У ченця закрутилася голова, і полетів він з ланцюгового мосту у воду. Не помилував його господь! — із сльозами в голові закінчив екскурсовод красиву й веселу легенду.
— Оце й усе? — спитав водій, не дочекавшись продовження. Екскурсовод кивнув головою.— Ось що нас губить! Карти, вино та жінки! Якось раз їду я вулицею, аж бачу — ангел. Без крил, але справді-таки ангел! Тільки вона була не зовсім гола — щось на собі мала. "Громадянко!" — покликав я її. Вона оглянулась. Так само, як і в того ченця, потемніло у мене в очах, і я налетів на легкову, що йшла попереду. Де не взявся інспектор... Інспектор — це наш бог. Благаю його — пожалій! Але не пожалів...— закінчив шофер свою сумну легенду.
— Погляньте ще раз праворуч! Светіцховелі63! — опам'ятався екскурсовод.— Будівничому, який його звів, відрубали праву руку.
— Чому, кацо? — спитав Нестор.
— Сам він каже, що його схопили й відтяли йому руку, щоб більш не будував так гарно.
— Що ж це виходить? Не треба робити людям добра? — сказав водій.
— А чому собор називається Светіцховелі? — спитала Ціра, коли водій замовк.
— Собор називається Светіцховелі тому, що... Ви й справді цього не знаєте?
— Ні, батоно!
— Тут стояв, виявляється, стовп...
— А як з тваринами? — спитав Нестор.
— Дикі тварини жили в навколишніх лісах,— пояснив Шота.
— Погляньте ліворуч! — раптом перейшов екскурсовод до нового питання.— Тут похований наш національний розбійник Арсена Марабделі64.
— О, його я знаю! — вигукнув водій.
Як почув це наш Арсена, усміхнувся ледь лукаво,
На Сивка свого він скочив, гарцював на ньому браво...
І вірмени загукали: "Хлопець лаве65 то, їй-богу!"
Що в багатих відбираю,
Роздаю те все убогим...66
Дорогою екскурсовод познайомив нас і з іншими пам'ятками культури Грузії, а над полудень ми виїхали на Шиомгвімську дорогу. Біля села Дзегві сіли на пором, перевезлися через Куру й пішки подалися схилом до монастиря. Ішли групами. Повісивши на плече рушницю одного з наших товаришів, я йшов слідом за Цірою. Після тієї ночі вона чомусь уникала мене. Я дуже кохав її і не хотів, щоб вона сварилася зі мною, а крім того, я знав, що й Цірі цього не хотілося. Проте ми були разом і обоє чогось боялись, як бояться ночі малі діти, що, притулившись одне до одного, мовчки сидять на ліжку й чекають, коли повернуться батьки.
— Зуріко! — гукає Нестор.— Відчепись від тієї дівчини, ти ж бачиш, вона й не дивиться на тебе! Іди допоможи мені!
Я відстаю від Ціри і йду до хлопців, що, обливаючись потом, несуть на палиці барильце з вином. Берусь за Несторів кінець палиці, і ми втрьох деремося косогором.
Ціра йде попереду всіх. Вона раз у раз нагинається, щоб зірвати квітку. Я дуже люблю квіти. Можу цілий день дивитися на одну квітку й бачити всіяне квітами поле або цілий день ходити серед квітів і не бачити нічого, крім однієї квітки. А ще можу лежати в полі горілиць і навіть на небі бачити квіти, а потім перевернутись і знову побачити небо. Я люблю квіти, але не люблю, коли їх зривають. Зірвана квітка викликає у мене відразу — мені здається, що вона з вінка мерця. Щоразу, коли Ціра нагнеться, серце у мене стискається. Я ладен повзти до монастиря, аби тільки Ціра не зривала їх, але Ціра не може йти серед безлічі квітів без квітів у руках. Зірвала одну квітку, другу, третю, і ось я вже бачу величезний букет, що йде переді мною.
Коли ми ступили на подвір'я монастиря, нам назустріч вийшов досить веселий і молодий чернець. Він спершу засвітив очима на барильце, що висіло на палиці, потім спитав нас, хто ми такі. Довідавшись, що ми студенти, він замахав руками.
— Ви комсомольці?
— Всі до одного! — відповів профбюро.
