Адже вони хочуть якнайшвидше вибратися звідси? Що ж, пояснював він далі, тоді не треба зволікати, треба діяти швидко, перше ніж залізноголові прийдуть на Гавдос або навіть у Літтос.
— Коли ж вони хочуть почати? — спитав Берк.
— Негайно. Тільки-но англійці погодяться. Без них
— Виходить, ми повинні вмовити англійців,— сказав Ніс.
Він так і не зрозумів, що саме спонукало Берка раптом прийняти рішення.
— Гаразд,— нетерпляче кинув той.— Якщо вже ми повинні йти і визволяти когось із якогось острова, то давайте визволяти. І негайно. Що швидше, то краще. ,
— З мінометами? — сказав Стоун.— Це неможливо.
— То хто тепер відмовляється?
— О господи, Енгесе. Адже ти знаєш, що таке міномет.
Стоун замовк. Усі вони мовчали, чекаючи, хто озветься першим. Врешті Стоун здвигнув плечима.
— Якщо неможливо обійтися без мінометів,— покірно мовив він,— то треба спершу все обмізкувати.
І докладно. А втім, де вони? Тридюймівки чи які?
— Не знаю,— відповів Ніс.— Мені ще треба вмовити англійців.
— А оце вже, напевно, неможливо,— сказав Берк.
— Ходіть зі мною,— запропонував йому Ніс. Адже Берк із отим його нумо-вже-визволимо-когось-там-із-якогось-там-острова-й-мерщій-вибираймося-звідси може неабияк допомогти йому.
— Я хочу побачити ці пухкавки,— сказав Берк.
Ніс відламав шматок від буханця, що залишився,
і вмочив у часник. Жуючи, він попростував до дверей.
Юний Талое зачекав, поки вони вийдуть, і, на диво мовчазний, рушив за ними.
Та мовчав він недовго. Усміхнувся своєю невинною лукавою усмішкою.
— Якщо ти вмовиш цих людей,— сказав Талое,— я теж поїду з тобою.
— Ти хоч бачив коли-небудь міномет?
— Ніколи.— Талое підстрибував на своїх коротеньких ніжках.
— Гаразд, якщо тобі дозволить твій Хаджі Міха-лі,— сказав Ніс.
— Дозволить.
— Як це він став ватажком у літтосців?
— Бо воював з метаксистами у Франко Кастеллі. Я тобі вже казав про це.
— Пам'ятаю. І тільки через це?
— У Літтосі всі були проти Метаксаса. Але тільки він узявся за метаксистів як слід. Навіть виноградарі й чавильники шанують Хаджі Міхалі.
— Он як,— сказав Ніс.
— Еге ж, отак. Він завжди був проти метаксистів,— провадив далі Талое.— Вони ловили його, хотіли забрати, та він щоразу тікав із Сарандакі та з ловцями губок. А потім зразу повертався.
— Т метаксистам жодного разу не вдалося злоеити його?
— Вони ніяк не могли його зловити завдяки Сарандакі. За нього всі ловці губок. Але про Гавдос я нічого не знав, доки він не сказав тобі. Дивно, що тут ловці губок ніби рівні з рибалками. Ти ж знаєш, як до них ставляться рибалки.
Ніс знав про поділ між рибалками й ловцями губок. Ловці губок були найнижчою кастою, найбільшими злидарями. Рибалки вважали, що ловити губки — принизливо. Це був тяжкий і невдячний промисел. Люди бралися за нього тільки з відчаю або в пошуках незалежності в житті. Ловці губок жили на безлюдних скелястих острівцях. Вони перебиралися на узбережжя тільки влітку. Прийняти їх до себе для такого села, як Літтос було порушенням звичаю. А все через Ха-джі Міхалі. Він, мабуть, багато чим завдячує цьому Сарандакі. Або ж має великий вплив і на літтосців, і на ловців губок. Ніс знав, що метаксисти навмисне, задля своєї вигоди, роздмухували ворожнечу й чвари в таких селах, як Літтос. Вони під'юджували селян-землеробів проти рибалок, а рибалок — проти ловців губок. Але Хаджі Міхалі, усупереч метаксистам, видно, вдалося помирити й згуртувати їх.
