То були двоє єгиптян в чистих костюмах і добре випрасуваних сорочках, з вигляду — чиновники державної служби, напевне, з поліції. Зазирнувши у вікно замкненого "тополіно", вони відійшли, але один з них старанно причинив ворота в сад Гамаля: вони там явно йже встигли побувати. Поводилися ці люди надзвичайно скромно.
— Поїхали,— сказав Скотт Куотермейну, коли поліцейські зникли з очей.
— Чого їм тут треба? — нетерпляче запитав Куотермейн.
— Вони шукали єгиптянина, який стріляв у Аме-ра-пашу,— пояснив Скотт.— Вбивця жи£е в цьому домі.
— Звідки ви знаєте?
— Я його туди заніс; він був поранений в пах.
— Господи! То оце так вони його знайшли?)
— Вони його не знайшли. Друзі забрали його звідси цієї ночі.
— А ви повідомили поліцію, що він був тут? — запитав Куотермейн, забувши, що вони виїхали на вулицю з великим рухом, і різко гальмуючи, аби краще розчути відповідь.
— Бог з вами, звісно, ні! — відповів Скотт.— Навіщо я стаз би про це повідомляти?
Куотермейн зовсім зупинив віліс:
— Невже ви свідомо переховували вбивцю?
— Ні, я його не переховував. Я знав, де він, тільки й усього.
Куотермейн не вірив тому, що чує:
— Ви знайомі з тим чоловіком?
— Так. Учора я з ним розмовляв. Чого ви зупинились? Мені треба швидше до Шкока.
— Та нехай йому всячина, вашому Пікоку! А чому ви не передали вбивцю до рук поліції?
— По-вашому, я повинен був це зробити? — не запитливо, а обурено сказав Скотт.
— Повинні? Та ні! Я зовсім не вважаю, що ви були повинні це зробити. Але ж то я, Скотті. А ми говоримо про вас. Чому ви не виказали його поліції?
5 Дж. Олдрідж
129
— Давайте їхати,— озвався Скотт.— Мені треба до Пікока.
Куотермейн зрушив машину з місця й одразу шарахнув убік, ледве не наскочивши на ослика з візком, навантаженим цукровою тростиною. Листя хльоснуло по вітровому склу так, що обом довелося пригнутись.
— Обережніше,— сказав Скотт.
— Не лякайте мене,— огризнувся Куотермейн.— Що вас примусило взяти під захист убивцю, капітане Скотт? Цього я не второпаю...
— І не треба,— заявив Скотт.— Все одно не зрозумієте.
— Гаразд. А ви хоч натякніть.
— Знову трохи не збили віслюка!— сказав Скотт, коли вони зробили одчайдушний віраж навколо ще одного візка.— Вдарте одного як слід, тільки кінчайте з цією розвагою! Нікому ні слова, Куоті. Гаразд?
Куотермейн з подивом похитав головою:
— А ви знаєте, куди його повезли друзі?
— Ні.
Куотермейн обережно зиркнув на нього. Він не вірив Скотту і тому ще раз похитав головою. Скотт навмисно дивився просто перед себе, низько насунувши на великий лоб кашкета. Не обертаючись до Куотермейна, він тицьнув рукою вперед і сказав:
— Дивіться, куди їдете. Бо ще заженете нас на той світ.
Скотт не знав, хто його ознайомить з новим планом Черча: Пікок, сам кривавий Черч, котрийсь із радників генерала Уоррена (який-небудь банкір або торговець віскі) чи молодший лейтенант-гвардієць — зв'язковий, штабний або чийсь ад'ютант. Інакше кажучи — один з чиновників з безпрограшним званням.
— Вони всмоктують свої звання з молоком матері,— скаржився колись Пікерінг. За це він прозвав їх "сисунками".
