Але наша сука привела вчора п'ятеро цуценят, і завтра ми зможемо глянути на них.
Якщо тобі десять років, задля п'яти цуценят ти здатен забути все лихо, яке тільки є на світі. Расмус аж підскочив з радості — завтра йому справді буде цікаво, о, ще й як цікаво!
— Ти зовсім сонний, — сказала пані Нільсон. — Я зараз прийду й покажу, де ти спатимеш.
І вона пішла з тацею до хати.
— Найкраще буде, як ми попрощаємося зараз, — мовив Оскар. — Я спатиму на сіні й вирушу в дорогу рано вранці.
— Але ви скоро прийдете відвідати мене? — занепокоєно спитав Расмус.
Якийсь внутрішній голос нашіптував йому, що він, мабуть, більше не побачить Оскара, а цього він не міг витримати. Але тепер він не думатиме про це. Він так хоче спати… А ще думки його заполонили цуценята, яких він мав завтра побачити. Він схопив Оскара за руку.
— Дякую, що ви взяли мене з собою в мандри. І дякую за те, що ви такі добрі.
— А я дякую тобі, — відповів Оскар. — По-моєму, ти дуже милий хлопчик із рівним чубом.
І Оскар пішов. Расмус трохи постояв на веранді, дивлячись йому вслід пекучими від сліз очима. Ось він віддаляється в присмерку з рюкзаком на спині. Ось він перейшов місток до дверей горища. Ось він відчинив важкі двері, зайшов усередину і зник.
Розділ чотирнадцятий
Другого дня Расмус прокинувся рано. Він відчував, що ще дуже рано, бо сонце, яке пробивалося крізь блакитні завіси, було червонясте, а звуки в домі — ранкові. Хтось у кухні вибирав попіл із плити, хтось молов каву.
Він сонними очима озирнувся по кімнатці. Вона справді була охайна, а в такому м'якому ліжку він зроду не спав.
У кухні почулася хода: туди напевне зайшли його нові батько й мати. Він спробував уявити собі, як вони виглядають, ці господарі Кам'яного хутора, і пригадав, що обличчя в них лагідні, саме про таких батька й матір він часто мріяв у притулку. Так, сталося велике диво… Він отримав власну домівку і власних батька й матір.
То чому ж він не радів? Чому відчував дивний смуток? Що більше з Расмуса спадав сон, то більшав його смуток, і нарешті він відчув, що за ці дні, відколи утік з притулку, не був іще такий нещасний, як тепер. Щось дивне здавило йому серце, щось таке важке, ніби він ось-ось мав померти від нього. Расмус спробував думати про цуценят, яких мав сьогодні побачити, та з таким тягарем на серці не міг зосередитись на них.
Оскар! Це за Оскаром Расмус тужив так, що йому стискало груди, і на той біль була тільки одна рада: треба застати Оскара, треба побалакати з ним, попросити його, палко попросити, щоб він дозволив йому й далі мандрувати з ним.
Але, мабуть, уже пізно. Оскар, певне, вже пішов. Расмус немов бачив, як він іде сам ген на дорозі, залитий промінням ранкового сонця. О, він цього не переживе, але вже пізно!
Стиха застогнавши, Расмус вискочив з ліжка й почав одягатися. Він так квапився і був такий нещасний, що в нього нічого не виходило, руки тремтіли, він не міг застібнути сорочку, не міг надягти штанів.
Коли він уже був готовий, двері відчинилися, і зайшла пані Нільсон — ох, чого вона нагодилася саме тепер, коли немає часу на довгі пояснення!
— Я тільки хочу щось сказати Оскарові, — промурмотів Расмус і шаснув повз господиню.
— Мабуть, Оскара вже нема! — гукнула вона йому вслід. — Я бачила, як він виходив із горища півгодини тому.
Сльози затуманювали Расмусові очі, коли він біг сходами вниз і далі подвір'ям. Він розумів, що Оскар пішов, але мусив сам побачити, що це правда. Мусив переконатися, що вже немає ніякої надії. Мов навіжений, здолав подвір'я і вискочив на місток, де востаннє бачив Оскара вчора ввечері. Насилу відчинивши важкі двері, він зайшов на горище. Після яскравого сонячного світла там було зовсім темно. Він нічого не бачив, тільки гукав:
— Оскаре! Оскаре!
