До речі, цього генерала зняти з посади і розжалувати. А що, скажи мені, цей Опаликов ніякої третьої причини своєї втечі не висував?
– Та начебто ні, – сказав Берія.
– Ага, ну й добре. Тепер скажи мені про князя Голіцина. Він також утік?
– Ні, Кобо, не втік. Він виявився втікачем мимоволі. Полковник Опаликов повинен був доставити його до тебе, а насправді перевіз в американську зону.
– Але він там зостався.
– Він зостався. Але, дорогий Кобо, він не вартий твоїх переживань. Мої люди вияснили, що він ніякий не князь, а просто рядовий солдатик, якого колись прозвали князем. Насправді ж він усе життя працював на конюшні то конюхом, то їздовим. Причому солдат він нікудишній, привід для постійних насмішок.
– А як його прізвище, цього нікудишнього?
– Та я точно не пам'ятаю. Якось на букву "ч".
– Чи ж не Чонкін? – запитав Сталін, згадавши про героя, за якого він колись пив з генералом Дриновим.
– Т-а-а-а-к, – сказав Берія, дуже сильно здивувавшись. – А ти його знаєш? Верховний головнокомандуючий знає по імені кожного зі своїх солдатів! Кобо, не порахуй це за лестощі, але ти – геній!
– Я-то, може, і геній, а ось хто ти, я не знаю. Чому, що тобі не доручиш, усе в тебе якось не виходить? Ось що, дорогий друже, ти мені цього Чонкіна все ж таки доправ. Я тобі даю три місяці. Чотири. П'ять. Якщо через півроку він не стоятиме тут, ось на цьому місці, ти лежатимеш у гробу. Ти зрозумів мене, Лаврентій? Ти знаєш, Лаврентій, що я слів на вітер не кидаю. Усе. Аудієнцію закінчено. Ти мені надокучив. Провалюй і не забудь того, що я тобі сказав.
16
Зрозуміло, що втеча двох радянських військовослужбовців на секретному літаку нової конструкції викликала тертя між радянськими й американськими властями, які поки що робили вигляд, що вони все ще союзники. Оскільки вони все ще робили вигляд, Телеграфне агентство Радянського Союзу (ТАРС) випустило порівняно м'яку заяву, яка розпочиналася зі слів "як відомо". Це агентство мало звичку всі свої сердиті міжнародні заяви розпочинати словами "як відомо" саме в тих випадках, коли мова йшла про те, що нікому відомо не було. "Як відомо, – заявило ТАРС, – днями літак радянських ВПС з технічних причин здійснив вимушену посадку на військовому аеродромі Айхендорф в американській зоні окупації Німеччини. Екіпаж літака складається з двох чоловік – командира екіпажу полковника Опаликова С.П. і стрілка-радиста Чонкіна І.В. Радянський уряд сподівається, що американські власті, діючи в дусі союзництва, не чинитимуть перешкод для повернення літака і екіпажу радянській стороні".
Само собою зрозуміло, що надія, яку висловлювали автори заяви, була зовсім ілюзорною. Було ясно, що американці ні літак, ні екіпаж не віддадуть. Тому резиденти радянської розвідки в Америці, Німеччині та інших західних країнах отримали шифрований наказ: колишніх радянських військовослужбовців Опаликова і Чонкіна розшукати. Опаликова ліквідувати, Чонкіна взяти живим і доставити на радянську територію. Наказ підписав товариш Лаврентьєв (це був псевдонім Лаврентія Берії).
17
Прочитавши заяву ТАРС, американці все-таки задумались. Псувати стосунки з Радами не хотілося, тому можливість видачі перекинчиків не виключалася, але дуже ж цікаво було дізнатися, що це за новий штурмовик "Іл-10", чим він відрізняється від старого "Іл-2" і що собою являє встановлена на ньому надсекретна навігаційна апаратура і зовсім уже новітня система розпізнавання зустрічних літаків "свій-чужий". Окрім того, полковник Опаликов зізнався на допиті, що політ виконувався за особливим завданням Сталіна і що Чонкін зовсім не стрілок-радист, а "просто їздовий", себто їздить на конях, а навіщо він міг знадобитися Сталіну, полковник не може собі навіть уявити. Ясна річ, американцям важливо було дізнатися, для чого міг знадобитися цей "просто їздовий" (вони ці слова брали в лапки) дядечкові Джо насправді.
18
Тим часом у житлі перекинчиків Ті Кому Слід провели обшук. У тумбочці Чонкіна було виявлено його лист на ім'я невідомої жінки Нюри. Вивчення листа не привело ні до яких здогадок, а відсутність адреси не дала можливості відшукати цю саму Нюру. Зате у квартирі Опаликова було знайдено достатньо доказів продуманості його вчинку. Головним доказом були підручник англійської мови для початківців і конспект до нього, в якому, крім усього іншого, були такі фрази: "I am a Hero of the Soviet Union colonel Opalikov. I am seeking for political asylum. I hate the Soviet system. I love the American Government and personally President Truman". У окремій течці зберігалися якісь вирізки з науково-популярних журналів. Одна містила коротку біографію генерала Пржевальського з його портретом, дуже схожим на Сталіна. На статтю "Міф про кентаврів" слідчі звернули увагу тільки тому, що на полях її почерком Опаликова було начертано: "Була блядюгою, нею й зосталась". Допитана дружина полковника повідомила, що про плани чоловіка нічого не знала, не відала, ніяких підозрілих приготувань не помічала, тому що їх стосунки останнім часом настільки зіпсувалися, що вони практично були чужими людьми.
