Карибська таємниця

Агата Крісті

Сторінка 21 з 30

Я покажу її вам, а тоді розповім вам усю історію".

Містер Рейфаєл вилаявся. Він не пом'якшував слів, викладаючи все, що думає про покійного майора Полґрейва.

— Існує ймовірність, — закінчив він свою тираду, — що він не сказав жодного правдивого слова!

— Це стає цікавим, — промурмотіла міс Марпл.

— То ось до чого ми прийшли, — сказав містер Рейфаєл. — Старий бовдур починав свої розповіді з мисливських історій. Полювання на диких кабанів зі списом, стрілянина по тиграх і слонах, чудесний порятунок від розлюченого лева. Одна або дві з них, можливо, відповідали дійсності. Інші були чистою вигадкою, а якісь відбувалися з кимось іншим. Потім він перейшов на тему вбивства і став розповідати історію за історією, так, ніби вони відбувалися з ним самим. Я ладен поставити десять проти одного, що більшість із них були мішаниною прочитаного ним у газетах або побаченого на телеекрані.

Він звернув звинуватливий погляд на Естер.

— Ви зізналися, що не слухали його уважно. Можливо, ви хибно зрозуміли те, що він вам розповідав.

— Я певна, він говорив про жінку, — уперто відповіла Естер, — бо я, звісно, намагалася вгадати, хто ж вона така.

— І хто ж вона, ви думаєте? — запитала міс Марпл.

Естер почервоніла й здавалася трохи збентеженою.

— О, я, власне… я не хотіла б…

Міс Марпл не стала наполягати. Вона подумала, що присутність містера Рейфаєла перешкоджає їй з'ясувати, якими ж були здогади Естер. Про це вона потім зможе спокійно довідатися в розмові віч-на-віч між двома жінками. І була ще можливість того, що Естер Волтерс брехала. Природно, міс Марпл не сказала цього вголос. Вона відзначила це як можливість, але не була схильна вірити в неї. По-перше, вона не думала, що Естер Волтерс — брехуха (хоч певним ніколи не можна бути), а по-друге, не бачила причини в такій брехні.

— Але ж ви кажете, — містер Рейфаєл тепер обернувся до міс Марпл, — ви кажете, він розповів вам ту вигадку про вбивцю і про те, що має його фотографію, яку наготувався показати вам.

— Я справді так думала.

— Ви так думали? Ви були цілком переконані!

Міс Марпл енергійно запротестувала.

— Ніколи не буває легко переказати якусь розмову й передати слова другої сторони з абсолютною точністю. Вам завжди хочеться перескочити на те, що вам здається цілком природним, і потім ви приписуєте своєму співрозмовникові ці слова. Майор Полґрейв справді розповів мені свою історію. Він розповів, що чоловік, від якого він її почув, той лікар, показав йому фото вбивці, але якщо я хочу бути цілком чесною, то повинна визнати, що насправді він сказав мені такі слова: "Ви хочете подивитися фото вбивці?" і, природно, я припустила, що це було те саме фото, про яке він щойно розповідав. Що це була фотографія того самого конкретного вбивці. Але я повинна визнати, що, можливо, — це дуже малоймовірна можливість, але вона існує, — внаслідок асоціації думок він переключився з тієї фотографії, яку йому показували в минулому, на фото зовсім іншого вбивці, зняте вже тут і зовсім недавно.

— Жінки! — розчаровано пирхнув містер Рейфаєл. — Усі ви однакові, усе ваше диявольське поріддя! Ви не можете бути точними. Ви ніколи не впевнені, що ж насправді було. І куди ж ми повертаємося тепер? Евелін Гілінґдон чи Ґреґова дружина, Лакі? Усе тепер перемішалося.

Поруч пролунало тихе, делікатне покашлювання. Артур Джексон стояв біля ліктя містера Рейфаєла. Він підійшов так нечутно, що ніхто не помітив його.

— Час робити масаж, сер, — нагадав він.

Містер Рейфаєл умить закипів гнівом.

