Здавалося, що статуя говорить із темряви.
Він спустив очі. Всі голови були під водою. Ніхто не підвівся. Вони так і потонули.
Доктор взяв у праву руку пляшку, що лежала на каюті, й підняв її над головою.
Судно потонуло в морі. З хвилину над водою був його тулуб, потім голова, потім тільки рука, що держала пляшку, неначе вона показувала її безмежності.
І ця рука зникла. Глибоке море було рівне, як бочка з маслом. Сніг падав далі.
Щось випливло на поверхню и попливло в темряві по воді. То була засмолена пляшка, — її піддержувала лозова оболона.
КНИГА ТРЕТЯ
ДИТИНА В ТЕМРЯВІ
І
ЧЕС-ХІЛ
Буря на землі була така напружена, як і на морі.
Та сама дика лютість опанувала й покинуту дитину. Слабке й безвинне може стати тільки жертвою несвідомого гніву сліпих сил; темрява не розбирає, й стихії зовсім не мають того милосердя, що його в них припускають.
На землі було дуже мало вітру; в холоді була якась особлива непорушність. Граду не було. Сніг, що падав,. товстим шаром вкривав землю.
Град б'є, дражнить, забиває, приголомшує, розтрощує; та пластовні снігу ще гірші.
Невблагані й приємні пластовні снігу роблять своє діломовчки. Коли доторкнутися до них, то вони тануть. Вони такі чисті, як лицемірство невинне. Білі пластовні, помалу падаючи один на один, утворюють сніговину, так і крутійство приво
дить до злочину.
Дитина йшла вперед у тумані. Туман — м'яка перешкода;, звідціля й небезпека. Він поступається й упирається; туман, як. і сніг, повний зрадництва. Дитині, дивному борцеві в такому рискованому становищі, удалося досягти підніжжя спуску і вступити на Чес-Хіл. Вона була, не знаючи того, на пересипу, маючи з обох боків океан; вона не могла зробити непевногокроку в цьому тумані, в цьому снігу і в цій ночі, щоб не впасти з правого боку в глибокі води затоки, а з лівого боку — в люті хвилі відкритого моря. Вона йшла, не знаючи того, між. двома безоднями.
Портлендський пересип за тієї епохи був особливо дикий і суворий.
Портлендський пересип двісті років тому скидався на ослину спину з піску, з хребтом із скелі.
Небезпека для дитини не зникла, а тільки змінила форму. Чого дитині доводилося боятися підчас, коли вона спускалася, так це того, щоб не скотитися вниз по схилу; на пересипу — щоб не впасти в ями. Після того, як вона боялась прірв, тепер треба було боятися баюр. Все стає западнею на морському березі. Скелі слизькі, піскуватий берег сунеться. Все, за що гадаєш ухопитися, — западня. Це так само, якби хто поставив ноги на засклені рями. Все може несподівано луснути під вами. Щілина, через яку можна провалитися. У океана такі самі трапи, як і в добре встаткованому театрі.
Довгі гранітні хребти, до яких прихиляються обидва спади пересипу, можна вважати за неприступні. Там важко знайти те, що театральною мовою звуть приступними підходами до сцени. Людині нічого ждати гостинности ні від океана, ні від скелі, ні від хвилі. Море піклується тільки про птиць та про риб. Пересини здебільшого оголені й зриті. Хвилі, що з обох боків підмивають і підкопують їх, надають їм найпростішого — первісного вигляду. Скрізь гострі виступи, хребти, пили, страшні уламки розсіченого каменя, розкриті зубчатки, як щелепи акул, прикриті мокрим мохом ями, швидкі гірні потоки, що збігають із скель і кінчаються в піні. Хто візьметься перейти пересип, той на кожному кроці стріне недоладні маси, завбільшки з будинок, що мають форму гомілок, лопаток, стегон, огидливу анатомію зламаних круч. І от такі вузенькі смужки краю моря звуться берегами. Піша людина дереться між цими скелями, як доведеться. Йти через кістяк величезного скелета — майже така його робота.
Уявіть собі дитину на такій Геркулесовій праці.
Для цього перш за все був би потрібний ясний день, а замість того була темна ніч; потрібний був проводир, а дитина була сама. Подолати все це не забагато було б і сил дорослої людини, а тут були тільки слабкі сили дитини. Замість проводиря їй могла би допомогти стежка, але тут не було й стежки.
Інстинктивно вона ухилялася від гострого пасма скель і держалася, оскільки було можливо, найближче до берега. Та тут вона й стріла баюри. Баюри, яких було багато, були трьох видів: баюри з водою, баюри з снігом і баюри з піском. Останні найстрашніші, — нема нічого жахливішого, як потонути в піску.
Знати, що загрожує небезпека, турботно, а не знати — страшно. Дитина перемагала невідому небезпеку. Вона йшла помацки серед чогось, що могло стати їй за могилу.
В ній не було жадного вагання. Минаючи скелі, уникаючи провалля, відгадуючи западні, вона зазнавала усяких перешкод, проте йшла вперед. Не маючи можливости йти прямо, вона йшла бадьоро.
В разі потреби вона зараз же повертала назад. Вона вміла вчасно видиратися із маси рухливого піску, що засмоктує. Вона струшувала з себе сніг. Не раз потрапляла вона в воду аж до колін. Як тільки вона виходила з води, її мокре лахміття відразу замерзало на сильному нічному холоді. Вона швидко йшла далі в своїй задубленій одежі. А все ж вона старанно зберегала сухою й теплою на грудях свою матроську куртку. Вона була весь час дуже голодна.
