Як і степового, ліс не пускає небесного кочівника — вітру.
Лише на відкритому місці під самою слободою, на високому березі річки, пізня хуртеча вдарила всіма силами своїх полків.
Солодке Літо легко, ліниво поступається жаркому Літові. Втомлене Літо, переситившись, в дрімоті віддається Осені. Несмілива Осінь, лякаючись перших погроз Морени-зими, втікає до полудня і тоді лише нишком, коли заґавиться Зима, вдаровує холонучій землі свої останні ласки. А Зима ніколи не поступиться без бою. Так накидається старе на молоде, намагаючись швидко задушити, поки в юному тілі ще мало сили, в старому не витратилась люта потуга.
Росичі вели на поводах коней, зляканих чаклунською війною. За півверстви від слободи пастухи заховали від хуртовини в затишок слобідський табун. Пустивши коней у табун, господарі й гості нарешті добралися до слободи.
У воєводській хаті Всеслав викресав вогню і засвітив ґноти, заправлені в світильники з опаленої глини. Вогняні квіточки, широкі посередині, гострі, мов стріли на кінцях, розпуклися над довгими носиками.
Двері до хати зачинялися щільно, стіни і покрівля були надійні.
Від подихів ішла пара. У виямках усю зиму не мащеної глиняної долівки дзеркальцями поблискував лід. Всеслав усі вся на своїй широкій постелі, поруч з ним на шкурах повмощувалися князь-старшини, молоді слобожани готували почастунок.
Лише вільна передня частина воєводської хати, де стояли ліжко, лави і стіл, була освітлена. Далі йшло неспівмірне ширині й висоті хати темне приміщення, наче печера. Скрині з рівних дощок, збитих у захват і скріплених дерев'яними кілочками, високі й низькі кошики, луб'яні та берестяні короби, залишали вузькі проходи. Слабке світло не проникало в них, і нори в слобідському багатстві здавалися нескінченними. Під дахом, товстий сволок якого був обтиканий цвяхами, висіли тюки запасного одягу, в'язки клинків для прямих мечів і кривих шабель, пуки стріл, круглі і видовжені щити.
Воєвода скинув високу шапку, пошиту з рисячого хутра і облямовану бобром. Голова з довгим оселедцем на тім'ї була давно не голена, чуприна, що відросла на пальців три, прим'ята шапкою, здавалася світло-русявим мохом. З плечей сама спала м'яка кирея з козячої вовни. Сорочка з гудзкуватої тканини, товста, груба, була недбало зав'язана біля коміра шнурком. У розрізі виднілися груди, молочно-білі в порівнянні з темною шиєю і коричнево-червоним обличчям.
Воєводі тісно в слободі. Повільно тече час. Гіркота і невдоволення опускали кутики рота, кривили губи, зводили брови в глибокій складці. Досягнуте бажане викликало нові жадання. Надто багато застиглого спокою жило в справах росичів.
Поправляючи вуса, Всеслав торкнувся ямки на шиї, пам'ятки від хозарської стріли. Минуле не втішає навіть старого... Невдоволеність роз'їдала душу Всеслава, точила черв'яком, муляла, як камінь, потрапивши в чобіт. У нього минула пора пристрасних захоплень воїнською справою. Хлопчиною він заздрив дорослим, умілості рук, силі тіла.
Потім він схилявся перед рішучістю суворих мужів, їхнім знанням таємниць життя. Дорослі, зразком яких виступав для Всеслава батько, були всезнаючими, всеможними. Він наслідував наполегливо, вперто, привчаючись нещадно вимагати від себе. На руках у Всеслава були сліди опіків розжареним залізом — він на самоті випробовував свою волю.
Посланий у слободу, Всеслав знайшов там зразок, ще досконаліший, ніж Горобій. Не було випробувань, яких Всеслав не шукав би. У нього ледве пробивалася борода, а він уже міг змусити коня лягти від муки, завданої стисканням колін вершника. Лише в найлютіші холоди молодий слобожанин накидав хутряну кирею. Плавати він міг цілий день, не перепочиваючи, і спускався вниз по Росі на тридцять верстов. В умінні володіти луком, мечем і списом Всеслав зрівнявся з найвидатнішими слобожанами.
Від Всеслава Старого він навчився мовчати. Сам від себе він вимагав, не знаючи спину, і навчився вгадувати думки інших, ламаючи опір чужого розуму, чужих бажань.
Всеслав не захотів повернутися в рід і зумів переконати батька. Одружуватися він погодився холодно, з обов'язку перед родом.
Десять весен тому помер Всеслав Старий. Його наступник не мав суперників, ухвала князь-старшин за заповітом Всеслава Старого була винесена всіма, як щось таке саме очевидне, як світло дня. І життя Всеслава спинилося, нічого було бажати.
Його дитячі уявлення зруйнувалися: зрілість не наділяла чоловіків мудрістю і могутністю. Він спостерігав нерозумність учинків, випадковість вирішень, упертість у помилці, непослідовність бажань, слабкодухість. Майже всі, кого знав Всеслав, були для нього перерослими дітьми. Гірше, ніж діти: від дорослих нічого було чекати. їх треба вести, ними треба управляти.
7
— А що, воєводо,— казав Колот ніби зовсім байдуже,— думаю, на початок ми візьмемо та привабимо ілвицьких хлопців, а тоді прикинемо, як узяти данину. Спочатку — потроху... Потроху, та почати, з чого б нога не починала, та лиш би ступала, на місці не стояла, крокувала та крокувала, земельку топтала. Адже вся справа в початку... Вони невід як почнуть чалити й чалити, то бути сомові в сітях, а потім знову почати б спочатку, багато можна натягати. Хе-хе, от і еге...