— Так, це дивно,— сказав він Талосові.
— Чи захочуть англійці допомогти?
— Оці два австралос — так.
— А англійці? Як ти гадаєш?
— Не знаю. Я їх іще не бачив.
— Якщо вони не захочуть,— сказав білявий Пан,— то я відмовляюсь їх розуміти.
Ніс нишком пирхнув. Стоун і Берк, що йшли попереду, здивовано озирнулися.
— Він хоче поїхати з нами обстрілювати з мінометів острів,— ніяково пояснив Ніс.
— Ти ба який спритний,— сказав Берк.
— Він каже, що не зрозуміє англійців, якщо вони відмовляться допомогти.
— Скажіть йому, що зате я зрозумію,— мовив Берк.
Вони йшли один за одним і так поминули околицю селища. Потім Талое, пішовши попереду, повів їх угору вузькою стежкою, що вилася схилом. Вона підіймалася майже прямовисно. Обабіч неї ріс червоний дрок. Земля під ногами була суха, жовта й сипка. Внизу було видно невеличку літтоську долину, що лежала серед сонних оливкових гаїв. Нерівні зелені ряди стиглого винограду. Поодинокі білі будиночки попід схилами. І бухту, що замикала долину з боку моря.
Мирна картина під полуденним сонцем.
Вони відходили від неї вгору, слідом за Талосом, що витанцьовував попереду на своїх коротких товстих ногах. І Берк, дивлячись на нього й часто переводячи подих, декламував із Оскара Уайльда:
Козлоногий боже аркадський,
Що лишилося від тебе?
— Що-що? — перепитав Стоун.
— Та нічого,— сухо відповів Берк.
Раптом вони опинилися перед громаддям скель, стрімчаків та круч. На рівній вершині однієї скелі стояла чорна кам'яна з пласким дахом хижка пастуха. Біля неї лежали випроставшись кілька чоловік. Напівголі, зарослі, вони скидалися на дикунів.
У кожного на шиї висів шнурочок з особистим знаком.
Мабуть, це і були англійці.
Розділ дев'ятнадцятий
Коли вони підходили, Енгес Берк назвав Нісові кілька імен. Ніс їх не запам'ятав, бо англійські імена запам'ятати неможливо. Запам'ятав він тільки, як звати майора, бо про нього Енгес Берк сказав Стоунові:
— То великий мерзотник.
Звали майора Тіллі.
Він був високий, жилавий і геть лисий. Чорні вусики, трохи відвисла спідня губа, порожній погляд. Він мав якийсь безтямний вигляд. Крім нього, був іще один офіцер — лейтенант. Кремезний, круглий і добродушний.
Інші четверо були рядові. Один з них відрізнявся від-решти. Невисокий на зріст, смаглявий, він ніби все збирався всміхнутись, але усмішки так і не було. Ніс мимоволі звернувся саме до нього.
— Я прийшов просити вашої допомоги,— сказав він просто.
Ніхто нічого не відповів.
— Хочете допомогти нам дістати човна, щоб перебратися до Єгипту? — спитав Ніс.
— Це ви, бува, не про визволення якихось там в'язнів із Гавдоса? — поцікавився лейтенант.
— Так.
— Божевільний задум,— сказав лейтенант.
— Хіба човен того не вартий?
•— Та як вам сказати.
— З мінометами — дурне діло,— сказав один солдат. Його вимова виказувала в ньому вихідця з лондонського простолюду.
— Справа не в мінометах,— сказав лейтенант.— Але так, як хоче отой грек у селі, не можна. З моря не підійдеш. Нічого не вийде.
— Чому?
— Умить схоплять, не встигнеш і отямитись.— Це сказав лондонець.
— Вас можуть спіймати й тут,— відповів йому Стоун.
На якусь хвилю запала мовчанка.
Смаглявий, що весь час ніби збирався всміхнутися, підійшов ближче й став, граючись особистим знаком.
— Це ти Хаджі Міхалі? — спитав він. Вимовив це ім'я правильно, бо був шотландець і мав широке відкрите "а".
— Ні.— Ніс назвав своє ім'я й пояснив, хто такий Хаджі Міхалі.
