– Не кажи мені, що вони нічого не можуть удіяти. – Вона хапає Чарлі й притискає його голову до своїх грудей. – Він буде нормальним, хоч би що нам довелося зробити, хоч би скільки це коштувало.
– Це не той випадок, коли гроші можуть допомогти.
– Я про Чарлі тобі кажу. Твого сина… твого єдиного сина. – Вона гойдає його туди-сюди, близька до істерії. – Я нічого не хочу чути. Вони нічого не знають, тому й стверджують, що нічого не можна вдіяти. Доктор Ґваріно все мені пояснив. Вони не хочуть спонсорувати його винахід, каже він, бо він доведе, що лікарі помиляються. Те саме сталося й з іншими вченими, Пастером і Дженнінгсом, і рештою. Він усе мені розповів про наших чудових лікарів, які бояться прогресу.
Поговоривши в такий спосіб із Матом, вона розслаблюється і знову стає впевненою в собі. Коли вона відпускає Чарлі, він відходить у куток і стає обличчям до стіни, наляканий і тремтячий.
– Поглянь, – каже мати, – ти знову його налякав і зіпсував йому настрій.
– Я?
– Ти знову заводиш такі балачки в його присутності.
– О Боже! Тоді давай якнайскоріше покінчимо з цією клятою проблемою.
Протягом усієї подорожі до доктора Ґваріно вони не розмовляють одне з одним. Мовчанка в автобусі й мовчанка, коли їм довелося пройти три квартали від автобусної зупинки до будинку, в якому перебував офіс доктора. Десь через п'ятнадцять хвилин доктор Ґваріно вийшов до почекальні, щоб привітати їх. Він товстий, лисий і має такий вигляд, ніби хоче вирватися зі свого тісного лабораторного халата. Чарлі зачарований його густими сивими бровами й сивими вусами, що вряди-годи підстрибують угору. Іноді вуса приходять у рух першими, після чого вигинаються обидві брови, але іноді брови підскакують першими, а вуса підіймаються за ними.
Велика біла кімната, до якої заводить їх доктор Ґваріно, пахне свіжою фарбою, і в ній майже нічого немає – два письмові столи по один бік кімнати, а по другий бік – величезна машина з цілим рядом циферблатів і чотирма довгими важелями, як у бормашини. Поруч стоїть обтягнутий чорною шкірою дослідний стіл із товстими ременями для прив'язування пацієнтів.
– Чудово, чудово, – каже Ґваріно, підіймаючи брови, – то це і є Чарлі. – Він міцно хапає хлопця за плече. – Ми з тобою станемо друзями.
– Ви справді можете щось зробити з ним, докторе Ґваріно? – запитує Мат. – Ви зустрічалися з такою хворобою раніше? У нас немає багато грошей.
Брови упали вниз, як двоє віконниць, коли Ґваріно спохмурнів.
– Містере Гордон, хіба я щось уже сказав про свої можливості вилікувати вашого хлопця? Хіба я його вже оглянув? Можливо, щось можна буде вдіяти, а може, й ні. Спочатку треба провести кілька фізичних і ментальних тестів, щоб з'ясувати причини патології. Потім у нас буде досить часу, що поговорити про прогноз. Правду кажучи, я дуже зайнятий цими днями. Я погодився зайнятися вашим сином тільки тому, що я здійснюю спеціальне дослідження цього типу затримки нервового розвитку. Звичайно, якщо ви маєте сумніви, тоді, можливо…
Його голос сумно затихає, й він відвертається, але Роза Гордон боляче штовхає Мата ліктем.
– Мій чоловік не мав на увазі того, що він сказав, докторе Ґваріно. Він балакає надто багато.
Вона дивиться на Мата сердитим поглядом, прагнучи примусити його попросити пробачення.
Мат зітхає.
– Якщо є якийсь спосіб допомогти Чарлі, ми зробимо все, що ви нам скажете. Справи в мене йдуть не дуже добре. Я торгую перукарським інструментом, але зроблю все, що вимагатиметься від мене.