Скотт не чекав від цієї зустрічі нічого доброго; він уже не раз одержував інструкції від різних "сисунків". Якось однієї білої ночі в пустелі, коли вони пережидали, намацають їх чи ні прожектори двох патрульних машин з німецького військового аеродрому, Пікерінг одне по одному перебрав у пам'яті всі слова, що їх сол-
дати перетворили на глузування. Найбільш двозначним і зневажливим з них стало слово "розвідка".
Скотт згадав про це, подумавши, що, мабуть, саме штабісту з розвідки доручать довести до його відома, яку роль відведено йому в черговій витівці кривавого Черча. Він поскаржився на це Куотермейну, але той, вловивши в словах Скотта гіркоту, звинуватив його в сліпій упередженості.
— Чим він винуватий, той розвідник?— бурчав Куотермейн.— Візьміть найкращого штабіста — молодшого офіцера, капітана, майора, тупоголового генерала,— навіть цей не такий вже й поганий на своєму місці, у звичайних замовах,— і пошліть його в Каїр, дайте йому ремінний стек, спеціальні чоботи для пустелі, купу приятелів, повний гараж автомобілів, призвичайте його до щоденних провалів на фронті, поставте над ним начальника, який хоча й несосвітенний дурень, та зате по-панібратському кличе його на ім'я,— і що з цього вийде, Скотті? Поступово ваш штабіст стане вірити, що так воно й треба. Всі вони в це вірять. В каїрську помийну яму попадають і непогані люди, але рано чи пізно вони теж починають в це вірити. Посада, місце перетворюють їх на ніщо.
— Все одно мені гидко одержувати від них завдання,— сказав Скотт.
— А знаєте,— заявив Куотермейн,— адже й Пікерінг також був "сисунком".
Скотт не став сперечатися з ним щодо Пікерінга.
Пікок був раддй його бачити. Пікок розмовляв з ким шанобливо, ніби Скотт нараз став неабиякою персоною серед військових кілГ
— Вас бажає прийняти сам старий Уоррен,— Пікок радів за Скотта, вважаючи цю зустріч надзвичайно важливою для нього. Пікоку все вясє було відомо.— Пішли діла, Скотті!— сказав він і провів Скотта до Уоррена.
Генерал Уоррен сидів за письмовим столом, поклавши перед себе негнучку ліву руку і злегка навалившись на неї, ніби цілився з пістолета; він знехотя позирав на Скотта і весь його вигляд свідчив, що йому явно не по собі. Відпустивши Пікока, Уоррен підвівся й прочинив вікно рівно настільки, щоб було чим
5*
131
дихати ще одній людині, а потім прихилився спиною до рами, опустив ліву руку вздовж тіла, мигцем зазирнув Скотту в очі й одразу ж перевів погляд униз, йому на ноги.
— Ви коли-небудь вивчали Джеба Стюарта, Скотт?— питав він.
— Американця?
— Так. Його книгу про кавалерійські рейди.
— Ні, сер. Спеціально не цікавився.
— Звичайно, він для нас не такий уже й переконливий приклад. Ми ніколи не практикували партизанських наскоків у буквальному розумінні цього слова. Гадаю, що, строго кажучи, партизанам треба діяти на своїй території, тільки тоді вони справжні партизани. Як-от у росіяії. Коли ви читали Толстого, то напевне запам'ятали Денисова. Оце ідеальний тип партизана. Неперевершений образ! Пробачте, Скотт. Можете стояти вільно. Якщо бажаєте — сідайте.
Генерал знову подивився на нього, тепер уже пильніше. Схилившись над столом, він перегортав папери в якійсь папці.
— Добре працюєте, Скотт. Мені раніше якось усе не випадало нагоди підбити підсумки, а тепер я проглянув вашу справу. Дещо тут просто вражає. Я знав Пікерінга. Я, звичайно, не спеціаліст у вашій галузі, хоча й служив на кордоні; щоправда, служба наша скоріш нагадувала полювання на вепрів, аніж воєнні дії. Смішно згадувати, але ми саме й провадили воєнну підготовку, полюючи на вепрів.