— Чого ви підкрадаєтеся до мене так нечутно? Ви мене налякали.

— Пробачте, сер.

— Я думаю, що не стану сьогодні робити масаж. Усе одно ніякої користі від нього мені нема.

— О, сер, вам не слід так думати, — заперечив йому Джексон із веселою професійною наполегливістю. — Вам відразу стане набагато гірше, коли ви припините робити масаж.

І він спритно обернув крісло на коліщатах. Міс Марпл підвелася на ноги, усміхнулася Естер і пішла на пляж.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

ДУМКА ДУХОВНОЇ ОСОБИ ІНОДІ СУПЕРЕЧИТЬ ІНТЕРЕСАМ ЖИТТЯ

I

Пляж того ранку був досить безлюдний. Ґреґ, як завжди, хлюпався у воді, Лакі лежала долілиць на піску, виставивши під сонячні промені засмаглу спину, добре змащену кремом, і її русяве волосся розсипалося по плечах. Гілінґдонів там не було. Сеньйора де Каспеаро, оточена групою джентльменів, лежала обличчям догори й щось розповідала по-іспанському глибоким гортанним голосом. Кілька французьких та іспанських дітлахів, сміючись, гралися біля самої води. Канонік і міс Прескот сиділи в пляжних кріслах, спостерігаючи за тим, що відбувалося навкруг них. Біля міс Прескот стояло зручне крісло, і міс Марпл підійшла туди й сіла.

— О Боже, — сказала вона, глибоко зітхнувши.

— Яке нещастя, — озвалася міс Прескот.

Ці слова виражали їхнє спільне ставлення до насильницької смерті.

— Бідолашна дівчина, — сказала міс Марпл.

— Надзвичайно сумна й трагічна подія, — підтвердив канонік.

— Спочатку ми хотіли поїхати звідси, Джеремі і я, — сказала міс Прескот. — Але потім вирішили залишитися. Якби ми поїхали, ми вчинили б несправедливо стосовно до Кенделів. Зрештою, це не їхня провина — таке могло б статися де завгодно.

— Посеред життя ми перебуваємо в обіймах смерті, — урочисто проказав канонік.

— Для них дуже важливо, знаєте, домогтися успіху на цьому місці, — мовила міс Прескот. — Адже вони вклали в цю справу весь свій капітал.

— Дуже мила дівчина, — сказала міс Марпл, — але вигляд у неї віднедавна поганий.

— Вона дуже нервує, — погодилася міс Прескот. — Звісно, її родина… — і вона похитала головою.

— Я думаю, Джоун, — сказав канонік, і в тоні його голосу пролунав легкий докір, — що існують деякі речі…

— Усім про це відомо, — сказала міс Прескот, — адже її родина живе в нашій частині світу. Її двоюрідна бабуся була вельми дивною особою, а один із її дядьків роздягнувся до голого тіла на одній зі станцій метро. На станції Ґрін-Парк, якщо не помиляюся.

— Джоун, такого, я думаю, з ними більше не повториться.

— Це дуже сумно, — сказала міс Марпл, хитаючи головою, — хоч така форма божевілля є досить поширеним явищем. Коли я працювала в доброчинній організації, що надавала допомогу Вірменії, один вельми шанований священнослужитель учворив те саме. Вони зателефонували його дружині, і вона відразу приїхала й відвезла його додому в кебі, загорнутого в ковдру.

— Звісно, з найближчими родичами Молі все гаразд, — сказала міс Прескот. — Щоправда, вона ніколи не була в добрих стосунках із матір'ю, але сьогодні так мало дівчат перебувають у добрих стосунках зі своїми матерями.

— Який жаль, — сказала міс Марпл, хитаючи головою, — адже молода дівчина потребує, щоб мати передавала їй свій досвід та своє знання світу.

— Це справді так, — з ентузіазмом підтримала її міс Прескот. — Одного разу Молі сплуталася з чоловіком — вельми небажаним, як я розумію.

— Таке буває часто, — сказала міс Марпл.