І все-таки Надія Опаликова в повній відповідності з тодішніми законами за зв'язок зі зрадником Батьківщини була засуджена і отримала п'ять років заслання у віддалені райони Сибіру. Був покараний і Василь Просяний. За втрату пильності і за зв'язок з дружиною зрадника Батьківщини він був розжалуваний з генералів у полковники і направлений в Туркменістан заступником командира дивізії по льотній частині.
19
Опаликова й Чонкіна американці перевдягли в цивільне (брюки і куртку кольору хакі) і тимчасово поселили в невеликому флігелі при солдатських казармах. Флігель поділявся на дві частини і мав окремі виходи на різні боки, щоб особи, яких охороняли, не могли контактувати між собою. Там вони жили, кожен маючи окрему кімнату з душем і унітазом. Доглядав за ними Джон, давній знайомий Чонкіна. Годували їх окремо: Опаликова в офіцерській, а Чонкіна в солдатській їдальні, але тільки після того, як її покидали головні їдці – американці.
Перші дні Чонкіна ніхто не чіпав: американці були зайняті Опаликовим. Але дійшла черга і до нього. Вологим теплим ранком під охороною двох чорних гвардійців він був доправлений на зайняту резидентурою американської розвідки віллу під старими липами на вулиці Шпігельштрассе. Вілла знаходилась за парканом з ажурного металу, в якому були ворота і хвіртка. Один із конвоїрів натис кнопку дзвінка, і з прихованого радіопристрою скрипучий і тихий голос щось запитав, конвоїр, пригнувшись, щось відповів, хвіртка з дзюркотливим звуком тут же відкрилася і одночасно відкрилися важкі двері вілли. У дверях з'явився невисокого зросту вгодований пан у костюмі-трійці, з золотим ланцюжком на круглому животі. З радісною посмішкою він скотився з ґанку, ступив крок назустріч Чонкіну, простягнув йому обидві руки й заговорив відносно непоганою російською мовою, але дивно шепелявлячи:
– Здраствуйте, здраствуйте, дорогий Іван Васильович! Жахливо шчасливий вас бачити.
Він узяв Чонкіна попідручки, як жадану жінку. Разом зійшли вони на високий замшілий ґанок і зникли всередині будинку, залишивши конвоїрів знадвору. Потрапили в просторий хол, де були якісь шафи, сервант із посудом, низький великого діаметру круглий стіл і чотири крісла зеленої шкіри навкруг.
Господар підвів Чонкіна до одного з крісел і поклав руку йому на ліве плече, запрошуючи сісти.
– Присаджуйтесь, присаджуйтесь, почувайтеся як удома.
Чонкін слухняно пірнув у крісло, яке видалося йому занадто м'яким і незручним. Він звик сидіти на чомусь твердішому: на табуретці, передку воза чи снарядному ящику. А тут зад провалився й ноги задерлись догори. Він трохи посовався, приймаючи більш природну для себе позу.
Господар усівся навпроти і почувався добре. А втім, він завжди в усіх ситуаціях почувався прекрасно, можливо, тому, що був природженим шпигуном і вмів негайно пристосовуватися до будь-яких умов. Був він американцем у другому поколінні, єврейсько-угорського походження. Колишнє його прізвище було Перельмутер, яке ще його батько, торговець хутряними виробами, за поширеним серед американців звичаєм скоротив до приємного для вуха звучання.
– Я – полковник американської армії Джордж Перл, – господар вілли представився, посміхаючись дивною посмішкою, яка виникала, щезала і знову виникала. – Джордж Перл, – повторив він, – але росіяни мене зазвичай зовуть Георгій Іванович. Хочете чогось випити?
Запитання було зайвим. Випити Чонкін готовий був завжди, що він і зобразив невизначеним рухом підборіддя і ковтаючою конвульсією кадика.
Вочевидь, м'яке крісло виявилося не найзручнішим навіть для Георгія Івановича, бо, перш ніж підвестися, він беркицьнувся на живіт, уперся руками в товстий пругкий валик і, відштовхнувшись від нього, врешті-решт став на ноги і зробив руками рух, наче струшував пилюку. Після цього підійшов до серванту, відкрив одне із дверцят, за дверцятами виявився дворівневий бар: згори склянки, келихи і чарки, а внизу десятки пляшок різного кольору з яскравими етикетками.
– Чого бажаєте? – запропонував вибір Георгій Іванович. – Віскі американський, шотландський, мадера, вермут, кальвадос, кампарі, перно. Мені полковник Опаликов казав, що російські авіатори віддають перевагу амортизаційній рідині, даруйте, такого поки що не тримаємо, але можу замовити.
Із запропонованого асортименту Чонкін вибрав єдиний напій, про який щось чув, – віскі.
– Скотч чи бурбон? Якщо ніколи не пили, раджу скотч.
Чонкін погодився на скотч.
– Чистий, з водою чи з льодом?
Чонкін погодився на чистий. Собі Перл зробив віскі з содовою і з льодом. Подзвонив у бронзовий дзвіночок, що стояв на столі. Збоку з потайних дверей з'явилась чорна дівчина з тацею, на якій були свіжий виноград, банани, мандарини і стояла вазочка зі смаженим арахісом. Засліпила Чонкіна білозубою посмішкою, поставила тацю на стіл і вийшла, вихляючи випуклою попкою. Чонкін провів її довгим поглядом. Перл перехопив його і посміхнувся:
– Що, Іван Васильович, з негритянками спати не доводилось?
– Нє-а, – зізнався Чонкін, – не доводилось.
– А дарма, – сказав Перл. – Дуже, знаєте, темпераментні жінки. Якщо бажаєте, можна влаштувати.
Чонкін нічого не відповів, але зобразив гримасу, яка означала, очевидно, що він засоромився, хоча було б інтересно.
– Усе можна влаштувати, – повторив Перл. – Якщо будете себе гарно поводити.
Він поставив свою склянку на долоню лівої руки і притримував пальцями правої.