Дехто під дощем по грязюці чалапав до сусідів — вилити душу, поскаржитись, що в такий час і собаки не виженеш на вулицю. А тут у багатьох ще й підстилка не забрана з лісу, дрова не привезені, і майже всі не встигли зібрати в полі капусту, а їхати по неї ніяк, вода в ставку так піднялася за ніч, що довелося вдосвіта відкрити всі шлюзи і спустити воду в річку, яка й без того розлилася широко. Луки були геть-чисто всі затоплені, і капустяні поля, наче острівці, чорніли серед сивої, спіненої повені.
У Домінікової теж не попривозили ще з поля рештки капусти.
Ягна з самого ранку не могла дати собі ради: то блукала з кутка в куток, то поглядала у вікно на кущі жоржин, прибиті дощем до землі, на залиту дощем далечінь і жалібно зітхала.
— Господи, сумно як! — шепотіла вона, з нетерпінням дожидаючи вечора, щоб піти до Борини оббирати капусту. А день, ніби навмисне, тягнувся поволі, мов жебрак по грязюці,— так нудно й сумно, що важко було витримати. Ягна від роздратування гримала на братів і жбурляла все, що попадало під руку. До того ж і голова в неї розболілася так, що довелося прикладати до лоба парений овес з оцтом,— тільки тоді вгамувався біль. Та вона все не знаходила собі місця, робота падала в неї з рук. Вона подовгу вдивлялася в розбурханий став. Як птах розгортає важкі крила, б'є ними, схоплюється з місця, а злетіти не може, наче ноги його вросли в землю, так і став здіймався з плескотом, аж вода хлюпала на дорогу. А за водою стояла хата Борини; добре було видно позеленілий від старості дах і ґанок, недавно вкритий свіжою, ще жовтою гонтою, і будівлі за садком. Але Ягна дивилась і не бачила всього цього.
Домінікової з самого ранку не було вдома: її покликали до породіллі на другий кінець села, бо вона вміла лікувати й розумілася на різних хворобах.
А Ягну так і підхоплювало щось — хотілось бігти кудись у далекий світ, до людей. Але тільки-но вона, накинувши на голову хустку, виглядала за двері — злива й грязюка відбивали у неї всяку охоту виходити з хати. Кінець кінцем, їй навіть плакати захотілось від якоїсь дивної туги. Не знаючи, що робити, Ягна відчинила скриню і стала виймати та розглядати на ліжках свої святкові вбрання — аж хата заясніла від смугастих спідниць, барвистих хусток та кофточок, але все це не тішило її сьогодні... Вона дивилась байдужим, нудьгуючим поглядом на своє добро, і тільки хустку й стрічку, подаровані Бориною, витягла з самого низу, одягла і довго дивилася в дзеркальце.
"Треба буде ввечері їх надіти",— подумала вона й відразу скинула обновки, почувши, що хтось іде двором до хати.
Увійшов Матеуш. Ягна аж скрикнула з подиву, бо це був той, через кого про неї на селі ходило стільки пліток,— наче вона зустрічається з ним ночами в садку, а частенько й до себе пускає. Хлопець був немолодий, років за тридцять, ще не жонатий — не хотів одружуватись, поки не повіддає сестер заміж. Але Ягустинка казала, що йому просто до смаку дівчата або й чужі жінки. Хлопець був, як дуб,— дужий, гордовитий і такий зухвалий та непоступливий, що його багато хто побоювався на селі. Майстер він був на всі руки — на флейті грав так, що за душу брало. Чи то воза майструвати, чи хату збудувати, чи піч змурувати — все робив так вправно і вміло, що робота кипіла в нього в руках. Заробляв він чимало, але гроші в нього в руках не тримались. Все дощенту, бувало, відразу проп'є, прогайнує або й людям розпозичає... Прізвище його було Голуб, хоч він більше скидався на яструба — обличчям і вдачею.
— Слава Ісусу!
— Навіки... Матеуш, ти?
— Я, Ягусю, я самісінький!
Він стиснув їй руку і так палко глянув у вічі, що дівчина зашарілась і стурбовано оглянулась на двері.
