Пуаро веде слідство

Але все-таки в цій ситуації забагато "чому", і вони взаємовиключні. Якщо О'Мерфі – чесний чоловік, чомувін з'їхав із головної дороги? Якщо ж він нечесний, точому натиснув на газ, коли пролунало тільки два постріли – адже цим, очевидно, врятував прем'єрові життя? І знову, якщо він чесний, то чому одразу з вокзалу поїхав у всім відомий ресторан, де зустрічаються німецькі шпигуни?

– Щось не складається, – зауважив я.

– Розглянемо цю справу згідно з методом. Які у нас "за" і "проти" цих двох чоловіків? Почнемо з О'Мерфі. Проти: його рішення з'їхати з головної дороги здається підозрілим; він ірландець із графства Клер; він дуже промовисто зник. За: він розігнав автомобіль і врятував життя прем'єр-міністра; він працівник Скотленд-Ярду і, оскільки йому довірили таку важливу посаду, працівник надійний. А тепер Деніелс. Проти нього ми багато знайти не можемо, крім того факту, що невідомо, звідки він узявся, і що він знає забагато мов як на порядного англійця! (Пардон, mon ami, але знавці мов із вас ніякі). За нього свідчить таке: той факт, що його приспали, зв'язали і заткнули рота – це нібито має свідчити про те, що Деніелс до викрадення не причетний.

– Він міг зв'язати сам себе, щоб відвести підозри.

Пуаро похитав головою.

– Французька поліція не могла б такого не помітити. Крім того, якщо вже він доправив свого об'єкта на місце і прем'єра успішно викрали, Деніелсу не було сенсу лишатися на місці злочину. Звісно, його спільники могли приспати й зв'язати його – але сенсу в цьому я не бачу. Деніелс навряд чи зможе допомагати їм надалі, бо коли про викрадення дізналася поліція, за ним почали стежити.

– Може, він хоче навести поліцію на хибний слід?

– То чому ж досі не почав? Він розказує лише, що пам'ятає, як на нього напали ззаду і приспали – от і все. Тут немає хибного сліду. Навпаки, історія дуже схожа на правду.

– Що ж, – сказав я, глянувши на годинника, – думаю, нам пора вирушати на станцію. Можливо, у Франції ми знайдемо більше зачіпок.

– Можливо, mon ami, але я сумніваюся. Досі дивуюся, що прем'єр-міністра не знайшли на тій обмеженій території, де сховати його було майже неможливо. Якщо військові й поліція двох країн не можуть його знайти, то як це зроблю я?

На вокзалі нас зустрів містер Додж.

– Це детектив Барнс зі Скотленд-Ярду, а це майор Норман. Вони цілковито до ваших послуг. Хай вам щастить. Справа дуже нелегка, але я не втратив надії. А тепер мушу з вами прощатися, – і міністр швидко пішов геть.

Ми трохи побалакали з майором Норманом. У групці людей на платформі я впізнав невисокого чоловіка з обличчям як у тхора, який розмовляв із високим світловолосим джентльменом. Це був старий знайомий Пуаро – інспектор Джепп, якого вважали чи не найрозумнішим у Скотленд-Ярді. Він підійшов і радісно привітався з моїм другом.

– Чув, що і вас долучили до пошуків. Справа для тих, хто вміє ворушити мізками. Поки що викрадачі надійно залягли на дно – але не можу повірити, що вони так довго його переховують. Наші люди прочісують Францію вздовж і впоперек, та й французи теж. Думаю, ще кілька годин – і ця рибка буде в нас на гачку.

– Ну, якщо він іще живий, – похмуро зауважив високий детектив.

Джепп спохмурнів.

– Так. Але я чогось думаю, що він живий і з ним усе добре.

Пуаро кивнув.

– Так-так, він живий. Тільки нам іще треба вчасно його знайти. Мені теж не віриться, що вони можуть так довго його ховати.

Просвистів свисток, і ми всі зайшли у купейний вагон. Невдовзі потяг шарпнувся й почав повільно від'їжджати від вокзалу.

Цікава це була поїздка. Усі службовці зі Скотленд-Ярду зібралися в одному купе, порозгортали карти, і нетерплячі пальці почали прокладати уявні лінії дорогами від села до села. У кожного детектива зародилася власна теорія, де міг бути прем'єр-міністр. Тільки Пуаро сидів, сам на себе не схожий, мовчки втупившись в одну точку перед собою. Мені він нагадував збиту з пантелику дитину. Я розговорився з Норманом – мені він дуже сподобався. Коли ми прибули в Довер, Пуаро здивував мене тим, що розпачливо вчепився в мою руку. Над водами Ла-Маншу гуляв зловісний вітер.

– Mon Dieu, – пробурмотів він, – це жахливо!

– Не бійтеся, Пуаро, – закричав я, – у вас усе вийде. Ви знайдете його, я впевнений.

– Ах, mon ami, ви неправильно мене зрозуміли. Огидне море – ось що мене тривожить! Mal de mer – це неймовірне страждання!

– А, – вражено відповів я.

Коли ми відчули перші поштовхи двигуна, Пуаро застогнав і заплющив очі.

– У майора Нормана є карта північної Франції, хочете подивитися?

Пуаро нетерпляче потрусив головою.

– О ні, тільки не це. Не чіпайте мене зараз, мій друже. Розумієте, щоб думати, шлунок та мозок мають бути в гармонії. Є один чудовий метод боротьби з mal de mer: треба повільно вдихати і видихати, повертаючи голову ліворуч-праворуч і рахуючи до шести між кожним вдихом.

Я залишив Пуаро виконувати ці чудернацькі вправи, а сам пішов на палубу.

