Новини передаються з вуст у вуста, кожен додасть щось від себе, і так народжується легенда.
Цього разу вигадали от що: білі викрали з неба блискавку, тому вони такі сильні. А Матіуш вирішив віддати блискавку неграм. Білі королі довідалися про це, злякалися й ув'язнили Матіуша. Але вбити його не можуть: він могутніший за них. І ніби-то Матіуш обіцяв неграм у винагороду за звільнення — владу над блискавкою. І тоді негри стануть дужі-дужі, сильніші за білих. Хтось говорив, війна буде страшною, хтось — не дуже.
Інша легенда свідчила: негри одного разу перемогли білих королів, і ті лежали зв'язаними по п'ять чоловік. Усе було б добре, якби не лиходій із племені Тха-Гро, який з'їв королеву Кампанеллу. Матіуш страшенно розсердився, закликав блискавку й допоміг білим королям розправитися з неграми. І тепер, щоб спокутувати свою провину, вони повинні звільнити Матіуша.
З краю в край мчать гінці. Мчать через ліси, річки, пустелі й гори. З краю в край летить бойовий клич:
— Брати, до зброї! Піднімайтеся проти білих!
У селищах лишилися жінки, діти та немічні люди похилого віку. Чоловіки пішли на війну.
Білі королі дізналися про війну раніше, ніж усі негри. Спочатку вони здрейфили, але, подумавши, дійшли висновку, що це навіть на краще: принаймні раз і назавжди поквитаються з чорношкірими. І білі королі домовилися між собою, хто скільки дасть солдатів і кораблів. Хто сильніший, виставив п'ятнадцять тисяч, а хто слабший — по п'ять чи по десять.
Кораблі підпливли до Африки, солдати вирили окопи й чекають. А треба сказати, що біле військо складалося з найзапекліших негідників, п'яниць і злодіїв. "Програємо війну, теж не біда, позбудемося нероб і хуліганів. А неграм до Європи все одно без кораблів не дістатися", — міркували білі королі.
І закипів страшний, кровопролитний бій. Перед битвою обманщики-жерці оголосили: у кого потрапить куля, той не помре, а просто впаде на землю й наступного дня прокинеться силачем та велетнем і одним пальцем здолає білих. Ніби це сам Матіуш сказав.
Бідні негри повірили. І що тут почалося, неможливо передати. Поранених не було. Усі прагнули бути скоріше вбитими. У регулярній армії солдатам забороняється безцільно ризикувати життям. Немає наказу йти в атаку — лягай на землю або ховайся в окопи. А негри лізли прямо під кулі.
Білі бачать, що негри не чинять опору, і йдуть в атаку. Одних лише вождів загинуло в цьому бою близько п'ятдесяти, і серед них Бум-Друм.
Але цим справа не скінчилася. Услід за чоловіками пішли воювати жінки. І знову закипів бій. Ця битва увійшла в історію під назвою "Битви чорних жінок".
Білі королі злякалися: отак усіх негрів можна винищити, а без них важко доведеться. Де тоді взяти какао, фініки, інжир, більярдні кулі зі слонової кістки, калоші, страусине пір'я, касторку?.. Не буде кориці, ванілі, папуг, красивих мушель, гребінців із мушель. Білі мають від негрів велику вигоду. Касторка, правда, дуже несмачна, зате приємно грати в більярд, і капелюхи зі страусиним пір'ям люблять носити модниці, і пироги з ваніллю набагато смачніші. І от білі королі вирішили прикинутися благородними лицарями: ви, мовляв, з'їли Кампанеллу, а ми ваших пані ображати не станемо.
І тоді сталося найстрашніше: Клу-Клу повела в бій дітей. Так, це було жахливо! Половина дітей, не дійшовши до моря, загинула в дорозі.
Бідний Матіуш! У нього серце ледве не розірвалося від горя, коли він побачив голодних, хворих, нещасних дітей, які втратили усіляку надію на порятунок.