— Я не можу впустити вас у церкву. Безбожникам туди не можна!
— А мене впустите? Я два місяці не сплачував внесків! — звернувся я до ченця.
Той задоволено всміхнувся.
— Ми ж не молитися сюди прийшли! У нас екскурсія! — розсердився профбюро.
— А ви хто будете?
— Я голова профбюро!
— Добре, батоно, проходьте! Тільки поскидайте кашкети, повитирайте ноги і нічого не пишіть на стінах!
Він повів нас до церкви, відімкнув замок і широко розчинив двері.
— Слава тобі, господи! — промимрив чернець, перехрестився і перший вступив до храму.
Церква дихнула на нас п'янким запахом ладану та воскових свічок. Тут було так темно, наче тільки благословилося на світ. Смужки світла пробивалися крізь вузенькі віконця і схрещувались на кам'яній підлозі, розсіваючи таємничі, сповнені тугою сутінки. Я довіку не пригадаю тієї хвилини і не зможу сказати, коли я зняв з плеча рушницю, коли приставив її до монастирської стіни, коли скинув кашкета і як увійшов до храму. В ньому дедалі більше розвиднялось, і ось уже освітилося високе склепіння з фресками й давніми грузинськими написами, з іконами й погашеними високими свічками, з Христосами й апостолами, святими й нечестивими, богородицею і святим Георгієм. Із стін дивилися на нас містичні століття зі зморщеними лицями, великими, напрочуд розумними, непропорційними очима та складеними на грудях руками.
— Що означає цей малюнок? — спитав Нестор.
— Це воскресіння Христа з мертвих! — пояснив чернець.
— Нехай би він воскрес тепер, ото був би молодець! — сказав Шота.
— Я ж казав, що комсомольців не можна пускати в церкву! — заскиглив чернець.
— Не бійся, кацо!
— Який я тобі кацо? Зви мене отцем!
— А як тоді звати рідного батька?
— Як хочеш...
— А ви часом не святий?
— На все божа воля...
— А де тут у вас вода? Де ви купаєтеся?
— Купатися треба вдома! — сказав чернець.
— А що на цьому малюнку?— спитала тепер Ціра.
— Це Іуда зраджує Христа, свого вчителя.
— Так воно завжди буває: рідному братові не можна довіритися, за дві копійки продасть! — І водій похитав головою.
— Бога нема! — сказав раптом профбюро.
— Справді? — засумнівалася Ціра.— А казали, що бог на небі?!
— На небі — аероплан! — гордо заявив водій.
— А ви впевнені, що бога нема? — спитав наш екскурсовод і іронічно посміхнувся.— Якось іду я на Сололакі, і раптом переді мною, ну перед самісіньким носом, упала отакенна цеглина. Ще один міліметр — і вашого екскурсовода не було б на світі. Я подивився вгору: в карнизі бракує цеглини. Ви уявляєте собі? Один тільки крок, навіть півкроку — і все... Як же можна після цього сказати, що бога нема?
— Якби був бог, то та цеглина неодмінно влучила б у тебе! — сказав я і вийшов з церкви.
Яка течія перемогла там — я не знаю, але я помітив, що всі, хто виходив з храму, були безбожно голодні.
Тут же, на траві, накрили стіл. Тамади не обирали — вирішили, хай кожен скаже про своє наболіле.
Перше слово надали водієві.
— Нещасна я людина! — почав він.— Як воно буває: накривають стіл, усі їдять, п'ють, а я повинен сидіти й ковтати слину, щоб не вскочити в аварію. Якщо я скину всіх вас у прірву, то причину знайду, скажу — відмовили гальма чи рульовий трос лопнув... одне слово, щось вигадаю. Але тут же з'явиться інспектор, побачить, що ви всі мертві, і скаже: "Ану дихни, голубчику!" Дихнеш, а вино так і тхне! "Ага, все ясно,— скаже,— водій зробив аварію у нетверезому стані". І поведуть вашого Саркіса в найвищий будинок у Тбілісі...
— Одинадцятиповерховий? — спитав Отар.
— У в'язницю!
— А хіба ти не бачив будинку, вищого за в'язницю? — сказав я.
— Ні, то найвищий — звідти й Чукотку видно.