– Я наполягатиму лише на одному, – сказав Ґваріно, випнувши губи так, ніби вже ухвалив рішення. – Коли ми розпочнемо лікування, його не можна буде переривати. У таких захворюваннях позитивні результати бувають після багатьох місяців без жодних ознак покращення. Я не обіцяю вам, що успіх прийде неодмінно, затямте це. Ніщо не гарантоване. Але ви повинні дати лікуванню шанс, інакше вам ліпше взагалі не починати його.
Він спохмурнів, дивлячись на них, щоб вони належно сприйняли його застереження, й підняв свої сиві брови, з-під яких дивилися сині очі.
– А зараз, будь ласка, вийдіть із мого кабінету й дозвольте мені оглянути хлопця.
Мат завагався, чи залишати сина наодинці з ним, але Ґваріно кивнув головою.
– Це найкращий спосіб, – сказав він, виштовхуючи їх обох до почекальні. – Результати завжди є більш значущими, якщо пацієнт перебуває наодинці зі мною, коли здійснюються психосубстанціональні тести. Зовнішні роздратування спричиняють безліч побічних ефектів.
Роза переможно всміхнулася своєму чоловікові, й Мат неохоче пішов за нею.
Залишившись наодинці з Чарлі, доктор Ґваріно поплескав його по плечу. У нього добра усмішка.
– Окей, хлопче, лягай на стіл.
Коли Чарлі не відповідає, він підіймає його, обережно кладе на обтягнутий шкірою стіл і прив'язує важкими ременями. Стіл пахне потом, яким він глибоко просяк, і шкірою.
– Ма!!!
– Вона за дверима. Не турбуйся, Чарлі. Тобі зовсім не буде боляче.
– Я хочу маму!
Чарлі збентежений тим, що його прив'язали. Він не має найменшого уявлення, щó з ним будуть робити, але він уже зустрічався з лікарями, які не поводилися з ним так делікатно після того, як його батьки виходили з кімнати.
Ґваріно намагається його заспокоїти.
– Не хвилюйся, хлопче. Тобі немає чого боятися. Ти бачиш цю велику машину? Знаєш, як я хочу використати її?
Чарлі здригається, але потім повторює слова матері.
– Зробити мене розумним.
– Правильно. Ти принаймні знаєш, чому ти тут. А зараз заплющ очі й розслабся, поки я увімкну ці перемикачі. Це буде гуркіт, наче від літака, але тобі нічого не болітиме. І ми побачимо, чи пощастить нам зробити тебе трохи розумнішим, аніж ти є тепер.
Ґваріно клацає вимикачем, машина починає гудіти, блимаючи червоним та синім світлом. Чарлі нажаханий. Він звивається й тремтить, намагаючись скинути із себе мотузки, якими він міцно прив'язаний до стола.
Він починає репетувати, але Ґваріно швидко затикає йому рот клаптем матерії.
– Ну ж бо, ну ж бо, Чарлі. Будь хорошим маленьким хлопцем. Я ж сказав, що болю ти не відчуєш.
Чарлі знову спробував зарепетувати, але з рота в нього вихопилося лише здушене гарчання, від якого йому захотілося блювати. Він відчув мокроту й липучість навколо своїх ніг, і сморід підказує йому, що мати відлупцює його й поставить у куток за те, що він вимазав штани. Він не зміг контролювати свої фізичні інстинкти. Щоразу коли він почуває себе скутим і його охоплює паніка, то втрачає над собою контроль і накладає в штани. Він задихається… його нудить… йому гидко… й усе провалюється в чорноту…
Чарлі не знає, скільки часу минуло, та, коли він розплющує очі, клапоть матерії вийняли йому з рота, а ремені розв'язали й прибрали. Доктор Ґваріно вдає, ніби не чує смороду.
– Тобі ж не було боляче, чи не так?
– Н-ні…
– Тоді чому ж ти так тремтиш? Усе, що я зробив, – це застосував машину, щоб зробити тебе трохи розумнішим. Чи тобі приємно почувати себе розумнішим, аніж ти був?