Але звідки ж там узявся Матіуш?
А от послухайте. Ще перед битвою жінок Клу-Клу отримала від нього поштовий горіх і негайно послала чотирьох гінців, наказавши їм викрасти Матіуша з безлюдного острова. Поштовий щур привів їх прямо до Матіуша. Двох гінців по дорозі з'їли акули, але двоє щасливо дісталися до острова. За п'ять миль від нього вони залишили човни й дісталися до берега уплав. Причому пливли вони під водою, дихаючи через тростинки. Клу-Клу побоювалася, як би їх не помітила варта. Адже вона думала, що Матіуш в'язень.
Бідний Матіуш! Як йому не хотілося залишати тихий притулок і розлучатися з гостинними тубільцями! Та нічого не вдієш, сталася біда: через нього, в ім'я нього й заради нього гинуть люди. І Клу-Клу кличе його на допомогу. Бум-Друму вже не допоможеш: він убитий, але потрібно врятувати Клу-Клу й чорношкірих друзів.
Два тижні пішло на приготування до втечі. Довелося зіпсувати маяк, щоб було зовсім темно, зробити весла й заховати на березі моря. Коли все було готове, вони вирушили в дорогу.
Тубільці дуже засмутилися, але Матіуш подарував їм бляшану коробочку, кухоль, чотири картинки, перстень, пряжку від пояса і збільшувальне скло. "Стільки скарбів задарма?!" — дивувалися вони.
Ніч видалася темна.
— Як вам удалося зіпсувати маяк? — запитав Матіуш.
— Дуже просто. Акул біля острова немає. Ми підпливли до берега, виставили з води тростини і прочекали так години зо дві. Коли доглядач маяка пішов із дітьми ловити рибу, ми перерізали дроти там, де ти казав. А на столі залишили листа.
Матіуш заздалегідь написав його, боячись, аби старий моряк не запідозрив, що це витівки Ало.
Темрява. Море спокійне. Матіуш сів на кермо, негри налягли на весла. Якщо успіх їм не зрадить, через два дні вони дістануться до берега, а там пересядуть на царських слонів.
Темрява. Тиша. Човен швидко ковзає хвилями. І в пам'яті Матіуша спливають проведені на острові дні. Він розуміє: пережиті радощі й жаль безповоротно відійшли в минуле. Більше не буде часу спостерігати за мурашками, кидати камінчики в море й розповідати казки маленькій Алі.
Попереду на нього чекають тяжка праця і негоди.
XXIII
к тільки Матіуш прибув, його відвели до Клу-Клу в королівський шатер. І хоча від утоми він ледве тримався на ногах, Клу-Клу тієї ж ночі повідала йому про те, що сталося. Та йому й так усе було зрозуміло.
Табір нещасних дітей був страхітливим видовищем. Їсти нічого, звідусіль чути плач і стогони хворих. Іти далі немає сил, а залишатися на місці — певна загибель. Хто міг, давно втік, а інші сподіваються на Матіуша.
— Пам'ятаєш, Клу-Клу, як ти ганялася за білкою по деревах? А як Антеку зуби вибила, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — байдуже відповіла дівчинка й навіть не посміхнулася.
Коли весела людина сумує, це особливо важко.
Вони довго сиділи мовчки.
— Скільки в таборі дітей?
— Не знаю. Частина загинула в дорозі, частина розбіглася.
— Як ти гадаєш, протримаєтеся ви ще тиждень?
— Повинні протриматися.
— Треба діяти. Нічого витрачати дарма час. Швидше в місто, де є телеграф, і викликати на допомогу білих!
— А вони погодяться?
— Іншого виходу немає. Якщо вони виявили великодушність у битві з чорними жінками, значить, пожаліють і дітей.
— Роби, як знаєш. Я нічого не можу придумати.
Негренята побачили, що Матіуш вирушає, — і в сльози.
— Допоможи! Не залишай нас! — кричали вони.
