Доктор Бенно прийшов до мене вночі з ЗО листопада на 1 грудня 1956 року, з п'ятниці на суботу. Близько півночі. Я добре пам'ятаю. Бо тієї ночі вирішилась його доля й моя. Я втретє перечитував звіт, коли він рвучко розчахнув двері кабінету, який колись належав йому і в якому тепер сидів я. Це був високий, можна сказати, здоровенний чоловік з довгою чорною чуприною, зачесаною пасмами назад — так, що вона закривала лисину. Накульгуючи, він підійшов до мого столу. Доктор Бенно справляв враження людини, кістякові якої стало важко носити тіло. Він уперся руками — на відміну від масивного тіла вони здавалися майже дитячими — в стіл і втупивсь у мене, освітленого з одного боку настільною лампою. Його розважливість де й ділася; переді мною стояв зневірений, однак симпатичний у своїй безпорадності чоловік. Я відкинувся в кріслі. Його чорний костюм був засмальцьований і лиснів.
— Докторе Бенно,— озвався я,— де ви були? Преса повсюди шукає вас.
— Байдуже, де я був,— промовив, важко дихаючи, він. — Шпет, доведіть справу до суду. Я прошу вас!
— Яку справу, докторе Бенно?
— Ту, яку ви проти мене порушили,— хрипко сказав він.
Я похитав головою і заявив:
— Ніхто не порушував проти вас ніякої справи, докторе Бенно.
— Брешете! — закричав він. — Ви брешете! Ви нацькували на мене Лінгар-да, Фантера, Шенбехлера, Фойхтлінга. Ще й підбурили проти мене пресу. Ви знаєте, що я мав причину вбити Вінтера.
— Це зробив Колер,— відповів я.
— Ви ж у це й самі не вірите! — Він тремтів усім тілом.
— У цьому ніхто не має сумніву,— спробував я вгамувати його.
Бенно втупився в мене, витер брудною хустиною чоло.
— Ви влаштуєте мені процес,— тихо промовив він. — Мені кінець. Я знаю, мені кінець.
— Ну що ви, докторе Бенно!
Похитуючись, він рушив до дверей, повільно відчинив їх і, не озираючись, пішов.
Алібі. Мене знов перебили. У двері постукала доля. Цього разу в образі Лаккі. Він привів з собою якогось типа, що назвав себе Маркізом. Узявшись описувати ці фатальні події, в які сам і вплутався, і в такий спосіб виступивши з них, я маю ще мужність визнати: у злочинному світі я й сам став злочинцем. Я певен, пане прокуроре, ви згодитеся з констатацією цього факту. Хочу висловити, правда, одне застереження: до цього злочинного світу я зараховую і вас самого вкупі з суспільством, яке ви представляєте із службового обов'язку, а не тільки Лаккі, Маркіза й себе. Щодо отого людиноподібного типа, то його занесло сюди з Невшателя. Разом з відкритим "ягуаром". На фізії — усмішка, так ніби він прибув із самого Кокса, манери — немовби продає дороге мило. Було це в неділю, близько десятої вечора (пишу я в кінці липня 1958 року — кволі потуги дати лад своїм паперам). Надворі саме пройшла гроза, страшенно блискало й гуркало, дощ іще шумів, однак полегкості він не приніс, повітря стояло важке й задушливе. Піді мною гриміли псалми "Здайся, світе, в руки божі, радо западися" та "Хай дух святий вогонь і грім на грішні голови пошле". Лаккі якось збентежено посмикував вусики й здавався мені трохи знервованим; його апостольські очі теж заклопотано поблискували, чого доти я за ним ніколи не помічав. Мабуть, Лаккі міркував. На обох — плащі, які були, однак, майже сухі.
— Нам потрібне алібі,— несміливо почав Лаккі. — Маркізові й мені. На останні дві години.
Маркіз єлейно всміхнувся.
— А дві години тому? — спитав я.
— На той час алібі в нас залізне,— запевнив Лаккі й очікувально звів на мене о^і. — Ми були з Гізеллою і Мадлен у "Монако".
Маркіз на підтвердження кивнув головою.
