Певну підтримку міграційній гіпотезі нещодавно надало генетичне дослідження 10 чоловічих скелетів з афанасіївського могильника в Красноярську. 9 з них мають Y-хромосому R1a1, що переконливо свідчить про те, що їхні предки походять з західної частини Євразії.
Якщо така інтерпретація афанасіївської культури є правильною, то вимальовується приваблива симетрія. Понтійсько-каспійський степ був осередком, де в другій половині 4-го тисячоліття вперше розвинувся дуже самобутній стиль мобільного скотарства. Ця мобільність призвела до експансії назовні від центру, що завжди йшла степовим коридором. Одна група мігрантів рухалася на захід, і дійшла до Великої Угорської рівнини, де їх зупинили навколишні європейські ліси. Інша група попрямувала на схід через казахський степ, поки не досягла пишних долин і гірських пасовищ Алтаю. Саме звідси, через століття, практика мобільного скотарства мала поширитися далі на схід, до степового регіону Монголії.
До Закавказзя, 3000–2500 рр. до н.е
Щоб завершити цю розповідь, ми маємо стисло розглянути Закавказзя в період після закінчення експансії Урука й занепаду майкопської культури. Великий Кавказький хребет і далі створював нездоланну перешкоду, але вузький шлях навколо східного краю гір вздовж узбережжя Каспійського моря був відкритий, і в першій половині 3-го тисячоліття скотарі зі своїми громіздкими, запряженими волами возами почали рухатися ним на південь у пошуках нових пасовищ у Закавказзі. Тут вони запровадили свій традиційний обряд поховання у могильних ямах, вкритих масивними курганами до 100 м діаметром, де померлих часто супроводжували чотириколісні вози, рідше – золоті, срібні та бронзові вироби. Іноді разом з вождем ховали принесених у жертву служників. Цей рух скотарів на південь, здається, відбувався впродовж тривалого періоду часу, і, опинившись на новій землі, прибульці пристосовувалися до способу життя корінного населення. Так степовий спосіб життя був засвоєний на землі, де вже було добре розвинене землеробство.
Кольорове каміння та блискуча мідь
Мисливці та пастухи мають багато часу для спостереження і дослідження свого довкілля: чи то терпляче чекаючи на появу здобичі на лісовій галявині, чи сидячи довгими годинами та охороняючи отару, що пасеться на схилі гори. Незвичайні кольорові камінці, яскраво-блакитна галька азуриту або яскраво-зеленого малахіту, мали впадати в око. Таке каміння варто було збирати та зберігати як скарб. Якийсь мисливець-збирач кінця епохи палеоліту, що сидів у печері Шанідар на півночі Іраку, загубив малахітову намистину, яку старанно продірявили, щоб її можна було носити. Інколи яскраво-зелені камінчики виявлялися ковкою самородною міддю, на поверхню якої вплинула погода. Їх можна було сплющувати, перетворюючи на смужки та листи, з яких формувати невеликі знаряддя як-от рибальські гачки та шила, або просто прикрашати ними тіло, волосся чи одяг. Саме так допитливі люди вперше познайомилися з властивостями міді та привабливістю її яскраво забарвлених руд. Це знання увійшло в культуру ранніх землеробів Родючого Півмісяця, і в 7-му тисячолітті поширилося разом з ними через Малу Азію до Греції та Балкан.
Подальший перебіг подій зрозуміти набагато важче. У певний час в якомусь місці або місцях були проведені експерименти, наслідком яких було отримання металевої міді з її руд. Для цього треба було розтерти азурит чи малахіт в дрібний порошок, змішати руду з деревним вугіллям, і нагрівати її в печі без доступу кисню до температури від 1000 до 1200 °C. За сприятливих умов частина руди мала відновитися до міді, яка з'являється у вигляді крапельок металу на поверхні плавленої суміші. Після охолодження шлак можна було б розбити, а метал зібрати докупи. Процес здається більш-менш простим, але розумові здібності людини, яка першою виплавила мідь з руди, мали бути видатними. Що привело його чи її на цей шлях дослідження, ми можемо лише здогадуватися. Можливо, спостереження за тим, що самородна мідь плавиться при достатньому (до 1083 °C) нагріванні, навело на думку, що зелений оксидний наліт, якщо його знайти у вигляді грудочок, також розплавиться. Можливо, хтось помітив, що за порівняно низьких температур із розігрітого галеніту, надзвичайно важкої, чорної блискучої руди, можна отримати металевий свинець, і вирішив перевірити інші привабливі камінці. Ще одна можливість, яка здається більш вірогідною, полягає в тому, що люди могли експериментувати з кольором, коли обпалювали в печах розписний глиняний посуд. Подрібнені мідні руди при нагріванні змінюють колір. У гончарних печах було достатньо жару й деревного вугілля, тому під час таких експериментів могло статися випадкове розплавлення руди, що мало бути приголомшливим відкриттям для першої людини, яка спостерігала за цим процесом.