Як дитина в сніговому вихорі, що захоплював дух, загублена на цьому тісному гребіні, серед двох розчинених прірв, не бачачи, могла пройти через пересип, цього б і сама вона не могла сказати. Вона сковзала, дерлася, зривалася, шукала, йшла, уперто" перемагала перешкоди — от і все. В цьому тайна всякого успіху. Кінець-кінцем менш як за годину вона відчула, що дорога знову підіймається; вона досягла другого краю пересипу, вона, вийшла з Чес-Хіла, вона була на твердій землі.
За тієї доби тут не було моста, що з'єднує тепер СендфордКес із Смолнавс-Сендом. Вибираючи дорогу, хоч і навпомацки* вона певне дійшла до vis-á-vis Вак-Реджіса, де тоді була довга піскувата коса, справжнє природне шосе, яке перехрещувало Іст-Фліт. Вона врятувалася від пересипу, але вона знов опинилася віч-на-віч з завірюхою, з зимою, з ніччю.
Перед нею знов розстилалися відкриті темні простори.
Вона стала придивлятися, шукаючи стежки.
Враз вона нахилилася.
Вона почала розпізнавати на снігу щось подібне до сліду.
Це й справді був слід, знак ноги. На білому снігу добре було видно відбиток ноги. Вона почала розглядати його. Це була боса нога, менша, ніж нога дорослого чоловіка, й більша за ногу дитини.
Напевне це була нога жінки.
Трохи далі від цього відбитку був другий, потім ще й ще* відбитки йшли один за одним на відстані одного кроку й поглиблювалися в правий бік по рівнині. Вони були ще свіжі й трохиг закриті снігом. Тут оце пройшла жінка.
Ця жінка пройшла саме в тім напрямку, де дитина бачила дим. Дитина, уважно вдивляючись, пішла по цим слідам.
II
ЧИННІСТЬ СНІГУ
Вона йшла деякий час за цими слідами. На нещастя сліди щодалі ставали не такі ясні. Сніг падав густий і страшний. Це був момент, коли урка в агонії під цим самим снігом гинула в одкритому морі.
Дитина бідувала, як і судно, але інакше; не маючи в густій темряві, що підіймалася перед нею, іншого засобу орієнтуватися, крім цієї ноги, що Ті відзначено на снігу, вона держалася за ці сліди, як за нитку в лабіринті.
Несподівано, чи тому, що сніг остаточно засипав їх, чи з якої іншої причини, сліди зникли. Все стало пласке, рівне, без плями, без жадної ознаки. Не було нічого, крім білого покрову на землі и чорного покрову на небі.
Жінка, що проходила тут, ніби відлетіла.
Знесилена дитина нахилилася й стала шукати. Даремно.
Як тільки вона підвелася, їй здалося, що вона чує щось неясне, таке неясне, що вона не була певна того, що вона щось чує. Це нагадувало голос, віддих, тінь. Це було скорше людське, ніж тваринне, і скорше замогильне, ніж живе. Це був шум, проте, наче сон.
Вона стала придивлятися й не побачила нічого.
Широка, гола й синювата пустеля була перед нею-
Вона прислухалася. Те, що почулося їй, розсіялося. Може вона нічого й не чула. Вона прислухалася ще. Все мовчало.
Це була ілюзія в тумані, і вона знов пішла далі.
Вона йшла навгадь, не маючи відтепер нічого за проводиря.
Як тільки вона відійшла трохи, звук почувся знову. На цей раз не могло бути сумніву.
Це був стогін, майже ридання.
Вона вернулася. Вона оглянула нічний простір. Вона не побачила нічого.
Звук піднісся знову.
Коли перед дверима раю кричать, то кричать так само.
Неможливо уявити нічого зворушливішого, жалісливішого й слабкішого, як цей голос. Бо то був голос. Він ішов з душі. В ньому було тремтіння. В той самий час він здавався майже несвідомим. Це було щось подібне до страждання, яке кличе, не знаючи, що воно — — страждання й що воно кличе. Цей крик — може перше дихання, а може й останнє здихання — був однаково близький до хрипу, що закінчує життя, й до крику, що відкриває його.-Воно дихало, воно задихалося, воно плакало. Неясне благання, звернене в невидиме.
Дитина направляла свою увагу скрізь — далеко, близько в глибину, у висоту, вниз. Не було нікого. Не було нічого.
Вона нащулила вуха. Голос почувся ще раз. Вона ясно розпізнала його. Цей голос трохи нагадував мекання ягняти.
Вона злякалася й хотіла тікати.
Стогін повторився. Це було в четвертий раз. Він був якось особливо нещасний і жалісливий. Здавалося, що після цього останнього зусилля, скорше машинального, ніж самохітнього, цей крик, мабуть, замовкне. Це був інстинктивний нерішучий поклик про допомогу, що його було кинуто в простір; це було якесь лепетіння передсмертної боротьби, що його звернуто було до можливої долі.
голос.
Вона все ще нічого не бачила.
Вона йшла вперед, прислухаючися.
Жалісливий стогін тривав далі. З неясного й невиразного, яким він був раніше, він ставав ясним і майже дужим. Дитина була зовсім близько від голоса. Тремтіння цього плачу неслося в простір поруч з ним. Людський стогін плив у невидиме, — от те, на що вона натрапила. Таке, принаймні, було її вражіння, неясне, як і той глибокий туман, в якому вона загубилася.
В той час, коли вона хиталася між інстинктом, що штовхав її втекти, й інстинктом, що говорив їй залишитися, вона спостерегла на снігу, під ногами, за декілька кроків перед собою, якийсь горбик розміром людського тіла, маленький випнутий горбик, довгий і вузенький, подібний до насипу, схожий на могилу на кладовищі, — він був білий.
І в той самий час голос закричав знову.
Він виходив з-під цього насипу.
Дитина нахилилася, стала навкарачки над насипом і почала обома руками розривати.