Я запитав, чи бачив хто, як вони йшли до мене. Лаккі, як завжди, був оптиміст.
— Нас ніхто не впізнав,— запевнив він. — Щодо цього парасольки — штуки вигідні.
Я замислився.
— А де ж вони, ваші парасольки? — спитав потім, підвівся з-за столу й замкнув свої записи.
— Внизу. Ми поставили їх за двері до підвалу.
— Вони ваші?
— Ми їх знайшли.
— Де?
— Теж у "Монако".
— Виходить, дві години тому ви їх поцупили?
— Лив дощ...
Лаккі з тривогою відчув, що від його відповідей я не в захваті. Він з надією дістав з-під плаща пляшку коньяку "Наполеон". Маркіз теж поставив на стіл, ніби фокусник, таку саму пляшку.
— Непогано,— кивнув я головою. — По-людському.
Після цього обидва поклали на стіл по тисячофранковій банкноті.
— Ми ділові марнотрати,— заявив Лаккі.
Я похитав головою.
— Лаккі, любий мій,— скрушно зітхнув я,— я принципово не хочу сісти за фальшиве свідчення.
— Зрозумів,— сказав Лаккі.
Обидва виклали ще по тисячі франків.
Але я не д&вав себе вмовити.
— З парасольками вийшло надто по-дурному,— заявив я.
— Поліція розшукуватиме нас не через парасольки,— заперечив Лаккі, проте душа його була вочевидь не на місці.
— Але через парасольки може натрапити на ваш слід,— підказав я.
— Ясно,— мовив Лаккі.
Обидва виклали ще по тисячній.
— Ви часом не поставали мільйонерами? — здивувався я.
— У кожного свої прибутки,— відповів Лаккі. — А як одержимо решту, тоді вшиємося. За кордон.
— Решту чого?
— Решту гонорару,— пояснив Маркіз.
— Якого гонорару? — недовірливо спитав я.
— За доручення, яке ми виконали,— уточнив Лаккі. — Коли ми вже будемо в Ніцці, ті передам тобі Гізеллу й Мадлен.
— А я залишу вам своїх дівчаток,— запевнив Маркіз. — У Невшателі це діло вигідне.
Я уважно роздивився банкноти, згорнув їх і сховав до задньої кишені штанів. Лаккі ще хотів був розповісти про якісь подробиці, але я урвав його:
— Затямте собі: навіщо вам алібі — це не моє діло.
— Пардон,— вибачився Лаккі.
— А тепер сигарети на стіл! — наказав я.
У Лаккі сигаретами були напхані всі кишені — "Кемел", "Данхілл", "Блек енд уайт", "Супер Кінг", "Піккаділлі". На столі виросла ціла гора коробок.
— Одна подруга має кіоск,— пояснив Лаккі.
— А що курить пан Маркіз?
— Я курю рідко,— знічено прошепелявив той.
— І не носиш із собою сигарет?
Маркіз похитав головою.
Я знову сів за стіл. Треба було діяти.
— А зараз з півгодинки покуримо,— розпорядився я. — Як можна швидше і як можна більше. Я — "Кемел", Лаккі — довгі "Супер Кінг", а Маркіз, з божою поміччю,— "Данхілл". Сигарети скурювати не до кінця — щоб іще можна було прочитати марку, потім роздушувати й скидати в одну попільничку. А насамкінець кожен візьме з собою почату коробку.
Ми смалили не на життя, а на смерть. Згодом додумалися прикурювати відразу по чотири сигарети, а далі вони горіли вже самі. Надворі знов почалася гроза, а внизу під нами надривно лунали псалми: "Души нас, господи, души, наш дім, добро — усе круши. Самі ж тебе ми вбили, святий наш дух зганьбили".
— Правду кажучи, я взагалі не курю,— простогнав Маркіз. Йому було так погано, що він уже майже став схожим на людину.