Скотт не раз бачив американські фільми, в яких показували таке полювання; він знав, як виходять на кабанів із списами. А тепер ось перед ним сидить постарілий бенгальський улан — невеселий чоловік, що з кожним днем стає дедалі сором'язливішим і втомле-нішим. Усе своє життя він щось охороняв. Присвятивши себе з ранньої юності охороні далеких кордонів, він і сам з часом перетворився на неприступну фортецю — на величезні сірі плити Вазірістану й вузенькі стежки похмурих ущелин Белуджистану — кам'янистих, голих, непрохідних. Таким був світ Уоррена, куди ніхто не мав ходу. Але десь за цією сірою твердинею повинні ж були ховатися й залиті місячним сяйвом долини ВГашміру чи широкі тихі луги Пакистану? Можливо. Проте Уоррен дорожив тільки своєю неприступністю^ він чіплявся за неї усім своїм єством і нізащо не міг від неї відмовитись. Та зараз, мабуть, уже й для нього настав час просити перепочинку — він так стомився від самотності на своєму сторожовому посту.
— Вам подобається військова служба, Скотт? Як професія.
Скотт сперся рукою на нефарбований сосновий стіл, завалений тижневою порцією всіляких документів, випущених британською армією. Стіл угинався від тяжких зусиль англійців прикрасити становище на фронті.
— В якійсь мірі так, сер,— відповів Скотт. Він не був у цьому впевнений.— Хоча б тому, що я прагну знати те, що роблю. Очевидно, як і всі люди.
— Авжеж. Справедливо. Однак ви, мабуть, не вважаєте військову службу своїм покликанням.
Скотт чекав, що буде далі. Генерал Уоррен, здавалося, також чекав, ніби вже звільнився від тягаря провадити бесіду, цілком зваливши його на Скотта, від якого тепер усе й залежало. Та Скотт був неспроможний нести цей тягар. Він ще не збагнув, до чого хилиться розмова.
— Ви воюєте в пустелі з самого початку?
— Так, сер.
— Гадаю, що Пікерінг багато в чому покладався на вас. Багато в чому!
— На всіх нас, генерале. Це був його стиль роботи. Він ставив перед нами завдання. Ми завжди знали, що робимо, і через те все йшло успішно. Такий підхід до справи влаштовував нас усіх.
Уоррен сів, важко відкинувшись на спинку стільця, й замислився, ніби щось пригадуючи; але він і досі уникав очей Скотта. *
— Так і ми намагалися робити спочатку,— промовив він, сумовито хитнувши головою.— Перші дні війни в пустелі були справді незвичайні. Та вже й тоді ми терпіли від безпорадності адміністрації в тилу і від нестачі фронтового спорядження. Польових військ також було малувато. Генерал і чотири штабних офіцери. А коли ми збили сяк-так мотомеханізовану групу — попередницю нинішньої Восьмої армії,— у нас не було жодної служби: ні саперів, ні зв'язку, ні інтендантства, ні транспорту, ні санітарних частин, не було навіть снарядів.. Коли війна почалася, нам дещо підкинули, проте всі наші броньовані сили складалися з кількох допотопних броньовиків. Чи знаєте ви, що тривалий час ми не мали в Єгипті жодного патрона до важких кулеметів? Коли б Граціані одразу ж, як тільки Італія оголосила війну, пішов на Мерса-Матру з усім, що мав під руками, нам давно вже настав би кінець. Навіть якби ми воювали проти самих італійців. Нас врятував Уейвелл.
— Так точно, сер!— Скотт обожнював Уейвелла. Його обожнювали всі.
— Він був народжений для такої війни. Сам Уейвелл — людина нерішуча. Так, Скотт, дуже нерішуча. Але в нього було три чудові якості : наступальний дух, здібність обманювати ворога і вміння маневрувати. Можна сказати, що він вигнав італійців з Кіренаїки, наступаючи, маневруючи й на кожному кроці обманюючи їх.