Тоненькі кучерики обрамляли лоб і вилися біля коріння густого, зачесаною назад волосся, а двоє пишних пасом, збитих короткими швидкими рухами гребінця, красиво спадали уздовж щік. Ззаду коси були зібрані у важкий вузол із бантом, обшитим стеклярусом. Коси були окрасою маркізи — пані де Брюйєр могла робити будь-які зачіски, їй непотрібні були ні накладне волосся, ні перуки, тому-то вона охоче дозволяла дамам і кавалерам приходити саме тоді, коли служниці прибирали її.
З повної округлої шиї погляд спускався до відкритих білих і пишних плечей, під якими крізь виріз видно було дві спокусливі ямочки. Корсет з китового вуса підпирав груди, зближуючи ті півкулі, що їх облесники-поети, автори мадригалів та сонетів, уперто називають "брати-вороги", хоч вони дуже часто миряться між собою, бо насправді далеко не такі люті, як брати з "Фіваїди" 17.
Шию маркізи охоплював протягнутий крізь маленьке рубінове серце чорний шовковий шнурок, а на ньому висів хрестик з коштовних каменів, почеплений немовби для того, щоб скрушати поганську хтивість, яку збуджували виставлені принади, і затулити нечестивим помислам доступ до грудей, так ненадійно захищених слабким мереживним прикриттям.
Поверх білої атласної спідниці пані де Брюйєр наділа ще вишнево-червоне шовкове плаття з чорними бантами і з закотами на рукавах.
Жанна, одна з маркізиних покоївок, подала їй наостанці пуделко з мушками,— без них у ті часи годі було й уявити собі туалет жінки, яка хотіла бути елегантною. Пані до Брюйєр приліпила одну мушку біля кутика рота і довго шукала, де б примістити другу, ту, що зветься "нещадною", бо навіть найстійкіші кавалери перед нею геть безборонні* Покоївки, здавалося, розуміли, як усе це важливо, й завмерлії, затамувавши подих, щоб, бува, не потривожити кокетливі роздуми своєї хазяйки. Нарешті палець, ніби вагаючись, зу-гипився, і шовкова цяточка, мов чорна зірочка на небесній білизні, позначила, достоту родимка, те місце, де починалася ліва грудь. У мові таємничих любовних прикмет це мало означати, що дорога до уст пролягає через серце.
Кинувши останній погляд у дзеркало, нахилене над туалетним столиком, задоволена собою, маркіза встала і пройшла кілька кроків по кімнаті; потім наче спохватилася, помітивши, що їй чогось іще не вистачає, повернулась, узяла в скриньці круглий годинник, нюрнберзьке яйце, як тоді казали,— з вигадливими малюнками емаллю різних кольорів, оздоблений діамантами, на ланцюжку з гачком,— і причет
пила його на поясі біля маленького ручного дзеркальця в рамці з позолоченого срібла.
— Ви, пані, сьогодні просто незрівнянні,— підлесливо мовила Жанна.— І зачіска до лиця, і плаття лежить — краще нікуди.
— Ти так вважаєш? — неуважно протягла маркіза.— А мені, навпаки, здається, що я сьогодні прямо страховидна. Під очима темні круги, а в сукні цього кольору я видаюся повнішою. Може, мені надіти чорне? Як ти думаєш, Жанно? У чорному ніби стаєш тонша.
— Якщо хочете, я подам чорно-буре плаття, або темно-фіолетове, це діло одної хвилини; боюся тільки, аби ви на зіпсували тим усього вигляду, а він напрочуд гарний.
— Це ти, Жанно, будеш винна, якщо я відстрашу Амура і сьогодні ввечері він перестане ранити задля мене серця. Багато людей запросив маркіз на виставу?
