Провадив він і полеміку, яка щасливо для нього закінчувалася, а постійні зносини з державними діячами помалу готували і його до ролі політичного редактора, вправного та завбачливого.
Одну тільки хмарку бачив він на своєму обрії. На нього нападала постійно противницька газета, чи певніш нападала в його особі на завідувача хроніки "Французького життя", хроніки "на втіху панові Вальтеру", як казав анонімний співробітник тієї газетки, що звалась "Перо". Щодня були підступи, колючки та всякі інсинуації.
Жак Ріваль сказав якось Дюруа:
— Ви дуже терплячий.
Той пробурчав:
— Що ж поробиш, прямого нападу немає.
Аж ось одного дня, коли він зайшов до редакційної зали, Буаренар подав йому число "Пера".
— Гляньте, ось тут знову неприємна для вас замітка.
— А! З якого приводу?
— Дурниця, з приводу якоїсь дами Обер — її заарештував агент моральної поліції.
Жорж узяв газету й прочитав під заголовком "Дюруа бавиться":
"Знакомитий репортер "Французького життя" повідомляє сьогодні, ніби пані Обер, що її, як ми писали, заарештував агент гидкої моральної поліції, існує тільки в нашій уяві. Але згадана пані живе на вулиці де л’Екюрей, на Монмартрі. А втім, нам аж надто добре відомо, який інтерес чи інтереси спонукають агентів банку Вальтера захищати агентів префекта поліції, що дивиться крізь пальці на їхню комерцію. Що ж до самого репортера, то краще було б йому подавати нам ті прекрасні сенсаційні новини, яких секрет він знає: повідомлення про смерть, другого дня спростовувані, про бої, яких зовсім не було, про важливі слова державців, що нічого не казали, — отже, всі ті повідомлення, що йдуть на "прибуток Вальтерові", або навіть пліточки про вечірки в модних жінок, чи відомості про високу добротність деяких продуктів, що правлять за велике джерело декому з наших товаришів".
Молодик не так обурився, як здивувався, розуміючи тільки, що в рядах тих є щось вельми для нього неприємне.
Буаренар провадив:
— Хто вам подав цю хроніку?
Дюруа думав і не міг припам’ятати. Потім раптом згадав:
— А правда, це Сен-Потен!
І знову прочитав замітку в "Пері" й почервонів зненацька, обурений обвинуваченням за хабарництво. Він скрикнув:
— Та що, вони думають, що мені платять…
Буаренар урвав його:
— Авжеж. Це дуже прикро для вас. Патрон дуже пильний до таких справ. У хроніці це може часто траплятись…
Якраз зайшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього.
— Читали замітку в "Пері"?
— Так, я зараз від тієї пані Обер. Вона справді існує, але ніхто її не арештовував. Поголоска ця не має жодної підстави.
Тоді Дюруа пішов мерщій до патрона, що зустрів його трохи холодно й непевно. Вислухавши справу, пан Вальтер сказав:
— Сходіть самі до тієї жінки й дайте гостре спростування, щоб такого про вас не писали. Я маю на увазі наслідки. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Ще більше, як Цезарева жінка,{20} журналіст не повинен бути в підозрі.
Дюруа сів на візника, взявши Сен-Потена в провідники, й крикнув:
— Монмартр, вулиця де л’Екюрей, вісімнадцять!
Довелося зійти на сьомий поверх величезного будинку. Відчинила їм стара жінка у вовняній кофті й спитала, побачивши Сен-Потена:
— Що вам ще від мене треба?
Той відповів:
— Я привів до вас ось інспектора поліції, ви повинні розповісти все, що вам сталося.
Тоді вона впустила їх, приказуючи:
— Тут іще двоє після вас приходило з газети, не знаю, з якої. — Потім звернулась до Дюруа. — Так це ви хочете довідатись?
— Так. Чи правда, що вас заарештував агент моральної поліції?
Вона аж руки підняла:
— Та ніколи у світі, добродію, ніколи у світі! Ось як було. Є в мене різник, і м’ясо гарне в нього, тільки обважує. Я вже не раз помічала, тільки мовчу, а коли ото запитала собі два фунти на котлети — дочки, бач, із зятем сподівалася, — аж дивлюсь, важить мені покидьки та маслаки, правда, відбивних без маслаків не буває, але мені він кладе самі маслаки. Можна було б, правда, рагу з нього зробити, та коли я питаю на котлети, так мені требіжа не давай. Я брати не хочу, він на мене тоді — пацюк старий, а я на нього — злодюка, і от, знаєте, потроху та як вчепились ми, так народу коло крамниці з’юрмилось більш як сотня, та в регіт, та в регіт! Аж поки поліцай не прийшов та до комісара нас миритись не повів. Побули ми, та й випущено нас. А я вже після в другому місці купую — і близько туди не підходжу, щоб сварки, знаєте, не було.
Вона замовкла. Дюруа спитав:
— Оце й усе?
— Оце й уся правдонька, добродію, — відповіла стара.
Хотіла ще наливкою його почастувати, але він одмовився, і попросила згадати в протоколі, що різник людей обважує.
Вернувшись до редакції, Дюруа написав відповідь:
"Якийсь анонімний писака з "Пера", висмикнувши з себе пірце, чіпляється до мене за стару, яку нібито заарештував агент моральної поліції, що я заперечую. Я сам бачив пані Обер, якій років шістдесят найменше, і вона докладно розповіла мені про свою сварку з різником за недоважені котлети — сварка та кінчилась порозумінням у поліційного комісара.
От і вся справа.
Що ж до інших натяків співробітника "Пера", то я вважаю нижче своєї гідності відповідати на них. Та ще коли їх писано під машкарою.
Жорж Дюруа".