Матіуш заліз на дерево, щоб усім було видно.
— Не бійтеся, я вас не залишу, — сказав він. — Я їду по допомогу і за тиждень, а може, днів через три повернуся. Чим швидше я вирушу, тим раніше прибуде допомога.
Негренята повірили. І, заспокоївшись, затягли пісню, але співали зовсім тихо: голод знесилив їх.
А Матіушу від їхньої сліпої віри стало ще страшніше. Найгірше, коли даєш обіцянку і немає впевненості, що виконаєш її.
Діти отаборилися на березі великої африканської річки. З підручника географії Матіуш знав, що в гирлі її знаходиться порт, а поруч — місто, де, звичайно, є телеграф.
Човен швидко пливе вниз за течією. От і згодилися поїздки на маяк. Тепер Матіуш бачить, як він набрався сил. Недаремно здолав він Філіпа. Голод, безсоння, втома — не рахуються. Він летить, як на крилах. Його підганяє думка про страждання дітей і обіцянка допомогти їм.
Удосвіта він причалив до берега, зірвав кілька плодів, угамував голод — і знову в дорогу. Баритися не можна: діти чекають.
У дорозі не обійшлося без пригод. Одного разу він задрімав, і течією човен віднесло до берега. Ще трохи, і він потрапив би в пащу гіпопотама. Іншим разом човен ледве не перекинувся, наскочивши на величезного крокодила. Упади Матіуш у воду, негренята марно чекали б допомоги.
Спочатку Матіуш склав план дій. Але потім усі думки випарувалися з голови, немов він став машиною, яка занурює у воду весла, або корабельним гвинтом, який він бачив під час першої поїздки до Бум-Друма.
Побачивши на березі місто, Матіуш не відчув ні радості, ні полегшення.
Он білі люди. Пошта. Телеграф. На березі річки, у садку, будиночок телеграфіста. Подумати лише, там із голоду і від хвороб помирають діти, а тут люди живуть спокійно, ні про що не підозрюючи. Телеграфіст поливає квіти на клумбі, а весела дівчинка в білому платтячку, така ж маленька, як Ала, їсть хліб із медом.
— Ви телеграфіст?
— Так. А що?
— Мені треба терміново надіслати телеграму.
— Зачекайте, юначе, ще немає дев'ятої. Поки сонце не почало припікати, треба полити квіти.
— Я не можу чекати.
Матіуш відчуває, що зараз впаде й засне. І проспить сто років. А там чекають діти.
— Я — король Матіуш.
— Король Матіуш?!
— Я дві ночі не спав. Там помирають діти. Терміново потрібна допомога.
Телеграфіст поставив на землю лійку. Матіуш схопив її й вилив воду собі на голову, щоб прогнати сон.
— Швидше, а то я засну.
— Гаразд, підемо!
— Михасю, ти ж іще не снідав, — почувся жіночий голос.
— Я зараз повернуся.
— Випий хоч молока.
Але Матіуш вчепився в телеграфіста й не відпускає.
— Швидше!
— Іду-іду!
А сам зав'язує краватку.
Нарешті вони біля телеграфного апарату.
— Ну, що передати?
— Не знаю. — простогнав Матіуш тужливо. — Як отримаєте відповідь, негайно розбудіть мене.
Телеграфіст обернувся, а Матіуш уже спить.
Оце так історія! Телеграфіст зателефонував поліцмейстерові. Але той ще спав: учора пізно повернувся з балу в губернатора.
"Якщо так, — подумав телеграфіст, — пошлемо телеграму начальникові порту".
Сьогодні восьмій ранку, — застукав апарат, — з'явився невідомий хлопчик, брудний, обірваний, худий. Назвався королем Матіушем. Говорить, десь вмирають діти. Терміново потрібна допомога. Заснув, сидячи на лавці. Наказав розбудити, коли буде відповідь.
За півгодини надійшла відповідь:
Негайно провести розслідування. Викликати губернатора.