Драні покрівлі протікали, на пасовищах стояла вода, і після літньої спеки забуяла зелень. Тоді знялися всі: чоловіки, жінки і діти брели під густим дощем і все ж оглядалися, щоб кинути прощальний погляд на рідні оселі.
І коли остання сім'я з своїм скарбом вийшла за ворота, селяни почули, як за стінами падають крокви й очеретяні покрівлі. Люди угледіли, як на мить блиснув гладкий схожий на змію хобот, розкидаючи почорнілий очерет. Хобот зник — і знову щось затріщало, почувся крик. Хаті зривав покрівлі з хатин так само, як ви зриваєте водяні лілії. Раптом одна кроква ударила старого слона. Цього було досить, щоб Хаті напружив усю свою силу, — адже з усіх мешканців Джунглів найбільш схильний руйнувати розлючений слон. Брикнувши ногою, Хаті ударив по глиняній стіні. Розвалена глина, змішуючись з дощовою водою, потекла жовтими потоками. Старий слон ревів і метався вузькими вулицями, то ліворуч, то праворуч навалювався на хатини, трощачи двері й збиваючи карнизи. А позад Хаті, як і тоді на полях Буртпора, лютували його несамовиті три сини.
— Джунглі поглинуть ці шкаралупки, — пролунав спокійний голос серед руїн. — Треба взятися за зовнішню огорожу.— І змоклий під дощем Мауглі зіскочив із стіни, що похитувалася, мов стомлений буйвол; по голих плечах і руках хлопчика стікала вода.
— На все свій час, — крикнув Хаті. — О, мої ікла були червоні в Буртпорі! До зовнішніх стін, діти! Головою! Всі разом! Починайте!
І всі четверо вдарили разом. Зовнішня стіна похитнулася, тріснула і повалилась. Онімілі з жаху селяни побачили в проломі вимазані в глину голови руйнівників. Тоді люди кинулися вниз долиною, не маючи ані притулку, ані їжі. А в їхньому селі все крушилось, топталося, ламалось і руйнувалося до останку.
Через місяць те місце вбралося ніжною зеленню. А коли ущухли дощі, там, де півроку тому чорніла зорана земля, в усій своїй красі розкинулися буйні Джунглі.
ПІСНЯ МАУГЛІ
ПРОТИ СВОЇХ ОДНОСЕЛЬЦІВ
За образу, за кривду й безглузді погрози
Напущу я на вас невідчепнії лози!
Стріхи зникнуть під ними,
І крокви впадуть,
І гіркою, гіркою карелою
Двори поростуть!
Біля ваших воріт завиватиме звір.
А у житницях ваших повисне вампір!
І змія невсипуща
Сяде стражем на під,
І на вашому ложі гіркої карели
Вистигатиме плід!
До схід місяця ждіте моїх посланців —
Ви почуєте пісню незримих бійців!
Лютий вовк тепер буде
У вас в пастухах.
І насіння гіркої, гіркої карели
На ваших ланах!
І я витопчу хліб у полі на пні,
І буде ваш голод — данина мені!
Дикий олень пооре
Несіяний клин,
І пагони буйні вам пустить карела
Гірка, мов полин!
Я лози повзучі на вас нацькував,
Я Джунглі на ваші хатини наслав!
Дерева повстануть,
І крокви впадуть,
І стебла гіркої, гіркої карели
Пустир заплетуть!
КНЯЗІВСЬКИЙ АНКАС
Четверо є, що неситі одвіку —
Вранці, і вдень, і нічної години:
Паща шакала, воло шуліки,
Мавпяча лапа і око Людини.
Лісова приказка
Каа, великий кам'яний пітон, чи не двохсотий раз з дня свого народження міняв шкіру, і Мауглі, який ніколи не забував, що Каа врятував йому життя в Холодних Печерах (як ви, напевно, пам'ятаєте), прийшов його поздоровити. Змінивши шкіру, змія завжди буває роздратована і похмура, аж поки її новий одяг почне виблискувати і стане красивим. Каа більше ніколи не глузував з Мауглі, а, як і всі мешканці лісів, вважав його Повелителем Джунглів і переказував хлопчикові всі новини; а пітон таких розмірів, цілком природно, чув їх немало. Те, чого Каа не знав про життя Середніх Джунглів, як їх називають, тобто про життя біля самої землі або під землею — під камінням, у норах і в дуплах дерев, — можна було б записати на найменшій його лусочці.