Відун-князь Колот умів вити слово. Всеслав не відгукнувся на просту, та не з простою хитринкою мову. Всесла-вів задум Колот бачив — відверта мова не скаже ясніше, ніж балачка з химерною примовкою. Колот бачить далі за всіх.
Не відповідаючи Колотові, Всеслав байдуже дивився, як Ратибор підніс стола для почастунку. Молоді слобожани несли копчену шинку з вепра, липову довбанку з солодким медом, другу — із ставленим, в'язки в'яленої на сонці і копченої в холодному диму риби, пшеничні паляниці, печені в приску, схожі на плоске річкове каміння.
Бджолиний мед, розведений водою, зброджений хлібною закваскою з хмелем, саме доспів. Мутнуватий, зі шматочками вощини і лусочками закваски, хмільний напій пах, як диня, що, доспівши, лопнула під сонцем,— і солодко, і різкувато. По колу пішов ківш з ручкою, зроблений під лебедину голову. Всеслав довгим ножем батував двопудову шинку. Вепрятина вистоювалася в розсолі разом з гадючою цибулею, коптилася в диму вільшаних, горіхових гілок і дубового прілого листя, в'ялилася на сонці і була гостра на смак, соковита і м'яка на зуб, наче варена дичина. Спинки стерляді і севрюжки просвічувались на вогонь. Паляниці, замішені на молоці, маслі й меду, ситні й важкі, були оманливі — вагою наче камінь, а вкуси — і розсиплеться в роті^
Від одягу, що просихав на гарячих тілах, від дихання в хаті стоїть туман, тьмяніють язики світильників.
Відкинувшись від столу, Чамота й Дубун зарилися в шкури, як у сіно, і нема їх. Хутряне ложе вимостили і Колоту. Виходячи з воєводської хати, молоді слобожани розчинили двері. Вдарило хуртовинним вітром, світильники блимнули, і вогники відлетіли в імлу.
— Ти сили набереш, брате, коли ілвичів прибуде. Сильної силоньки-сили. Наші старці, дубові голови, не розуміють. Ніхто не розуміє. Велимудр зрозумів було, але старий,— раптом заперечив собі Колот і додав: — Біляй розуміє, та Степу боїться...
Всеслав лежав на ведмежій шкурі, посланій на липових дошках ліжка. Він відчував теплу вологість ніг у широких чоботях, пружність і кислуватий запах овечих шкур, якими накривався від нічної холоднечі. Нехай Колот говорить.
Надворі ще лютіше Морена накидалася на Весну, свистіла, сичала, а Колот нашіптував:
— Ілвичів набереш. Наші звикли. Не ти почав, ще до Старого почалося. Нашим ярмо не намулює карк, затовчений. Ті — ненавчені. Круто повернеш — почнуть втікати від тебе. Поблажку даси, щоб байдики били,— свої від них розбестяться. Про це думай, брате, я буду тобі вірним помічником. Хочеш, відмовлюся від княження, прийду до тебе правою рукою?
Всеслав мовчав. Не вимагаючи відповіді, знаючи, що жодне слово не пропаде, Колот плів сітку:
— Малий камінь, впору потрапивши під воза, велике колесо поламає. Найбільша завада нам — сусідський воєвода. Ситий пес, погравшись, покине кістку, але іншому не дасть. Так і воєвода ілвичів, жадібний Мужило. А великий камінь — це хозари. Якщо вони нинішнім літом не прийдуть? Думай, брате воєводо...
Дубун і Чамота сплять під теплим хутром спина до спини, як і належить побратимам. Колот шепче у вухо Всеславу. І з прихованим побоюванням воєвода слухає кня-зя-брата.
Тіло наситити легко, не душу. Душа була повна, коли Всеслав, нечувано владаючи собою, тягнув стрілу, що пробила голову. Він не віддасть пам'ятної години. Пишався він від великої сили, перемагаючи смерть, яка вп'ялася в горло. Щастя живе в гнівній борні. Колот правильно розмірковував: ілвичів доведеться парити і гнути залізною лапою в хутряній рукавиці. А Мужило заважатиме. Мудрий візниця відкине камінь, аби зберегти колесо. Коли коня ведуть через засіку, мудрий вершник шукає, де збити мертвий сук ще до того, як він пропоре конячого бока. Що ж станеться, якщо влітку не буде хозарів?..
Перед світанком на небо висипали зорі. Відчувши мороз, Всеслав прокинувся. Двері довелося відчиняти плечем, зовні сніг діставав хатньої призьби. Зайшовши в третю хату, Всеслав розбудив Щерба з Ратибором. Перша стежка на чистому снігу лягла від їхніх ніг. Вони ковзнули вниз затинною драбиною, наче рисі зіскочили і помчали до табуна. Молодість веселила незайману силоньку.
Колот лежав на спині з відкритим обличчям. Дихання не було чути, за ніч на вусах намерз лід. Хтозна, де бродила його відунська душа. Можливо, вона, скориставшись останньою імлою і стежачи за воєводою, зараз невидимо летіла за Щербом і Ратибором.
Уночі табун стояв на кінному дворі. Обгороджуючи малу лісову галявину, між деревами з одного на друге покладені часті ворини, наглухо заплетені тинами, щоб не пройшов вовк. До середини зими тічки вихудлих вовків лізуть із степу ближче до людського житла і до домашньої худобини. Темними ночами вони можуть накоїти багато лиха. Коні, тісно збившись від холоду, марили весною. Табунники спали в хатинці на узліссі.
Послані відібрали шестеро міцних коней, напоїли з обмерзлого цебра. Насипали ячменю. Жеребці, нашорошивши вуха, з несамовитою злістю, жадібно хапали зерно, а люди стояли, поляскуючи нагайками.