Відповіді не було, і Расмус захлипав. Очі його вже звикли до темряви, і він зазирнув у кожен закуток. На хуторі ще не почали звозити сіна, й горище здавалося порожнім, як пустеля. Оскара там не було.
Расмус застогнав. Йому стало так тяжко на серці, що він не зміг стриматися. То був жалісний, розпачливий стогін. Він прихилився лобом до стіни й заридав, навіть не пробуючи стриматися.
Враз він почув, що позад нього відчинилися двері, — це пані Нільсон прийшла по нього якраз тоді, коли він хотів, щоб його не чіпали. Господиня не повинна чути, що він плаче. Расмус спробував опанувати себе, але дарма. Він аж тремтів з плачу. Йому стало соромно, і він, затуливши обличчя руками, прихилився до стіни. Сльози текли йому крізь пальці.
— Ото мені жалібна пісня зранку, — почув він голос позад себе.
Але голос не пані Нільсон, а… Оскарів! У дверях стояв Оскар!
Расмус наосліп кинувся до нього й міцно вчепився йому в руку.
— Оскаре, я хочу до вас, дозвольте мені бути з вами!
— Ну, ну, ну, — мовив Оскар. — Давай сядемо на сонечку й побалакаємо про це.
Він вивів Расмуса надвір, і вони посідали на містку спиною до дверей горища. Оскар обняв його рукою.
— Дивись, Расмусе, — показав він навколо. — Дивись, у якій гарній садибі ти мешкатимеш. Зараз везтимуть молоко до молочарні, і ти зможеш також поїхати з ними, а потім, коли повернешся, підеш поглянути на цуценят і трохи побалакаєш зі своїми матір'ю і батьком.
— Я хочу бути з вами, Оскаре, — схлипуючи, сказав Расмус.
— Побалакаєш зі своїми власними матір'ю і батьком, подумай про це, — наголосив Оскар. — Ти їх так довго шукав.
— Але я краще хочу бути з вами й мандрувати дорогами. Ви не могли б стати моїм батьком?
Оскар ніби аж розсердився.
— Волоцюзі стати батьком — на що це схоже? Ти хочеш мати за батька волоцюгу?
— Такого волоцюгу, як ви, хочу, — промурмотів Расмус.
— Але ж ти весь час казав, що хочеш опинитися в когось гарного і багатого.
Расмус обернувся і похмуро зміряв Оскара очима.
— По-моєму, якраз ви і є гарні.
Тоді Оскар засміявся.
— Авжеж, я гарний, як наречена. І багатий. Ленсман дав мені десять крон, отже, я багатий.
— Коли мандруєш дорогами, не треба багато грошей, промурмотів Расмус. — І нічого, якщо взимку виростуть на ногах мозолі, я однаково піду з вами мандрувати, любий Оскаре…
Він не зміг доказати, бо знов заплакав. Оскар довго мовчав, потім поплескав Расмуса по плечі й задумливо мовив:
— Нехай буде так, як ти хочеш. Що сталось, те сталось, сказала баба, коли дід повісився. Що ж, нехай буде так, як ти хочеш.
Расмус зітхнув, глибоко, полегшено зітхнув. І поступово на його заплаканому обличчі з'явилася усмішка. Він смикнув Оскара за рукав.
— Ну, то вирушаймо в дорогу.
— Ні, спершу тобі треба піти й сказати пані Нільсон, що ти передумав.
Расмус злякано глянув на нього.
— Справді треба? Може б, ви…
— Ні, синку, це ти повинен зробити сам.
Нелегко було піти й сказати господарям, що ти не хочеш мати їх за батьків. А для такого несміливого хлопчика тим більше. Та Расмус ладен був витримати що завгодно, аби тільки мандрувати з Оскаром.
Він підійшов до помпи біля стайні і змив з обличчя всі сліди сліз. Тоді помахав рукою Оскарові, щоб підбадьорити себе, й рішуче подався в кухню.
Він застав там обох, і господаря, і господиню, вони сиділи за столом і снідали. Расмус став біля порога, як звичайно волоцюги. Він весь тремтів, адже зараз доведеться пояснювати їм усе. Що вони скажуть, чи дуже розгніваються на нього?
— Я хочу краще лишитися з Оскаром, — промурмотів Расмус.
Якусь мить у кухні стояла тиша, тоді пані Нільсон сказала:
— Сідай снідати, а ми послухаємо, чому ти хочеш краще лишитися з Оскаром.