У цей день Мауглі сидів на одному з великих кілець Каа, перебираючи пальцями розідрану стару шкіру, що лежала серед каміння, де її залишив пітон. Каа досить чемно підняв широкими голими плечима Мауглі на одне своє кільце, і хлопчик почував себе, як у справжньому живому кріслі.
— Вона уціліла аж до лусочок очей, — промовив тихо Мауглі, бавлячись старою шкірою. — Дивно якось бачити шкіру з своєї голови біля своїх ніг.
— Так, але в мене немає ніг, — зауважив Каа. — Зміна шкіри — для мого племені звичайне діло, і я не бачу тут нічого дивного. Невже ти не відчуваєш, що твоя шкіра стара і жорстка.
— Тоді, Пласкоголовий, я іду й мию її. Та, правда, в сильну спеку мені хотілося б стягти з себе шкіру і бігати без неї.
— Я і миюся, і скидаю шкіру. Скажи, який вигляд має мій новий одяг?
Мауглі провів рукою по діагональних картах величезної спини.
— У черепахи спина міцніша, але не така строката, — почав хлопчик тоном знавця. — У жаби, моєї тезки, строкатіша, проте м'якша. Твоя шкіра дуже красива на вигляд, ніби візерунок у чашечці лілеї.
— Їй необхідна вода. Поки не скупаєшся, нова шкіра ніколи не заграє справжніми барвами. Ходімо купатися.
— Я понесу тебе, — сказав Мауглі і сміючись нахилився, щоб підняти середину величезного тіла Каа, обнявши пітона там, де він був особливо товстий. Це було однаково, якби людина намагалася підняти двофутову водогінну трубу. Каа лежав нерухомо, спокійно надувався і пирхав від задоволення. Потім вони розпочали свою звичайну вечірню гру. Хлопчик у повному розквіті сил і пітон у своїй розкішній новій шкурі стали один навпроти одного — боротися, помірятися силою і зіркістю. Звісно, Каа міг розчавити дюжину таких, як Мауглі, коли б тільки дав собі волю. Але пітон грався обережно, не пускаючи в хід і десятої частики своєї сили. Відтоді, як Мауглі набрався сил і міг витримувати легеньку борню, Каа навчив його цієї гри, і вона краще за все загартовувала тіло хлопчика. Іноді Мауглі стояв, до самої шиї охоплений гнучкими кільцями пітона. В такі хвилини хлопчик намагався ввільнити руку і схопити Каа за горло.
Тоді пітон ослабляв тиск, і Мауглі старався своїми бистрими ногами здавити величезний хвіст, коли той одлітав назад, намацуючи скелю або пень. І так вони, головою до голови, гойдалися вперед і назад, і кожен вичікував слушного моменту, аж поки чудова, як статуя, група не перетворювалася на коловорот білих, чорних і жовтих кілець, напружених і бистрих рук та ніг, щоб знову встати і так само повалитися.
— Ну-ну-ну! — кричав Каа, гупаючи головою так швидко, що навіть спритна рука Мауглі не встигала відсахнутися. — Глянь! Я торкаю тебе сюди, Братику! Сюди і сюди! Та чому це в тебе руки заклякли? Знову сюди!
Гра закінчувалася завжди однаково — прямий блискавичний удар голови Каа, і хлопчик падав на землю. Мауглі ніяк не міг ухилитися від раптового змаху могутнього тіла пітона, і Каа говорив, що не варто навіть прагнути цього.