— Цілих півроку десь у світі блукав,— шепнула вона зніяковіло.
— Цілих півроку й двацять три дні... Я не раз лічив,— Матеуш все не випускав її руки.
— Пусти, я засвічу світло,— мовила вона, щоб звільнитись від нього. Та й у хаті вже зовсім стемніло.
— Привітай же мене, Ягусю,— тихо попросив він і хотів її обняти, але дівчина хутко вислизнула з його обіймів і пішла до припічка засвітити лампу. Вона боялась, щоб їх не заскочили отак у темряві мати або хтось інший. Але Матеуш схопив її, притулив до себе й почав шалено цілувати. Ягна затремтіла, мов птах, але не сила їй було вирватись від цього голодного диявола, який стискав її, аж ребра тріщали, і цілував так, що вона зовсім зомліла. Очі її затуманились, і вона, задихаючись, могла тільки простогнати:
— Матеуш, пусти... Мати...
— Ще крихту, Ягусю, ще раз, бо збожеволію,— і цілував її так, що дівчина зовсім зомліла і звисала в нього з рук — здавалось, от-от упаде. Нарешті Матеуш випустив її, бо почув у сінях кроки, сам запалив лампу на припічку й став скручувати цигарку, палаючими очима поглядаючи на Ягну. А Ягна ніяк не могла отямитись, міцно притискалась до стіни й важко дихала.
Увійшов Єнджик і почав роздмухувати вогонь на черені, потім приставив до вогню горщок з водою і весь час крутився по хаті, так що Ягна й Матеуш вже не могли розмовляти, а тільки обмінювались голодними поглядами, наче хотіли одне одного з'їсти.
Через кілька хвилин прийшла й Домінікова: вона, мабуть, була дуже лиха, бо вже в сінях почала гримати на Шимека, а побачивши Матеуша, грізно глянула на нього і, не відповівши на привітання, пішла в комірчину переодягтись.
— Іди вже, Матеуш, мати лаятиме,— тихо попросила Ягна.
— Вийдеш до мене, Ягусю? Вийдеш? — благав він.
— Ти що, повернувся вже? — спитала стара, ніби щойно помітила його.
— Повернувся, матусю,— відповів Матеуш лагідно і хотів поцілувати їй руку.
— Сука тобі мати, а не я,— буркнула вона, з люттю вириваючи в нього руку.— Чого прийшов? Сказано було, що нічого тобі в нас робити...
— Я до Ягусі прийшов, не до вас,— відрубав Матеуш, бо його вже злість брала.
— Зась тобі до Ягусі, чуєш?! Не хочу, щоб її через тебе ославили в усьому селі як останню... І на очі мені навертатись не смій! — заверещала Домінікова.
— Горлаєте, як ворона,— щоб у всьому селі почули.
— Хай чують, хай позбігаються, хай знають, що ти до Ягни причепився, мов реп'ях до собачого хвоста, що й рогачем не відженеш.
— Не були б ви жінкою, перелічив би я вам ребра за такі слова.
— Ану, спробуй, розбійнику, спробуй, собако! — Домінікова схопила залізну кочергу.
Але на тому й скінчилося, бо Матеуш сплюнув, грюкнув дверима й поспіхом вийшов. Не битися ж йому з бабою, всьому селу на посміховище!
Тільки-но він вийшов, стара напалась на Ягну і давай її гризти, випитувати та викладати все, що було на серці... Ягуся сиділа тихо, ніби помертвіла від страху, та коли материні слова надто вже допекли їй, вона отямилась і, сховавши голову в перину, вибухнула плачем і наріканнями. Мати даремно ображала її, адже вона зовсім не була винна... не кликала Матеуша до хати... він сам прийшов... А навесні, що то мати згадує... Матеуш стрів її тоді біля перелазу... хіба вона могла вирватись від такого диявола... Її так розібрало, що...
Та й потім теж, хіба вона могла відкараскатись від нього? З нею завжди так буває... нехай тільки хто палко гляне на неї чи міцно обійме — все затремтить у неї всередині, вона мліє і так слабне, що вже нічого не пам'ятає... Хіба вона винна?