Пан Вальтер та Жак де Ріваль, що якраз надійшов, ухвалили цю замітку, й вирішено пустити її того самого дня в кінці хроніки.
Дюруа рано прийшов додому, трохи схвильований і стурбований. Що ж той відповість? Хто він? За віщо такий ганебний напад? Звичаї газетярські були тверді, і ця дурниця могла далеко, дуже далеко сягнути. Він кепсько спав.
Коли другого дня перечитав свою замітку в газеті, вона видалась йому в друкові гострішою, ніж у рукопису. Йому здавалось, що деякі вислови можна було б пом’якшити.
Цілий день він хвилювався, а вночі знову кепсько спав. Устав удосвіта, щоб купити число "Пера", де мала бути йому відповідь.
Надворі знову похолоднішало, стояв великий мороз. Струмки позамерзали на бігу й оповивали пішоходи льодовими стрічками.
Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явилась його перша стаття — "Спогади африканського стрільця". Руки та ноги його мерзли, починали щеміти, особливо пучки; і він пустився ходити підбігцем круг заскленого кіоска, де крізь віконце видко було тільки ніс, та червоні щоки, та вовняну хустку продавниці, що присіла коло обігрівача.
Нарешті газетник просунув у віконце сподіваний пакунок, і ласкава жінка подала Дюруа розгорнуте число "Пера".
Він шукав поглядом своє ім’я і не знайшов спочатку. Уже зітхнув полегшено, аж ось побачив відповідь між двома рисками:
"Пан Дюруа з "Французького життя" подає нам спростовання і, спростовуючи нас, бреше. Проте він визнає, що пані Обер таки існує і що агент водив її до поліції. Отже, лишається тільки додати слово "моральної" перед словом "поліції", і справа буде ясна.
Але сумління деяких журналістів дорівнюється їхньому хистові.
Я підписуюсь:
Луї Лангремон".
Тоді серце Жоржеве застукотіло, й він пішов додому, щоб переодягтись, не тямлячи добре, що робить. Отже, його ображено, та що й так, що вагатись далі не можна. За що? За абищицю. За стару бабу, що посперечалася з різником.
Він швиденько одягся й пішов до пана Вальтера, хоч була ще тільки восьма вранці.
Пан Вальтер уже встав і читав "Перо".
— Ну, — промовив він поважно, побачивши Дюруа, — відступати не можна!
Молодик нічого не відповів. Директор провадив:
— Ідіть зразу ж до Ріваля, він вам усе влаштує.
Дюруа пробубонів щось невиразне й подався до фейлетоніста, той ще спав. На дзвінок він схопився з ліжка.
— Чорт, треба йти туди, — сказав він, прочитавши замітку. — Кого ви хочете за другого свідка?
— Не уявляю.
— Буаренара! Як на вашу думку?
— Гаразд, Буаренара.
— На шпагах ви вправні?
— Аж ніяк.
— Ох, чорт! А на пістолетах?
— Трохи стріляю.
— Добре. Будете вправлятись, поки я за все клопотатимусь. Почекайте мене хвилинку.
Він пішов до вбиральні й незабаром з’явився вмитий, поголений, прибраний.
— Ходімо зі мною, — сказав він.
Він жив на першому поверсі маленького будинку й повів Дюруа в льох, величезний льох, обернутий у фехтувальну залу та тир, де всі отвори на вулицю були затушковані.
Запаливши цілу низку газових ріжків, що тяглись аж до западини, де стояла залізна постать, пофарбована в червоне та синє, він поклав на стіл пару пістолів нової системи, що набивалися з казенної частини, і почав уривчасто командувати, немов вони були вже на бойовиську:
— Готові? Паль! Раз, два, три!
Спантеличений Дюруа слухався, підносив руки, цілився і стріляв, а що часто влучав манекена просто в живіт, бо змолоду чимало птиці перебив у дворі зі старого батьківського пістоля, то Жак Ріваль задоволено скрикував:
— Добре, дуже добре, дуже добре, так, так.
Потім покинув його.
— Стріляйте отак до полудня. Ось набої, не шкодуйте їх. Я вернусь, тоді підемо снідати, й усе розкажу.
І пішов.
Лишившись сам, Дюруа ще кілька разів стрельнув, потім сів і замислився:
"Яке ж це все-таки безглуздя! Для чого воно? Хіба шахрай меншим шахраєм стане після дуелі? Яка користь порядній людині після образи ставати під кулю негідника?"
І в чорному смуткові, що його душу оповив, він пригадав усе те, що Норбер де Варен казав про розумове убозтво людей, про нікчемність їхніх ідей і прагнень та глупоту їхньої моралі!
І він голосно промовив:
— А його ж правда, сто чортів!
Потім йому схотілось пити і, почувши позад себе дзюркіт, побачив рукомийник. Він підійшов та й напився з-під крана. Потім знову замислився. Сумно було в льохові, сумно, як у домовині. Глухий стукіт візників на вулиці здавався далеким гуркотом грози. Котра може бути година? Години минали тут, як у в’язниці, де ніщо їх не значить і ніщо не мітить, хіба що тюремник страву принесе. Він чекав довго-довго.
Потім почув зненацька кроки та голоси, і з’явився Жак Ріваль разом з Буаренаром. Він крикнув, побачивши Дюруа:
— Полагоджено!
Той подумав, що справа кінчилась якимсь вибачним листом, серце йому кинулось, і він пробурмотів:
— А… дякую.
Фейлетоніст провадив:
— Цей Лангремон не з полохунів, погодився на всі наші умови. Двадцять п’ять кроків, стріляти після команди, піднімаючи пістоля. Так багато певніше стріляти, ніж коли спускати його. Ось я зараз вам, Буаренаре, покажу.
І, взявши зброю, почав стріляти, показуючи, що цілити далеко краще, коли піднімаєш руку.