— Нам треба знати про все докладніше,— сказав шотландець.
Ніс розповів їм, як недавно Стоунові та Берку, про необхідність визволити літтосців із табору на Гавдосі зараз, негайно, поки туди не прийшли залізноголові.
— Поки це не буде зроблено, човна нам не дадуть,— сказав Ніс.
— А як же з мінометами? — спитав третій солдат. Він був маленький, старий і заморений. Підперезаний ременем, обвішаний полковими значками.
— Подробиці на ваш розсуд,— сказав Ніс.
Вони не зрозуміли.
— Ми обміркуємо всі подробиці самі,— пояснив Стоун.
— Послухайте,— сказав їм Ніс.— Залізноголові ось-ось будуть тут. То невже ви сидітимете на горі й дожидатимете їх?
— Ми хочемо одного — вибратися звідси,— сказав лейтенант.
— Для цієї справи потрібен човен,— сказав Ніс.
— Ти теж збираєшся в Єгипет? — спитав його шотландець.
— Так,— відповів Ніс.— Я теж.
Знову запала мовчанка, В ній була нерішучість, або усвідомлення безвихідного становища, або ще щось. Усі повставали, сидів тільки англійський майор. Досі він не промовив і слова. Піднявши голову, він презирливо дивився на Ніса.
— Не можна стріляти з мінометів із човна,— сказав лондонець.
— Ви знайомі з мінометами? — спитав його Ніс.
— Та трохи розбираюся,— з усмішкою відповів лондонець.
— Тоді вам неважко буде,— сказав Ніс.
Берк усміхнувся. Але вже починав дратуватися. Стоун теж. Врешті Берк не витримав.
— А ну вас к бісу,— сказав він.— Адже ясно, що вибратися звідси можна тільки човном. Тож давайте визволимо кого треба з острова й виберемося звідси.— Сказав, і йому ніби полегшало.
— Хто-небудь з вас уміє правити човном? — спитав лейтенант.
— Ні. Тільки він уміє.— Берк кивнув на Ніса.
— Цікаво, чого ви огинаєтеся? — спитав Стоун.
— Не хочеться мені накладати головою через якийсь міномет,— сказав лондонець.
— То тобі більше до вподоби протирати отут штани й молитися за визволення?
Ніс не втручався.
— Усі там накладемо головою,— сказав старий солдат.
— Боїтеся ви, от і все,— сказав Стоун.— Усі як один.
— Годі.— Це сказав майор, який досі мовчав. Але як сказав!
— Годі? Ні, дзуськи! Ви, мабуть, і самі боїтеся, як і інші.
— Це ви мені кажете? — мовив майор, підводячись.
Він був вищий за Стоуна, але здавався малим проти цього рудоволосого й рудобородого велетня, у котрого очі горіли бойовим вогнем.
— Я кажу це вам,— мовив Стоун.
Становище ускладнювалося, бо майор —• усе-таки майор. Але інші його не підтримали. Ніс ясно бачив, що між англійцями вже почався розбрат.
— Ніхто нічого не боїться,— спокійно мовив шотландець. Він сказав це не для того, щоб підтримати майора. Він тільки констатував факт.
— Гаразд,— сказав Берк.— Облишмо цю розмову.
— Ви, австралійці, робіть, що вам забагнеться,— сказав майор.
— Уперті ви всі, майоре,— сказав Берк.— Якщо ви хочете самі вибратися звідси, то доведеться вам кого-небудь урятувати.
— Якого дідька ми маємо рятувати якихось там в'язнів? —сказав майор.
— А щоб вибратися звідси,— відповів Берк, намагаючись говорити спокійно.
— Нікуди ми не поїдемо й нікого не станемо визволяти,— заявив майор.
— А це хай кожен вирішує за себе,— сказав Ніс, дивлячись на шотландця.
Ніхто майора не слухав, чи то, може, так тільки здавалося. Усі чогось чекали. Шотландець стояв і думав, наморщивши чоло, так, ніби це мало не тішило його.
— Ну, то як, Макферсоне? — спитав його лейтенант.
Усі тепер запитально дивились на цього невеличкого шотландця, який був усього-на-всього капралом.