— Куди тепер поділася їхня галаслива реклама?
— Як на мене, то вони мало що зробили для його затримання, — відказав я.
— В цьому світі немає значення, чи багато ви зробили, — гірко промовив мій приятель. — Найголовніше, чи переконали ви людей, що зробили багато. Але все одно, — вів далі він уже веселіше, трохи помовчавши, — я нізащо не проминув би цього розслідування. Я просто не пригадую цікавішої справи. Хоч яка вона була проста, в ній є чимало вельми повчальних подробиць.
— Проста?! — скрикнув я.
— Ну, звичайно, її ніяк не можна назвати складною, — відповів Шерлок Холмс, сміючись із мого подиву. — І ось вам доказ — за оці три дні я без усякої допомоги, застосувавши звичайнісінькі умовиводи, зумів встановити особу злочинця.
— То правда, — погодився я.
— Я вже пояснював вам, що химерні обставини скоріше допомагають, ніж перешкоджають у нашій справі. Розв’язуючи такі загадки, неодмінно слід уміти відтворювати події в зворотному напрямку. Це дуже корисна здатність, і її легко набути, але тепер у ній чомусь мало вправляються. В буденному житті корисніше думати наперед, тож усілякі інші міркування тепер не в пошані. На п’ятдесят осіб, що міркують синтетично, припадає лише одна, що здатна міркувати аналітично.
— Правду кажучи, — мовив я, — щось я не дуже розумію вас.
— Отож-бо й воно. Спробую пояснити зрозуміліше. Більшість людей, якщо ви перелічите їм події одну за одною, передбачать їхній результат. Вони можуть подумки зіставити їх і зробити висновок, що саме має відбутися. Але мало хто, знаючи результати, здатен до розумової праці, що надасть змогу простежити, які ж причини призвели до цього результату. Оцю здатність я й називаю відтворенням подій у зворотному напрямку, чи аналітичним міркуванням.
— Зрозуміло, — сказав я.
— Саме такою була ця пригода, де ми знали результат і повинні були самі знайти все, що до нього призвело. Я спробую показати вам різні ступені своїх міркувань. Почнемо спочатку. Ви знаєте, що я, не навіюючи собі заздалегідь ніяких думок, підійшов до будинку пішки. Насамперед я, природно, оглянув дорогу й виразно побачив, як уже пояснював вам, сліди коліс кеба, а потім з’ясувалося, що кеб міг під’їхати сюди тільки вночі. З невеликої відстані між колесами я переконався, що то був кеб, а не приватний екіпаж. Звичайний лондонський кеб набагато вужчий за аристократичний екіпаж.
Це була перша ланка. Потім я неквапом пішов стежкою через садок; ця стежка була глиняста, і на ній добре відбилися сліди. Вам, звичайно, вона здавалася лише смужкою витоптаної глини, а для мого досвідченого ока кожен слід на її поверхні мав своє значення. В науці розкриття злочинів нема нічого важливішого за мистецтво читати сліди, хоч саме йому в нас майже не надають потрібної уваги. На щастя, я багато вправлявся у цьому мистецтві, і завдяки постійним вправам воно стало моєю другою натурою. Я побачив глибокі сліди ніг констеблів, але розгледів і сліди двох осіб, що проходили через садок раніше. Визначити, що вони проходили раніше, було неважко: подекуди констеблі геть-чисто затоптали ці сліди. Так з’явилася друга ланка; я вже знав, що вночі сюди приїхали двоє — один дуже високий, судячи з довжини його кроку, а другий ошатно вбраний, про що свідчили маленькі, вузенькі відбитки його черевиків.
Коли я увійшов до будинку, ці висновки підтвердилися. Переді мною лежав чоловік у лакованих черевиках. Якщо це було вбивство, то вбивця мав бути довготелесим. Ран на тілі небіжчика не було, але з того жаху, що відбився на його обличчі, було видно, що він передчував свій кінець. У людей, що раптово померли від розриву серця чи ще якоїсь хвороби, не буває такого переляканого виду. Понюхавши вуста мертвого, я відчув легенькі кислуваті пахощі і дійшов висновку, що його змусили прийняти отруту. Це знову-таки підтверджував вираз ненависті й страху на обличчі. Я переконався в тому, застосувавши метод винятків — відомі мені факти не вкладались у межі жодного іншого припущення. Не думайте, що тут сталося щось нечуване. Насильницьке отруєння — не нова в історії злочинів річ. Будь-який отрутознавець одразу згадав би справу Дольського в Одесі чи Летюр’є в Монпельє.
Тепер переді мною постало найголовніше питання: що було причиною вбивства? Аж ніяк не пограбування — нічого з речей убитого не забрали. Може, це політичне вбивство чи тут замішано жінку? Я схилявся радше до останньої думки. Політичні вбивці, зробивши свою справу, намагаються якнайшвидше сховатися. Це вбивство, навпаки, було скоєно без поспіху, сліди злочинця видно по всій кімнаті, а отже, він залишався там досить-таки довго. Причини, напевно, були приватні, а не політичні, і потребували методичної, жорстокої помсти. Коли на стіні знайшли напис, я зрозумів усе до кінця. Убивця, звичайно, хотів нагадати своїй жертві про якусь померлу жінку. Отут я й спитав Ґреґсона, чи не цікавився він, телеграфуючи до Клівленда, якимись приватними подробицями в житті Дребера. Він, як ви пам’ятаєте, відповів, що не цікавився.
