим, але не тепер...
— Манаос, — казав я, — Буенос-Айрес, — і кожне слово було просьбою і благанням.
Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м'яко, ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли натрапляли на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, пробиваючись до молодих, податливих листочків, стікаючи по них униз — це було містичне свято таємничого просякання аж до коріння дерев, звідки вони знову потечуть угору, щоб стати листочками, які знову чекатимуть весняними ночами на дощ.
Запанувала тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі мигтів одинокий ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки мінилися, як ясноцвітні паруси на вітрі.
— Послухай, Пат, дощ...
— Чую...
Вона лежала біля мене. Волосся її темною плямою вирізнялося на білій подушці. На фоні цієї чорної плями обличчя видавалося дуже блідим. Одне плече дещо піднялось угору і виблискувало в якомусь непевному світлі, як матова бронза, вузенька смужка цього світла падала й на її руку.
— Диви-но, — сказала вона раптом і підняла до того світла обидві руки.
— Це чи не від ліхтаря надворі, — сказав я.
Вона підвелася. Тепер і обличчя її було осяяне, світло шугнуло по її плечах, по грудях; жовте, як полум'я воскової свічки, воно мінилося, зливалося, ставало оранжовим, крізь нього блимали сині кола. і раптом поза спиною Пат засяяв ніжночервоний ореол, він метнувся вище і повільно поповз по стелі...
— Це з того боку вулиці світлова реклама сигарет.
— От бачиш, як гарно в твоїй кімнаті.
— В ній гарно, бо ти тут. Ця кімната ніколи не буде вже такою, як була раніше, бо ти тут побувала.
Вона стала в ліжку на коліна, вся осяяна блідою блакиттю.
— Але ж я тепер часто буватиму тут, часто...
Стомлений, спокійний, щасливий, я лежав тихенько, дивлячись на неї. Я бачив усе, ніби уві сні — ніжному, ясному сні.
— Яка ти прекрасна. Пат! Прекрасна, саме так, прекрасніша, ніж у будь-якому вбранні!
Вона посміхнулась і схилилася до мене.
— Ти повинен мене дуже, дуже кохати, Роббі! Не знаю, що я й робитиму без кохання!
Очі її втупилися в мої. Обличчя щільно наблизилось до мого. Воно було сповнене життя, пристрасної сили.
— Ти повинен міцно тримати мене в руках, — шепотіла вона, — мені потрібен хтось, щоб мене міцно тримав. Інакше я впаду. Мені страшно...
— Подивитись на тебе, то не скажеш, що тобі страшно, — відказав я.
— А мені от страшно. Це я тільки удаю, ніби мені не страшно. А насправді — страшно. Навіть часто.
— Не бійся, я міцно триматиму тебе в руках, — сказав я, все ще перебуваючи в тому ж нереальному стані напівсну, в якомусь прозорому, далекому сні. — Я триматиму тебе в руках як слід, Пат. Ти й уявити собі не можеш, як міцно...
Вона взяла моє обличчя в руки.
— Правда?
Я кивнув головою. Плечі її одсвічували зеленим, наче були глибоко в воді. Я схопив її за руки і притягнув до себе — наче хвиля насунулась на мене, м'яка хвиля, що світилася, дихала, рвонулася вгору і заплеснула все.
Вона спала в мене на руці. Я часто прокидався і дивився на неї. Здавалося, ночі не буде й краю. Ми жили десь поза межами простору й часу. Все сталося так швидко, що я ще не міг цього збагнути. Я не міг збагнути, що мене може кохати якась людина. Мені було добре зрозуміло, що для чоловіка я міг бути добрим товаришем, але мені важко було уявити собі, що мене може покохати жінка. Я думав, що це, мабуть, триватиме оцю тільки ніч; прокинусь — і все мине.
Темрява посіріла. Я лежав тихо-тихо. Рука моя у Пат під головою отерпла, я її не відчував. Але я й не ворухнувся. Тільки коли вона повернулася вві сні і притулилася до подушки, я витяг руку. Тихенько вставши, я безшумно почистив зуби, поголився. Взяв трошки одеколону, намочив волосся, шию. Дивно це якось було — беззвучні рухи в напівтемній кімнаті, голова, повна думок, надворі темні обриси дерев. Обернувшись, я побачив, що Пат лежить з розплющеними очима і дивиться на мене. Я застиг на місці:
— Іди сюди, — покликала вона.
Підійшовши, я сів на ліжко.
— Чи це все ще правда? — запитав я.
— Чого ти питаєш?
— Не знаю. Мабуть, тому, що вже ранок.
Розвиднялось.
— Ти тепер дай мені мої речі, — сказала Пат.
Я підняв з підлоги тонку шовкову білизну, її була маленька жменька, легка, як пух. Я тримав її в руці. "Навіть і це щось зовсім інше, — подумав я собі. — Хто ось таке носить, той не такий, як усі. Не збагну я таку людину, ні, не збагну".
Віддав їй речі. Вона обняла мене за шию і поцілувала.
Тоді я повів її додому. Ми розмовляли мало, ідучи рядом у сріблястому світлі раннього ранку. Візки молочниць гуркотіли по бруку; розносили газети. Якийсь старий спав, сидячи перед будинком. Підборіддя його трусилося, наче мало от-от одвалитись. Проїздили на велосипедах розвізники булочок — на вулиці пахло свіжим теплим хлібом. Високо над нами літак занурювавсь у блакить.
— Сьогодні? — спитав я у Пат перед під'їздом.
Вона тільки посміхнулась.
— О сьомій? — запитав я.
Вона аж ніяк не виглядала стомленою, була свіжа й бадьора, наче спала довго-довго.