Вже не існує об'єктів, що їх функція виступала в ролі їхнього ж таки значеника, вже немає громадської думки, що робила свій вибір за "презентабельними" репрезентантами, нема вже реального запитання, на котре відповідають відповіддю (а надто ж немає більш запитань, що на них немає відповіди). Ввесь цей процес зазнав дезартикуляції: суперечлива взаємодія правди і брехні, реального та уявного в гіперреальній лоґіці монтажу скасовується. Все це добре проаналізував Мішель Тор у своїй книзі "Коефіцієнт інтелектуального розвитку": "Відповідь на запитання визначається не запитанням як таким, у тій формі, в якій воно було поставлено, а тим, який зміст вкладає суб'єкт опитування в це запитання, як він уявляє собі найліпшу тактику опитування і залежно від того, як він собі уявляє очікування того, хто запитує". І далі: "Артефакт — це не контрольована трансформація об'єкта з пізнавальною метою: це грубе вторгнення в реальність, внаслідок якого вже неможливо розрізнити, що ж у цій реальності пов'язано з об'єктивним пізнанням, а що з технічним втручанням (медіумом). Коефіцієнт інтелектуального розвитку і є цим артефактом". Вже не існує ні істини ні брехні, оскільки немає ніякого відчутного проміжку поміж запитанням і відповіддю. У світлі тестування розум, — так само, як і громадська думка чи й загалом усякий значеннєвий процес, — зводиться лише до "здатности продукувати контрастні реакції на зростаючу ґаму адекватних стимулів".
Ввесь цей аналіз приводить нас прямо до формули Маклюена: "Medium is message" (*). Справді, значеннєвий процес реґулюється самим засобом інформації, відповідно до того, яким чином цей засіб інформації здійснює монтаж, поділ на кадри, ставить вимогу, провадить опитування і відтак усе це підсумовує. Тепер зрозуміло, чому Маклюен розглядав еру електронних масмедій як добу тактильної комунікації. Справді, такий процес ближчий до тактильного, ніж до візуального простору, адже в останньому випадку дистанціювання має набагато ширший характер, а рефлексія стає більш можливою. Коли дотик втрачає для нас свою сенсорну, чуттєву вартість ("дотик — це радше взаємодія різних відчуттів, ніж простий контакт шкіри з певним об'єктом"), то не виключено, що він стає загальною схемою комунікації, — однак тепер уже як простір тактильної й тактичної симуляції, де "мессаж" обертається в "масаж", обмацувальне дослідження, тест. Вас на кожному кроці тестують, вас мацають, метода ця "тактична", сфера ж комунікації — "тактильна". Не кажучи вже про ідеолоґію "контакту", котра в усіх своїх виявах намагається підмінити собою поняття суспільних відносин. Довкруг тесту (елементарної схеми запитання/відповідь), як і довкруг молекулярного коду управління, снується велетенська стратеґічна конфіґурація.
====
*"Медіум (засіб інформації, а також і окультний провідник) — це повідомлення" (анґл.) — прим. пер.
====
*
Долучившись до гри масмедій та опитувань громадської думки, себто вступивши до сфери інтегрального циркулювання за схемою "запитання/відповідь", втрачає свою специфіку вся сфера політики. Виборча сфера, звичайно, становить собою найпершу велику соціяльну інституцію, де суспільний обмін зводиться до отримання відповіди. Завдяки цьому ознаковому спрощенню вона й універсалізується першою: загальні вибори — найперша з-поміж усіх масмедій. Упродовж ХІХ та ХХ сторіч політична й економічна практика дедалі більше й більше поєднуються в єдиному типі дискурсу. Пропаганда й реклама зливаються в єдине явище маркетинґу та мерчендайзинґу речей або ж масових ідей. Втім, ця мовна конверґенція поміж економікою і політикою служить познакою сучасного, нашого суспільства, де повністю реалізована "політична економія". Однак заразом це і її кінець, тому що ці дві сфери взаємно ліквідовуються в іншій реальності, чи радше гіперреальності, — в реальності, створеній масмедіями. Знову ж таки тут відбувається піднесення цих двох елементів (економіки та політики) до ступеня найвищої потуги, себто до ранґу симулякрів третього порядку.
"Коли багато хто нарікає на "спотворення" політики за допомогою масмедій, на те, що кнопка телевізора й масовані соціолоґічні проґнози (опитування) напрочуд легко й просто замінили собою формування громадської думки, — все це свідчить лише про те, що вони нічого не тямлять у політиці" ("Монд").
Цю фазу політичного гіперреалізму характеризує закономірне поєднання двопартійної системи і соціолоґічних опитувань, котрі становлять собою дзеркало еквівалентного чергування, що відбувається в політичній грі.
Опитування розташовані по той бік всякого суспільного продукування громадської думки. Вони посилаються лише на її симулякр. Дзеркало цієї думки за своїм розрядом становить аналоґію до дзеркала ВНП [валового національного продукту] — уявного відображення виробничих сил без огляду на їхню суспільну доцільність чи антидоцільність (головне, щоб "це" вироблялося) — так само й щодо громадської думки: головне, щоб вона безнастанно дублювалася своїм же власним відображенням, — в цьому і криється секрет масового представництва. Вже не треба, щоб хтось продукував свою думку, потрібно, щоб усі репродукували (відтворювали) громадську думку, в тому сенсі, що всі приватні думки поглинаються цим своєрідним загальним еквівалентом — і знову з нього ж таки випливають (себто репродукують його, незалежно від власної позиції, на рівні окремішного вибору). З думками відбувається те ж саме, що й із матеріяльними благами: продукування вмерло, хай живе репродукування!