— Кілька гонців помчали верхи в різні сторони. Яс.т< діло, гостей збереться немало — приїдуть з усіх |зк(йиїітніх маєтків. У наших краях так рідко бувають якГсь'з"йбав
— Це правда,— зітхнула маркіза,— розваг, вважай, туя немає. А цих акторів ти вже бачила, Жанно? Чи є серед них молоді, гожі, пристойні?
— Не знаю, що вам і сказати, пані. У цих людей лиця наче маски: з усякими білилами, рум'янами та перуками вони просто блискучі при свічках, а насправді зовсім на такі. Але мені здалося, що там є один пристойний і собою нівроку, у нього красиві зуби й гарні ноги.
— То, Жанно, мабуть, перший коханець,— сказала мар-кіза.— На такі ролі беруть найвродливішого в трупі молодика, бо було б зовсім недоладно, коли б улесливі ніжності проголошував актор з носом, як труба, а на коліна, освідчуючись у коханні, падав якийсь шкандиба.
— Це й справді нікуди не годилось би,— засміялася покоївка.— Чоловік який є, такий і є, а коханець має бути без ніякого ганджу.
— Отож мені й подобаються театральні зальотники, вони так пишномовно говорять, знають, як пробудити добрі пг.-чуття, умлівають біля ніг безсердечних гордячок, закликаю;-, у свідки небо, проклинають долю, вихоплюють шпагу, щоб проткнути собі груди, вивергають вогонь і полум'я, наче то вулкан кохання, і своєю мовою доводять до нестями навіть найхолодніших і найдоброчесніших; їхні слова так приємно хвилюють моє серце, що мені часом здається, ніби вони звертаються саме до мене. Часто мене аж дратує неприступна дама, і я в думці лаю її за те, що через неї страждає і сохне такий прегарний полюбовник.
Це тому, що у вас, пані, добра душа,— зауважила Жанна,— вам боляче бачити страждання. От у мене зовсім не така м'яка вдача, мені цікаво було б побачити, як це хтось і справді вмирає від кохання. Красивими словами мене трудно переконати.
— Ти надто холодна, Жанно, і душа твоя мовби приземлена. Ти не читаєш, як я, романів і театральних п'єс. Здається, ти сказала, що перший коханець трупи — непоганий собою?
— Судіть самі, пані маркізо,—мовила покоївка, стоячи коло вікна.— Он якраз він іде на подвір'ї, певно, в оранжерею, там же роблять театр.
Маркіза підступила до вікна й побачила Леандра, який дрібними кроками йшов задуманий, наче його поглинула глибока пристрасть. Про всяк випадок він прибирав ще й меланхолійного вигляду — це вельми впливає на жінок, бо вони вгадують у тому сердечні муки, які неодмінно треба втишити. Підійшовши ближче до— балкона, Леандр завченим рухом, від якого по-особливому блищали його очі, підняв голову і подивився на вікно довгим поглядом, сумним і розпачливим, сповненим безнадійної палкої любові і водночас глибокої шаноби. Побачивши маркізу, яка притулилася лобом до шибки, він зняв капелюха і, зробивши такий жест, наче підмітав землю пером, низько вклонився — так кланяються перед королевами та богинями, підкреслюючи відстань, яка лежить між Емпіреєм 18 і похмурою оселею смутку. Потім вишуканим жестом надів капелюха, і в його вигляді знову появилася пихатість кавалера, який тільки на мить схилився в своїй величі до підніжжя краси. Все це було зроблено чітко, точно і вправно. Істинний вельможа, який чудово знає світське життя і вміє триматися при дворі, не зміг би краще передати всі відтінки.
Задоволена цим скромним і водночас благоговійним привітанням, яке так добре передавало повагу до її високого становища, папі де Брюйєр не втрималася й відповіла, кивнувши головою і ледь помітно всміхнувшись.