Коли ми повільно увійшли в гавань у Болоньї, до мене вийшов свіжий і сяючий Пуаро. Він пошепки повідомив, що метод виявився "якнайчудовіший".

Джепп усе ще креслив пальцем уявні дороги на карті.

– Нічого не розумію! Автомобіль виїхав із Болоньї – ось із цього місця. А потім – я думаю, вони пересадили його в інший автомобіль. Бачите?

– А я перевірив би порти, – сказав високий детектив. – Десять до одного, що вони вже десь пакують його на корабель.

Джепп похитав головою.

– Це надто просто, як на мене. Та й усі порти одразу перекрили.

Коли ми ступили на берег, щойно почало світати. Майор Норман торкнувся руки Пуаро.

– На вас чекає військовий автомобіль, сер.

– Дякую, мосьє. Але я пропоную поки що не їхати з Болоньї.

– Що?

– Так, зайдімо в цей готель біля причалу.

І він негайно зробив те, що сказав. У готелі Пуаро найняв окрему кімнату. Ми втрьох пішли за ним, до пуття не розуміючи, що відбувається.

Пуаро глянув на нас.

– Не так мав би діяти гарний детектив, правда? Мабуть, ви зараз усі так думаєте. Він має бути повен сил, бігати сюди-туди. Кинутися на запилені дороги і через збільшувальне скло розглядати сліди шин. Підбирати недопалки та згорілі сірники. Так ви думаєте, правда ж?

Він гостро дивився на нас.

– Але я, Еркюль Пуаро, вважаю, що це не так! Справжні знахідки – вони ось тут, всередині! – Він постукав себе по лобі. – Розумієте, мені навіть із Лондона було не обов'язково їхати. Я міг спокійнісінько з тим самим успіхом сидіти у власній квартирі. Усе, що мені потрібно, – маленькі сірі клітинки в голові. Вони роблять свою роботу тихо й непомітно, а тоді я вимагаю карту, тицяю пальцем у конкретну точку: ось цю! – і кажу: "Прем'єр-міністр тут". І він справді там. Озброївшись методом і логікою, людина може зробити будь-що. Ця шалена поїздка у Францію була помилкою. Це дитяча забавка в хованки. Але тепер, хоча, можливо, вже й запізно, я починаю працювати правильно, зсередини. Прошу вас, друзі, посидьте тихо.

І цей маленький чоловік п'ять годин просидів непорушно, глипаючи очима, як кіт, – а очі його блищали і ставали дедалі зеленіші. Службовець зі Скотленд-Ярду позирав на нього презирливо, майор Норман нудився й нетерпеливився, а в мене було таке відчуття, що час зупинився і більше не зрушить із місця.

Зрештою я підвівся і, намагаючись якнайменше шуміти, підійшов до вікна. Уся ця історія почала скидатися на фарс. Я в душі хвилювався за свого друга. Якщо він мав провалити це завдання, то хай би робив це не так сміховинно. Стоячи біля вікна, я байдуже спостерігав, як від причалу вирушає рейсовий пароплав, закутаний хмарами диму.

Раптом я почув голос Пуаро просто в себе під вухом:

– Mes amis, поїхали!

Я обернувся. Мій друг дивовижно перемінився. Очі його сяяли захватом, груди випнулися колесом.

– Яким же ідіотом я був, друзі! Але нарешті й мені засяяло світло дня.

Майор Норман кинувся до дверей.

– Я викличу автомобіль.

– У цьому немає потреби. Ми не поїдемо на автомобілі. Дякувати Богові, вітер ущух.

– Значить, ми підемо пішки, сер?

– Ні, мій юний друже. Я ж не святий Петро. Мені більше подобається ходити по морю на кораблі.

– По морю?

– Так. Хто хоче працювати з методом, має починати спочатку. А початок цієї історії – в Англії. Отже, нам треба вернутися в Англію.

***

Норман відкривав перед нами всі двері, тож до пункту призначення ми добулися в рекордно короткі строки. У Лондоні на нас уже чекав поліцейський автомобіль. Усередині сиділо двоє чоловіків у штатському. Один із них передав моєму другові аркуш, на якому було щось надруковано. Пуаро зловив мій здивований погляд.

– Це список сільських лікарень на певній відстані на захід від Лондона. Я попросив передати його мені телеграмою з Довера.

Ми швидко проминули кілька лондонських вулиць і нарешті виїхали на шосе Бат-роуд. А тоді помчали по ньому далі, через містечка Гаммерсміт, Чизвік і Брентфорд. Я нарешті зрозумів, куди ми прямуємо. Через Віндзор до Ескота. Моє серце забилося частіше: та ж в Ескоті живе Деніелсова тітка! Значить, ми шукали його,а не О'Мерфі.

Невдовзі ми зупинилися перед воротами ошатної вілли. Пуаро вискочив із машини й подзвонив. Я помітив, що його радість трохи затьмарилася. Щось йому не подобалося. На дзвінок відповіли, і мій друг кинувся всередину. За кілька хвилин він повернувся й заскочив назад в автомобіль, коротко похитавши головою. Моя надія почала згасати. Було вже по четвертій. Навіть якщо Пуаро знайшов якісь свідчення про Деніелса, невже він досі не може вказати конкретної точки на карті Франції, де утримують прем'єр-міністра?

Дорогою назад до Лондона нам довелося кілька разів зупинитися. Ми з'їжджали з шосе то в одному місці, то в іншому, і врешті зупинилися біля маленького будиночка, в якому я одразу впізнав сільську лікарню. Пуаро ненадовго зайшов усередину. Так ми відвідали кілька лікарень, і в кожній мій друг проводив не більше кількох хвилин.