Особливого сенсу тут набуває формула Маклюена (*). Громадська думка в більшості випадків одночасно виступає і як медіум, і як повідомлення. А соціолоґічні опитування, котрі формують цю думку, безнастанно утверджують медію як повідомлення. Тут вони стоять в одному ряду з телебаченням та електронними масмедіями — адже ми бачили, що ці засоби інформації теж є грою в запитання/відповідь, себто знаряддям постійного опитування.
====
*"Medium is message" — це формула самої політичної економії знака, коли та набирає вигляду симуляції третього порядку: розрізнення медії й самого повідомлення притаманне ще сиґніфікації другого порядку.
====
Соціолоґічні опитування маніпулюють нерозв'язним. Чи впливають вони на результати виборів? Так чи ні? Чи дають вони достеменний знімок реальної дійсности, чи всього лиш відображають тенденції, а, може, відбивають викривлення цієї дійсности в гіперпросторі симуляції, ступінь спотворення котрого нам невідомий? Так чи ні? Це питання неможливо розв'язати. Якою б витонченою не була метода цих опитувань, а завжди залишається місце для обернености гіпотез. Статистика — це всього-навсього казуїстика. Ця нерозв'язність притаманна будь-якому процесу симуляції (див. вище про нерозв'язність кризи). Звичайно, внутрішня лоґіка цих процедур (статистики, теорії імовірностей і її практичного застосування, операційної кібернетики) сувора й має "науковий" характер, але в деяких аспектах вона геть непридатна, це казкова фікція, й індекс її заломлення в реальності (істинній чи фальшивій) дорівнює нулю. Це явище становить собою навіть те, що утворює потугу таких моделей, однак істини тут не більше, ніж у тестах, себто в параноїдальній проекції певної касти чи групи, що марить про чудесну адекватність реальности своїм же моделям, а отже, і про цілковиту маніпуляцію цією реальністю.
Все, що ми говорили про статистичний сценарій, так само стосується і реґульованого поділу політичної сфери: чергування присутніх на сьогодні політичних сил, більшости/меншости, котрі одна одну підмінюють тощо. Біля скрайньої межі чистого репрезентування "це" вже нічого не репрезентує. Політика вмирає від надто регулярної гри своїх розрізняльних опозицій. Сфера політики (і взагалі влади) стає порожньою. В певному сенсі, це плата за втілення бажання панівного класу, себто за цілковите маніпулювання суспільним представництвом. Всяка суспільна субстанція тихо й непомітно вивітрилася з цього механізму, причому, саме тоді, коли вона досягла бездоганного саморепродукування.
Те ж саме і з соціолоґічними опитуваннями: врешті-решт, в них вірять лише представники політичного класу, так само, як в рекламу та дослідження ринку вірять насправді лише рекламники й маркетолоґи. Й не завдяки чиїйсь глупоті (хоча вона й не виключається), а тому що соціолоґічні опитування однорідні геть усьому новітньому функціюванню політики. А тому вони набувають реальної "тактичної" цінности, відіграють ролю реґулятивного чинника політичного класу згідно з його власними правилами гри. Отож, він має підстави їм вірити, — й вірить. А хто ж, по суті, ще? Через масмедії та опитування люди долучаються до бурлескности цієї політичної сфери, до гіперпредставництва, що насправді нічого не представляє. В очевидній нікчемності цієї сфери криється якесь їй же властиве задоволення, і врешті-решт воно прибирає форми статистичної споглядальности. Втім, ця споглядальність, як відомо, повсюдно супроводжується глибоким розчаруванням, — чимсь на зразок руйнування ілюзій, до якого спричиняються опитування, що поглинають будь-яке публічне слово, здійснюючи коротке замикання всього процесу самовираження. Чарівливий ефект, який вони викликають, сумірний із цією їхньою нейтралізаторською порожнечею, оцим запамороченням, яке вони продукують шляхом утворення упередженого образу всякої можливої реальности.
Отож, проблема соціолоґічних опитувань полягає не в їхньому об'єктивному впливі. Як і в пропаґанді та рекламі, цей вплив, як відомо, дуже великою мірою анулюється колективним чи індивідуальним опором або ж інерцією. Їхня проблема в операційній симуляції, котру вони встановлюють на всьому обширі соціяльних практик, в лейкемізації будь-якої суспільної субстанції — адже кров тут підмінюється безбарвною лімфою масмедій.
*
Кругобіжність у формі запитання/відповідь просякає у всі царини. Потроху стає помітно, що всю царину анкет, опитувань, статистик слід переглянути у відповідності до тієї радикальної підозри, що тяжіє над їхньою методою. Однак ця ж підозра тяжіє і над етнолоґією: коли не вважати, що абориґени — це викінчені природні створіння, котрі нездатні до симуляції, то знову постає та ж таки проблема — неспроможність домогтися на навідне запитання якоїсь іншої відповіди, крім симульованої (такої, що відтворює саме запитання).