Цей вияв прихильності не лишився поза увагою Леандра, який у своїй зарозумілості одразу ж надав йому надто великого значення. Він ні миті не сумнівався, що маркіза закохалася в нього, і в його шаленій уяві вже вимальовувався фантастичний роман. Нарешті здійсниться мрія всього його життя — у нього, бідного, але, безперечно, дуже талановитого провінційного актора, якому ще ніколи не випадало грати при дворі, буде любовна пригода із світською дамою, в цьому майже князівському замку. Переповнений цими нісенітпицями, він став мов несамовитий, йому перехоплювало дух, серце в грудях калатало, і після репетиції, повернувшись у свою кімнату, він одразу ж, добираючи якнай-пишномовніші слова та гіперболи, заходився писати листа, сподіваючись якось передати його маркізі.
Всі ролі в п'єсі "Похвальба капітана Матамора" актори давно знали, маркізові гості вже зібралися, тож можна було починати виставу.
Оранжерея, перетворена на театральну залу,— це було прегарне видовисько. Від свічок, що горіли в настінних світильниках, лилося м'яке світло, яке ніби підкреслювало розкіш жіночих нарядів з коштовними каменями й тонкими мереживами і в той же час зовсім не псувало гарного враження від сцени. В кінці зали, на зробленій, мов сходи, дощаній підставці стояли великі шаплики з помаранчевими деревцями, від листя й плодів їхніх ішов дуже ніжний за-цах, змішуючись із пахощами мускусу, смирни, амбри й фіалок.
У першому ряді, біля самої сцени, в масивних кріслах сиділи Іоланта де Фуа, герцогиня де Монтальбан, баронеса д'Ажемо, маркіза де Брюйєр та інші знатні особи, усі в таких багатих і розкішних вбраннях, що, далебі, трудно було й сказати, у кого воно краще. Оксамити, шовки, срібна й золота парча, мережива, діамантові застібки, перлові намиста, сережки з коштовними підвісками сяяли при свічках, спалахували безліччю іскорок; але яскравіше від усіх діамантів блищали очі. Навіть при дворі навряд чи збиралося більш вишукане товариство.
Якби там не було Іоланти де Фуа, то Паріс 19 довго вагався б, вибираючи, кому з тих смертних богинь віддати золоте яблуко; але в її присутності всяке змагання втрачало сенс. Одначе молода дворянка скидалася не на поблажливу Венеру, а скоріше на відлюдкувату Діану. її врода була жорстока, принадність невблаганна, досконалість могла довести до відчаю. Гарне продовгувате лице, здавалося, було не з плоті, його немовби виточили з агату чи оніксу — такою неземною чистотою і шляхетністю воно світилося. Тонка, гнучка, мов у лебідки, шия прекрасною лінією з'єднувалася з худорлявими плечима й білосніжними дівочими грудьми, яких ще ніколи не хвилювало шалене калатання серця. Уста, вигнуті, наче лук мисливиці, метали стріли насмішок навіть тоді, коли рот мовчав, голубі очі вбивали своїми холодними блискавками найсамовпевненішу сміливість. І все-таки вона була навдивовижу чарівна. Весь її зарозуміло блискучий вигляд кидав виклик жаданню неможливого. Кожен, побачивши Іоланту, неодмінно закохувався в неї, а от плекати нездійсненну мрію про її любов наважувався мало хто.
Як вона була одягнена? Треба мати неабиякий спокій, щоб розповісти про це. Одяг огортав її стан, мов осяйна хмарка, в якій можна було розрізнити тільки саму дівчину. А над лицем неначе грона перлів змішалися з ясними кучерявими косами, сяючи, мов ореол.
За жінками сиділи па табуретах і лавах вельможі та дворяни — батьки, чоловіки й брати цих красунь. Дехто з них, схиляючись над спинкою крісла, шепотів у поблажливе вухо якісь люб'язні слова, дехто обмахувався капелюхом з перами, а дехто стояв, гордо випрямившись, мовби хизуючись своєю статурою, і задоволеним поглядом окидав усіх, що тут зібралися.