Де ж тоді вперше виплавили мідь? Це мало бути десь, де мідних руд було досить багато й де піротехнічні навички з виготовлення кераміки були вже добре розвинені. У той час, коли почали з'являтися перші виплавлені мідні вироби, такими місцями були Родючий Півмісяць, Іранське нагір'я, Мала Азія та Балкани. У всіх цих зонах є свідчення ранньої виплавки міді. У Чатал-Гьоюк, у центральній Малій Азії, у культурних шарах 7-го тисячоліття були знайдені тиглі, хоча незрозуміло, використовували їх для виплавки міді з руди чи просто для плавлення самородної міді. Втім, є докази виплавки міді приблизно у 5000 р. до н.е. у Таль-і-Ібліс на південному сході Ірану, та приблизно в той самий час у Бєловоде в Сербії. Після цього, з початку 5-го тисячоліття, вона стає все більш поширеною в усьому регіоні. З огляду на крихкість доказів, наразі важко сказати, де саме почалася виплавка міді. Але, зважаючи на майже одночасність ранніх свідчень, логічно припустити, що процес був винайдений у якомусь одному місці в другій половині 6-го тисячоліття, і знання швидко поширилося серед громад, які вже були знайомі з місцевою міддю та її барвистими рудами. Проте не обов'язково припускати, що відкриття було зроблено на Близькому Сході; це цілком могло статися на Балканах, де є багато мідної руди, та де, як ми далі побачимо, невдовзі мала розвинутися первісна мідна промисловість.
Потому, як людина освоїла процес виплавки міді з руди, технологія почала швидко вдосконавлюватись. У південно-східній Анатолії на початку 5-го тисячоліття розплавлену мідь розливали у форми для виготовлення сокир і зубил, тоді як у Леванті наприкінці тисячоліття мідь відливали, застосовуючи метод втраченого воску. Для цього спочатку виготовляли модель бажаного предмета з бджолиного воску та покривали її ззовні глиною, залишаючи отвори. Далі глину обпалювали, під час нагрівання віск плавився, і його можна було вилити. Відтак в отвір можна було залити розплавлену мідь. Якщо планувалося виготовити виріб із порожнечею або заглибленнями, віск можна було наліпити на глиняну основу.
Іншою технікою, яку невдовзі опанували, був процес створення сплавів, покликаний змінювати властивості металу, роблячи його твердішим, легшим в обробці, або змінюючи його колір. Найдавніші сплави, ймовірно, були наслідком випадковості й залежали від складу руд, але не пізніше середини 4-го тисячоліття мідно-арсенові та мідно-сурм'яні сплави вже виготовлялися цілеспрямовано, а наприкінці тисячоліття вперше з'явився мідно-олов'яний сплав (бронза). Що вражає в ранній металургії міді, так це швидкість, з якою поширювалися базові знання про її екстракцію, та інтенсивність експериментування, що призвело до повного оволодіння матеріалом за дуже короткий проміжок часу. Хоча мідь була корисною та красивою, і її цінували еліти, також можливо, що її вважали наділеною магічними властивостями: це була тверда речовина, що могла перетворюватися на рідину та знову ставати твердою, водночас змінюючи свою форму. Ті, кому підкорявся метал, стояли на сторожі цієї магії.
Карпато-Балканське досягнення
Карпатський регіон і північна частина Балкан багаті на поклади міді, і впродовж порівняно короткого періоду, приблизно з 5400 до 3800 р. до н.е., цей край став первісним постачальником мідних виробів, зброї, знарядь і прикрас, які використовувалися для обміну між елітами в усьому регіоні. Аналіз металу засвідчує, що необроблена мідь надходила здебільшого з приблизно десятка джерел. Два з них були детально досліджені: одне в Айбунарі в центральній Болгарії, інше в Рудній Главі на північному сході Сербії. У копальні Рудна Глава видобували малахітову руду, подібну до тієї, що була знайдена серед плавильного шлаку в сербському Бєловоде в культурних шарах, датованих приблизно 5400 р. до н.е., найдавніших на Балканах. Копальні Айбунар розташовані в місцевості, що на той час була густо населена. Тут жили малахітової руди викопували з вапняку й мергелю, залишаючи траншеї 3–10 м завширшки, до 20 м завглибшки, і до 80 м завдовжки. За підрахунками, в цих копальнях було видобуто від 2000 до 3000 тонн руди, яка могла дати приблизно 500 тонн міді. У старих гірничих виробках було знайдено глиняний посуд періоду 4800–4300 рр. до н. е., але вироби з айбунарської міді були знайдені в сусідньому стародавньому поселенні в культурних шарах, датованих приблизно 5000 р. до н.е. Тож можливо, що розробка родовищ могла розпочатися на кілька століть раніше.
3.18 Територія Карпато-Балканської металургійної провінції. Артефакти з різних мідних сплавів, що походять з Балкан, поширилися разом з культурою Кукутені-Трипілля на схід і далі до скотарських громад причорноморського степу.
3.19 Елітний воїн з могильника, розкопаного у Варні, Болгарія, на узбережжі Чорного моря, що датується приблизно 4000 р. до н.е. Поховання надзвичайно пишне, і містить знаряддя та зброю з мідних сплавів, а також майже 1000 окремих золотих предметів.
Загальний обсяг видобутку з усіх відомих балканських копалень, що діяли протягом 5-го тисячоліття, був колосальним. З металу виготовляли здебільшого сокири, зубила, а також браслети, намистини та інші прикраси для людського тіла. Найбільш вражаючими були витончені сокири з отвором для руків'я, відлиті у дво— або трикомпонентних формах.