Так Ягна тихо скаржилась крізь сльози, аж поки нарешті мати зм'якшилась, почала ласкаво витирати їй обличчя й очі, гладити по голові й умовляти:
— Годі, Ягусю, не плач, ну! А то очі почервоніють, наче в кролика. Як ти підеш тоді до Борини?
— А хіба вже час? — спитала Ягна через хвилину, трохи заспокоївшись.
— Звичайно, час. Причепурись гарненько, там люди будуть, та й сам Борина помітить...
Ягна відразу ж устала й почала одягатись.
— Скип'ятити тобі молока?
— Не треба, мені зовсім їсти не хочеться, матусю.
— Шимеку! Гріється тут, опудало, а там корови об порожні ясла зубами стукотять! — гримнула мати, зганяючи рештки роздратування, і Шимек швидше вискочив геть, щоб йому не перепало.
— Здається мені, що коваль вже помирився з Бориною,— казала стара вже спокійніше, допомагаючи Ягні одягатись.— Я зустріла його на дорозі, вів від Борини гарне теля! Шкода! За це теля п'ятнадцять карбованців одразу дадуть... Але, може, це й на краще, що вони помирились: коваль — зубастий і закони знає...
Вона відступила на крок і з любов'ю стала придивлятись до Ягусі.
— Кажуть, цього злодюгу Козла вже випустили, тепер знову треба все замикати та пильнувати.
— Ну, я піду вже.
— Що ж, іди, сиди там до півночі та цілуйся з парубками! — крикнула раптом Домінікова з останнім спалахом люті.
Ягна вийшла, але з воріт ще чула, як мати гримала на Єнджи-ка за те, що свині не загнані в хлів, а кури ночують на деревах. У Борини вже зібралось багато народу.
В печі тріскотів вогонь, освітлюючи велику кімнату. Поблискувало скло ікон, колихалися фігурки святих, зроблені з кольорових облаток і підвішені до закурених балок. Посеред хати лежала купа качанів, навкруги широким півколом сиділи дівчата й жінки. Вони зрізали листя, а качани кидали на простелене під вікном рядно.
Ягна погріла біля печі руки, поставила свої черевики біля вікна і, сівши скраю, поряд із старою Ягустинкою, взялася до роботи.
Гомін у хаті дедалі дужчав, в міру того, як прибували нові люди. Хлопці разом з Кубою носили капусту з клуні, але більше курили, шкірили зуби до дівчат та переморгувалися з ними.
Юзька, хоча була ще зовсім дівчисько, вела перед у жартах та й роботою порядкувала, бо старого Борини не було вдома, а Ганка, як звичайно, блукала, мов тінь, похмура й буркотлива.
— Червоно в хаті, наче від макового цвіту! — скрикнув Антек, заходячи. Він щойно вкочував у сіни бочки, а зараз став біля печі, трохи осторонь шатківниці.
— Причепурились усі, мов на весілля,— зауважила одна із старих жінок.
— А Ягусю наче хто в молоці скупав,— ущипливо сказала Ягустинка.
— Та годі вам,— шепнула Ягна, червоніючи.
— Радійте, дівчата, Матеуш повернувся! Тепер почнеться музика, танці та гулянки по садках,— не вгавала Ягустинка.
— Ціле літо його не було.
— Він будинок поміщицький будував у Волі.
— На всі руки майстер, чорт би його забрав, ще й носом бульби пуска,— сказав хтось із хлопців.
— А дівчат приголубити так уміє, що й дев'яти місяців чекати не доводиться.
— Ягустинка ні про кого доброго слова не скаже,— зауважила одна з дівчат.
— Гляди, щоб я про тебе чогось не сказала!..
— А знаєте, той старий прочанин знову прийшов.
— Він сьогодні у нас буде,— повідомила Юзя.
— Цілих три роки по світу мандрував!
— По світу! Та він біля труни Христової побував.
— Аякже! Хто його там бачив? Бреше старий, а дурні вірять.