Через півгодини в попільничці лежала купа недокурків. У кімнаті не було чим дихати — вікно ми зачинили. Потім ми вийшли з кабінету й поверхом нижче попали просто в руки поліції. Вона прийшла, однак, не до нас, а до "Святих з Уетлі". Сусіди, що ладні були потрапити до пекла без псалмів, поскаржилися. Отож пузатий Штубер з поліції моральності торгав двері, а два його помічники, патрульні поліцейські, підозріливо подивилися в наш бік — нас усіх трьох у місті добре знали.
— Слухай, Штубер,— сказав я,— ви ж поліція моральності. Яке вам діло до святих?
— Ви краще дивіться за своїми святими! — пробурмотів Штубер і пропустив нас.
— Повійницький адвокат! — гукнув мені вслід один із поліцейських.
— Краще нам одразу піти до поліційної управи! — простогнав Лаккі. Після зустрічі з поліцією він занепав духом.
А Маркіз від страху, здавалось, заходився проказувати молитву. Я вже бачив, що вплутався в якусь темну справу.
— Пусте! — підбадьорив я обох. — Кращої зустрічі, ніж із поліцією, нам би й не приснилось!
— А парасольки?..
— Заберу їх потім.
На свіжому повітрі нам відлягло від серця. Дощ перестав. На вулицях було багато людей, і на Нідердорфштрассе ми зайшли до "Монако". Гізелла сиділа ще тут, Мадлен уже не було (тепер я пригадав її ім'я). Зате були Корінна й Полетта, дві новенькі на службі в Лаккі — він їх недавно привіз із Женеви. Всі троє дівчат були вишукано вбрані (відповідно до цін) і вже обслужили кількох клієнтів.
— О, а чого це Маркіз такий зелений? — вигукнула Гізелла й помахала нам рукою. — Що ви йому зробили?
— Ми дві години грали в покер,— пояснив я,— і Маркізові довелося курити разом з нами. Це йому за те, що він хотів відбити тебе в Лаккі.
— Я нічого не зрозуміла,— сказала по-французькому Полетта.
— Серйозні справи люблять, щоб їх залагоджували в тиші.
— І що? — спитала знов Полетта.
— Тепер твоїм адвокатом буду я,— відповів я.
Дівчина здивовано підвела очі.
Я обернувся до Альфонса. Бармен із заячою губою саме витирав за стойкою склянки. Я замовив віскі. Альфонс поставив перед нами три "Шістдесят дев'ятки". Я випив своє віскі одним духом, кинув барменові: "Панове заплатять",— і рушив з "Монако". Ще не відійшовши від бару й десяти кроків, я почув, що біля нього зупинилася машина. Я оглянувся й побачив, як до бару ступив начальник поліції з трьома детективами з відділу вбивств. Я відразу завернув за ріг, пройшов квартал і пірнув у забігайлівку. Пощастило мені й згодом (принаймні один раз): коли я через годину повернувся до себе на Шпігельгассе, ІІІтубера з двома поліцейськими там уже не було. В будинку стояла тиша — видно, "брати з Уетлі" вже також розбіглися. Обидві парасольки стояли за дверима до підвалу. Я взяв їх і хотів був сховати в підвалі, коли мені раптом сяйнула інша ідея. Я рушив сходами нагору. У сектантів було тихо. Двері виявилися незамкне-ні. Щоправда, я однаково відчинив би їх ключем від входу — як у більшості старих будинків, він відмикав усі замки.
Я ступив до передпокою. Зі сходів сюди падало трохи світла. Біля дверей на підставці стояло кілька парасольок. Я поставив до них і обидві свої мокрі, потім ретельно замкнув двері, піднявся до себе й увімкнув світло. Вікно було розчинене навстіж. У кріслі сидів начальник поліції.
— Тут дуже накурено,— сказав він і перевів погляд на повну попільничку. — Я відчинив вікно.
— У мене були Лаккі й Маркіз,— пояснив я.
— Маркіз?
— Якийсь тип із Невшателя.
— Прізвище?
— Не люблю питати.
— Анрі Зюппе,— сказав начальник поліції. — Коли вони були у вас?
— Від сьомої до дев'ятої.
— Дощ уже почався, коли вони прийшли? — знов запитав начальник поліції.
— Вони прийшли до дощу,— відповів я.