Расмус довго не зважувався відповісти, та нарешті тихо сказав:
— Я більше звик до нього.
Пані Нільсон хотіла посадовити його до столу, але він опирався. Він випростав ноги і пручався, мов норовистий цапок, боячись, що вони не захочуть пустити його з Оскаром.
— Треба попоїсти, якщо ти хочеш іти в мандри, — сказав господар і засміявся.
— Краще швидше попоїж, адже Оскар чекає, — додала пані Нільсон.
З їхніх слів наче не виходило, що вони мають намір затримати його силоміць. Він перестав опиратися і дав себе притягти до столу. Він обережно сів у найдальшому кінці й винувато глянув на господарів, що мали стати його батьками.
— Отже, нам не буде кому допомагати біля цуценят, — сказала пані Нільсон.
Расмус опустив очі і знов промурмотів:
— Я хочу краще бути з Оскаром. Господиня погладила його по щоці.
— Не журися, — мовила вона. — В нас нема іншої ради, як поїхати до Вестергаги й пошукати собі іншого помічника.
Расмус раптом пожвавішав, його несміливість де й ділася.
— Я знаю, кого вам треба взяти! — вигукнув він. — Візьміть Гуннара! В нього чуб також рівний, але все інше гарне. Він найкращий. Я знаю всіх хлопців у притулку і знаю, що Гуннар найкращий.
— А він не захоче волочитися по дорогах? — трохи сердито спитав господар.
— Ні, йому аби сидіти біля худоби. Він страх як любить її. І не лається, лаються Великий Петер, і Еміль, і майже всі. А Гуннар найкращий.
— Можна поїхати й поглянути на твого Гуннара, якщо він такий гарний, — сказала пані Нільсон, підсовуючи йому повну тарілку каші.
Потім, коли Расмус зібрався йти, він урочисто попрощався з господарями за руку. Дивлячись на пані Нільсон великими, поважними очима, він благально сказав:
— Не беріть кучерявої дівчини. Гуннар найкращий.
Уночі випав дощ. І хоч уранці вигодинилось, дорога, на яку вони вийшли, була мокра. Оскар переступав калюжі своїми довгими ногами, а Расмус ішов просто по них, аж бризки летіли.
— Моїм ногам так приємно, — сказав він, побачивши між пальцями налиплу глину. — Та й усьому моєму тілові приємно.
Оскар засміявся.
— Атож, приємно відчувати, що ти спекався великої садиби з кіньми, з худобою і з усім тим багатством.
Расмус задоволено побрів новою калюжею.
— Знаєте, що я думаю, Оскаре?
— Не знаю, але напевне щось не дуже мудре.
— Я думаю, що як отак волочишся дорогами, то володієш геть усім, що бачиш.
— Авжеж, і в такому разі ти нічого не втратив. Не втратив, бо володієш усім цим, — мовив Оскар, обводячи рукою краєвид, що, обмитий дощем, розкинувся перед ними в сонячному промінні.
Він на мить зупинився і озирнувся навколо.
— Боже святий, як тут скрізь зелено й гарно! Не диво, що людину так тягне мандрувати.
Расмус бадьоро чимчикував поряд із ним.
— І все тут наше. Берези наші, і ставок наш, і лука наша, і всі квітки, і дорога наша, і калюжі наші.
— Калюжі твої, — мовив Оскар. — Досить того, що я забрів в одну, краще б і ту був обминув.
— Але хати не наші, — повів далі Расмус. — Бо в них скрізь мешкають якісь люди.
— На це можна не зважати, — відповів Оскар. — Хати також наші, принаймні одна буде наша.
Расмус споважнів і тужним поглядом обвів сірі хатини орендарів, повз які вони проходили.
— Авжеж, одна "хата нам із вами не завадила б, — сказав він і легенько зітхнув. — Де б ми змогли оселитися взимку й не натирати на ногах мозолів.
— Ох-ох-ох, — зітхнув і собі Оскар.
Та поки що гріло сонце, зима ще не заповідалася, то нічого було думати про хату вже тепер.
Вони йшли далі, і Расмус володів усіма зеленими луками й зеленими полями, всією блискучою водою, яку тільки бачив навколо, а до хат йому було байдуже.
Зрештою, вони однаково минули забудовану місцевість.