— А-а-а...
— От тобі й "а-а-а"! Ну, будьте здорові! — сказав водій і випив.
Тости йшли один за одним — пили за дружбу, за пам'ятки культури, за кохання, за померлих, за предків і ще багато за що.
Чернець спершу відмовлявся від вина, але після четвертої склянки перебрав на себе обов'язки виночерпія, примостився біля барильця і, наливши склянку, що йшла по колу, присмоктувався до гумового шланга, мов голодне теля до дійки, і смоктав, аж поки шланг не виривали у нього з рота. Коли всі посоловіли, слова попросив чернець.
— У цьому монастирі шах Аббас67... Ви чули про шаха Аббаса? А хто мені скаже, чому двадцятикопієчна монета зветься абазом?.. Шах Аббас постинав голови двомстам ченцям!.. А чому? Двісті ченців — це не так мало... А шахова бабуся була грузинка... Там у ямі сидів чернець... Не їв, не пив... Чому?.. У печері сидів... Чому?
— Ти ж, братику, не лектор! — не втерпів Шота.— "Чому?" та "Чому?" Звідки я знаю чому? Скажи сам — чому!
— І скажу! Думаєш, не скажу? Усе скажу!.. За кого ж ми тепер п'ємо? Випиймо за бога! Чому?.. Побажаймо богові здоров'я, щастя і сто років життя! Хай бажання його здійсняться на сто відсотків, і пам'ять про нього хай вічно живе в наших серцях! За цей дім! Щоб знову ми сюди прийшли!.. На хрестини й на весілля!.. Дванадцять синів вам і дванадцять дочок... Хай буде всім щаслива доля... Отець, син і дух святий... Я чернець... Чому? — поставив він своє останнє запитання і заснув.
Так ніхто й не довідався, чому він став ченцем. А я знав, що на всьому світі не було жінки, яка б захотіла вийти заміж за цього прямого нащадка пітекантропа, і він волею-неволею постригся в ченці. Прийшов він сюди з чистим тілом, а брудної своєї душі пошкодував для бога і брав за неї гроші...
Коли черга дійшла до мене, я налив собі вина й почав:
— Хай живе сонце!
— Зараз ніч! — сказав Шота.
— А я бачу сонце!
— Молодець! — похвалив мене Отар.
— Я бачу сонце! — повторив я.— Я бачу сонце, і ви повинні бачити його, якщо ви не сліпі!
— Ми бачимо! — сказав Нестор і глянув на небо, де сяяв місяць.
— То місяць, а ти повинен бачити сонце! — сказав я.
— Ну добре, сонце я покажу тобі завтра, а якщо в той час ти не покажеш мені місяця, провалю тобі голову!
— Гаразд, а зараз хай живе те сонце, яке я бачу!
— Ти п'яний! — сказав Нестор.
— Я Шіо Мгвімелі68!
— Ти Зурікела Вашаломідзе! — сказав Нестор.
— А ти Серапіона! — відповів я.
Нестор не знав, хто така Серапіона, і тому не образився.
— Зараз я йду додому! — заявив я і встав.
— Іди! — сказав Отар.— Отак навпростець!
— Я хочу спати! — сказав Шота і ліг тут же. Інші побрели до храму і вклалися в палатах. За трапезою сиділи, підібгавши під себе ноги, лише я, Отар, Ціра та Нестор.
— Ціро, ти підеш зі мною? — спитав я.
— А чому вона повинна йти з тобою? — спитав Отар.
— А яке твоє діло? — спитав я.
— Ціро, невже ти підеш з оцим дурнем? — спитав Отар.
— Я зостануся тут! — сказала Ціра.
— Зі мною? — спитав Отар.
— Ні, з усіма!
— Хіба Отар — це всі? — пустив я шпильку.
— Чого ж? Ось і Нестор тут...
— Нестор спить!
— Значить, вона залишиться зі мною! — сказав Отар.
— Ти зараз заснеш! — сказав я.
— Я не хочу спати! — відповів Отар і позіхнув.
— А я кажу — заснеш!
— Ціро, мені заснути?
— Якщо хочеш спати — засни! Отар ліг на траву й одразу заснув.
— Засни і ти, Зуріко...— сказала Ціра.— Отак...