— Доброго полювання, — просичав нарешті Каа, і хлопець, задихаючись і сміючись, як і завжди, одлетів кроків на десять. Потім він підвівся, набравши цілу пригорщу трави, і поплівся за Каа до місця купання мудрої змії — до глибокого й чорного, наче смола, озера, оточеного скелями і стовбурами повалених дерев. Хлопець, за звичаєм Джунглів, нечутно поринув у воду і пірнув; потім безшумно виринув, перевернувся на спину, заклав під голову руки й спостерігав, як із-за скель сходить місяць. Йому було приємно бити ногами по відображенню небесного світила у воді. Гранчаста, як діамант, голова Каа, мов бритва, прорізала озеро й наближалася до Мауглі, щоб відпочити на його плечі. Вони лежали тихо, тішачись водяною прохолодою.
— Як приємно, — озвався нарешті сонним голосом Мауглі. — У цей час, пам'ятаю, в Людській Зграї лягають на жорсткі деревини в земляних пастках і старанно закриваються од свіжого повітря. Люди натягають товсту одежину на голову і починають гидко співати носами. А в Джунглях краще.
Із скелі квапливо сповзла кобра, напилася, просичала Каа й Мауглі: "Доброго полювання!" — і повернулася назад.
— Ссс-с! — промовив Каа так, ніби раптом щось пригадав. — Отже, Джунглі дають тобі все, що треба, Братику?
— Не все, — із сміхом відповів Мауглі,— а то можна було б щомісяця вбивати нового сильного Шер-Хана. Тепер я міг би убити його своїми власними руками і не просив би допомоги в буйволів. Іще хочеться мені, щоб сонце світило під час дощів і щоб літньої спеки дощі заступали сонце. Коли мені не щастило на полюванні, я хотів убити козу. А кожного разу, коли вбивав козу, шкодував, що вона не олень. Вбивав оленя — і мені хотілося на його місці побачити нільгаї. Але ж це відчувають усі мешканці Джунглів.
— Ти більше нічого не бажаєш? — спитав величезний пітон.
— А чого ж мені ще бажати? У мене є Джунглі, мене оточує Милість Джунглів! Що ж є кращого де-небудь інде між сходом і заходом?
— А кобра ж казала… — почав Каа.
— Яка кобра? Та, що приповзла сюди, нічого не казала.
Вона полювала.
— Ні, інша.
— Хіба ти маєш до діла з Отруйним Племенем? Я завжди обминаю їх, хай ідуть своєю дорогою. У передніх зубах вони несуть смерть, і це негарно — адже гадюки дуже малі. Але все-таки з якою коброю ти розмовляв?
Каа повільно обернувся у воді, наче пароплав у відкритому морі.
— Дві чи три ночі тому, — почав пітон, — я полював у Холодних Печерах. Ти, напевно, не забув цього місця! Істота, яку я підстерігав, з криком перебрела водоймище і побігла до будинку, що я проломив колись заради тебе. І там сховалася в землю.
— Але ж мешканці Холодних Печер не живуть у норах, — зауважив Мауглі, гадаючи, ще мова йде про Мавпяче Плем'я.
— Та істота не жила там, а лише хотіла врятуватись, — мовив Каа, і його язик затремтів. — Вона шмигнула в дуже глибоку нору. Я кинувся за нею, наздогнав і вбив. Потім заснув. Прокинувся і пішов далі.
— Під землею?
— Так. Невдовзі я дістався до Білого Клобука (білої кобри). Білий Клобук говорив про такі речі, в яких я нічогісінько не тямив. Нарешті він показав багато такого, чого я на своєму віку ні разу не бачив.
— Нову дичину? І ти добре пополював? — Мауглі хутко обернувся до пітона.
— Не дичина… На тій штуці я зламав би всі свої зуби.
Білий Клобук сказав мені, що Людина пожертвувала б життям, аби тільки подивитися на ці речі (він говорив так, ніби добре знав людей).
— Подивимося, — мовив Мауглі. — Пам'ятаю, я колись був Людиною.
— Тихіше, тихіше. Поспіх убив жовту змію, яка ковтала сонце. Ми розмовляли з Білим Клобуком під землею, і я розповів йому про тебе. Сказав, що ти Людина.