Забувши про свій жах, Чарлі дивиться широко розплющеними очима на машину.
– Я справді став розумнішим?
– Звичайно, ти став розумнішим. Відійди трохи вбік. Як ти себе почуваєш?
– Почуваю себе мокро. Я наклав у штани.
– А й справді – ти більше так не робитимеш, гаразд? Ти більше не відчуватимеш страху, адже тепер ти знаєш, що тобі не болітиме. А тепер я хочу, щоб ти сказав своїй мамі, яким розумним ти себе почуваєш, і вона приводитиме тебе сюди двічі на тиждень на короткі сеанси енцефало-пристосування, і ти ставатимеш розумнішим, розумнішим і розумнішим.
Чарлі всміхається.
– Я зможу ходити задом наперед?
– Чи ти зможеш? Зараз ми з'ясуємо, – каже Ґваріно, закриваючи свою течку з виразом насмішкуватого задоволення. – Ну ж бо, подивімося.
Повільно й з великими зусиллями Чарлі ступає кілька років назад, спіткнувшись об дослідницький стіл, коли він його проминає. Ґваріно усміхається й киває головою.
– Це вже я можу назвати чимось. О, стривай. Ти станеш найрозумнішим хлопцем у своєму кварталі ще раніше, ніж ми з тобою закінчимо.
Чарлі червоніє від утіхи й такої похвали та такої уваги. Нечасто люди йому всміхаються й кажуть, що він зробив щось добре. І навіть страх перед машиною та перед ременями, якими він був прив'язаний до стола, почав розвіюватися.
– У всьому кварталі? Я стану навіть розумнішим, аніж Гаймі?
Ґваріно знову всміхається й киває головою.
– Розумнішим, аніж Гаймі.
Чарлі дивиться на машину з новим подивом і новою повагою. Ця машина зробить його розумнішим, аніж Гаймі, який живе через двоє дверей, вміє читати й писати і належить до бой-скаутів.
– Це ваша машина?
– Ще ні. Вона належить банкові. Але скоро вона стане моєю, і тоді я зможу робити розумними багато хлопців і дівчаток, таких, як ти. – Він поплескав Чарлі по голові й сказав: – Ти хлопець приємніший, аніж деякі з нормальних дітей, яких матері приводять сюди, сподіваючись, що я зможу перетворити їх на геніїв, піднявши їхній КІ.
– А вони можуть перетворитися на віслюків, якщо ви піднімете їхні очі. – Він притулив руки до обличчя, перевіряючи, чи машина не зробила нічого, аби підняти його очі. – Ви не зробите мене віслюком?
Ґваріно сміється дружнім сміхом і хапає Чарлі за плече.
– Ні, Чарлі. Тобі нема чого турбуватися. Лише маленьке віслюченя можна перетворити на віслюка. Ти залишишся таким, яким ти є тепер, – приємним хлопчиком. – Потім, дещо подумавши, він додає: – Звичайно ж, трохи розумнішим, аніж ти є тепер.
Він відчиняє двері й виводить Чарлі до батьків.
– Ось ваш син, люди. Він добре пройшов випробування. Чудовий хлопець. Я думаю, ми будемо добрими друзями, правда ж, Чарлі?
Чарлі киває головою. Він хоче, щоб доктор Ґваріно був йому другом, але його опановує жах, коли він бачить вираз на обличчі матері.
– Чарлі! Що ти натворив?
– Просто нещасливий випадок, місіс Гордон. Він був наляканий, бо вперше проходив таке випробування. Але я не став би звинувачувати його або карати. І ви цього не робіть. Я не хотів би, аби покарання він пов'язував із візитом до мене.
Але Роза Гордон була вкрай засоромлена.
– Це гидко. Я не знаю, що робити, докторе Ґваріно. Навіть удома він таке витворяє й іноді, коли до нас приходять гості. Мені дуже соромно, що з ним і тут таке сталося.
Вираз огиди на обличчі матері примушує Чарлі затремтіти.