— її родина, звісно, була проти. Вона їм нічого не розповіла. Вони почули про того обранця Молі від цілком сторонньої людини. Звісно, мати наказала дочці привести його до них додому, щоб вони могли як слід із ним познайомитися. Це, наскільки мені відомо, дівчина відмовилася зробити. Вона сказала, що не хоче його принижувати. Для нього було б образливо прийти в її родину, щоб усі там почали його оглядати. Так, ніби він кінь, сказала вона.

Міс Марпл зітхнула.

— Треба так багато такту, коли розмовляєш із молодими, — пробурмотіла вона.

— У результаті вони заборонили їй зустрічатися з ним.

— Але сьогодні це неможливо, — сказала міс Марпл. — Дівчата працюють, і вони мають змогу зустрічатися з людьми незалежно від того, чи забороняє їм хтось це чи ні.

— Та потім, на щастя, — провадила міс Прескот, — вона познайомилася з Тімом Кенделом, і той небажаний чоловік зійшов зі сцени. Ви не можете собі уявити, як раділа родина.

— Я сподіваюся, вони не виявляли свою радість надто очевидно, — сказала міс Марпл. — Бо це часто відбиває в дівчат охоту зустрічатися з пристойними хлопцями.

— А й справді.

Думки міс Марпл перенеслися в далеке минуле. Колись під час партії в крокет вона познайомилася з одним юнаком. Він здавався таким милим, веселим, майже богемним у своїх поглядах. А потім, несподівано, дуже сподобався її батькові. Батько визнав його достойним кандидатом на руку дочки, він став вільно бувати в їхньому домі, і міс Марпл зрештою дійшла висновку, що він занудний. Дуже занудний.

Канонік, схоже, заснув, і міс Марпл спробувала наблизити розмову до теми, яка її так цікавила.

— Звичайно, ви дуже багато знаєте про це місце, — сказала вона тихим голосом, щоб не розбудити каноніка. — Ви приїздили сюди протягом кількох років, чи не так?

— Ми були тут торік і за два роки до того. Ми дуже любимо Сент-Оноре. Тут завжди можна зустріти вельми приємних людей. Не тих багатіїв, що так люблять похизуватися, розкидаючись грішми.

— Отже, ви добре знайомі з Гілінґдонами та Дайсонами?

— Так, досить добре.

Міс Марпл кахикнула і ще стишила голос.

— Майор Полґрейв розповів мені дуже цікаву історію, — сказала вона.

— У нього був великий запас історій, чи не так? Звісно, він багато подорожував. Бував в Африці, в Індії, навіть у Китаї, здається.

— Так, справді, — сказала міс Марпл. — Але я мала на увазі не ті історії. Історія, про яку я згадала, була пов'язана з одним зі щойно згаданих мною людей.

— Справді? — запитала міс Прескот.

У її голосі прозвучала щира зацікавленість.

— Так. — Міс Марпл дозволила своєму поглядові ковзнути по пляжу, туди, де Лакі підставила сонцю свою спину. — Добре засмагла, правда ж, — зауважила міс Марпл. — А яке в неї гарне волосся! Майже того самого кольору, що й у Молі Кендел, чи не так?

— Єдина різниця в тому, — сказала міс Прескот, — що в Молі колір волосся природний, а в Лакі він із пляшки.

— Облиш, Джоун, — запротестував канонік, несподівано прокинувшись. — Тобі не здається, що ти надто категорична?

— Я не категорична, — ядучим голосом заперечила міс Прескот. — Я просто констатую факт.

— Її волосся мені дуже подобається, — сказав канонік.

— Звичайно. Тому вона це й робить. Але я запевняю тебе, любий Джеремі, що воно не одурить жодну жінку й на мить. Правда ж, не одурить? — звернулася вона до міс Марпл.

— Боюся, що ні, — погодилася з нею міс Марпл. — Звичайно, у мене немає того досвіду, який маєте ви, а проте, боюся, цей колір усе ж таки неприродний.

18 19 20 21 22 23 24