Далі я заходився уважно оглядати кімнату, знайшов підтвердження своїх здогадів про зріст убивці, а водночас дізнався про такі дрібниці, як трихінопольська сигара та довжина нігтів. Оскільки слідів боротьби не було, я дійшов висновку, що в убивці від хвилювання потекла з носа кров. Криваві плями на підлозі збігалися з його кроками. Рідко трапляється, що в людини від хвилювання йде носом кров, — хіба що вона дуже повнокровна, через те я й наважився сказати, що злочинець, напевно, дужий і червонолиций чоловік. Подальші події довели, що мої міркування були правдивими.
Коли ми вийшли з будинку, я насамперед виправив Ґреґсонову помилку. Я надіслав телеграму начальникові клівлендської поліції, де просив повідомити обставини, пов’язані зі шлюбом Еноха Дребера. Відповідь була вичерпна. Я довідався, що Дребер уже шукав у суддів захисту від свого давнього суперника на ім’я Джеферсон Гоуп і що цей Гоуп перебуває зараз у Європі. Тепер ключ до таємниці був у моїх руках, і залишалося тільки спіймати вбивцю.
Я вже подумки вирішив, що чоловік, який увійшов до будинку разом із Дребером, був не хто інший, як візник. Сліди свідчили про те, що кінь ступав туди-сюди, чого не могло бути, якби за ним хтось наглядав. Де ж тоді був візник, якщо не в будинку? До того ж, це дурниця — припускати, що людина при здоровому глузді скоюватиме задуманий злочин при третій особі, яка напевно викаже її. І, нарешті, уявімо собі, що ця людина хоче когось вислідити в Лондоні, — що можна придумати краще, ніж зробитися візником? Усі ці міркування привели мене до незаперечного висновку, що Джеферсона Гоупа треба шукати серед столичних візників.
Але якщо він — візник, то йому нема потреби одразу кидати цю роботу. Навпаки, на його думку несподівана переміна заняття привернула б до нього увагу. Найімовірніше, що він деякий час іще працюватиме візником. І навряд чи він живе під чужим ім’ям. Навіщо йому міняти ім’я в країні, де його ніхто не знає? Я зібрав "поліційний загін" з вуличних хлопчаків і посилав його до всіх контор найму кебів, поки вони не відшукали потрібного мені чоловіка. Як вони привели його до мене і як швидко я скористався цим, ви чудово пам’ятаєте. Вбивство Стенджерсона було для мене чистісінькою несподіванкою, але я принаймні не зміг би йому запобігти. Через це вбивство, як вам відомо, я одержав пігулки, щодо існування яких не мав сумніву. Як бачите, все розслідування — не що інше, як низка логічних висновків.
— Це просто диво! — вигукнув я. — Ваші заслуги слід визнати прилюдно. Вам треба написати про цю справу до газети. Якщо ви не напишете, це зроблю для вас я!
— Робіть, що хочете, докторе, — відповів Холмс. — Але спершу, — вів далі він, простягаючи мені газету, — погляньте-но сюди!
То було свіже число "Ехо", а допис, на який він показав, був присвячений справі Джеферсона Гоупа.
"Публіка, — йшлося в ньому, — втратила змогу зазнати гострих відчуттів через раптову смерть Гоупа, звинуваченого в убивстві містера Еноха Дребера та містера Джозефа Стенджерсона. Тепер, напевно, ми вже ніколи не дізнаємося подробиць цієї пригоди, хоча маємо відомості з вірогідних джерел, що злочин було скоєно на ґрунті давньої романтичної ворожнечі, в якій чималу роль відіграли кохання та мормонізм. Є звістка, що обидві жертви замолоду належали до секти "Святих останніх днів", а померлий в’язень теж мешкав у Солт-Лейк-Сіті. Якщо цій справі не судилося мати продовження, то вона принаймні є блискучим доказом енергії наших поліційних детективів, а також слугуватиме уроком для всіх іноземців, щоб вони зводили свої рахунки в себе на батьківщині, а не на британській землі. Ні для кого не є таємницею, що честь майстерного викриття вбивці повністю належить відомим агентам Скотленд-Ярду — містеру Ґреґсону та містеру Лестрейду. Злочинця схопили в помешканні містера Шерлока Холмса, детектива-аматора, що виявив певні здібності в мистецтві розкриття злочинів; сподіватимемось, що з такими наставниками він згодом набуде потрібних навичок у цьому мистецтві. Є відомості, що обидва детективи дістануть гідну нагороду за свої заслуги".
— Хіба я не казав вам цього з самого початку? — вигукнув, сміючись, Шерлок Холмс. — Ось навіщо ми створили цей етюд у багряних тонах — щоб забезпечити їм нагороду!
— Нічого, — відповів я. — Всі подробиці записано в моєму щоденнику, і публіка про них довідається. А тим часом задовольняйтеся думкою про те, що ви перемогли, і прокажіть слідом за Горацієвим[20] скнарою:
"Хай мене ганять, хай свищуть, — він каже, — а я собі вдома Радо плескаю в долоні, милуючись злотом у скрині".
1
Етюд у багряних тонах — Уперше опубліковано в листопаді 1887 р. в альманасі "Beeton’s Christmas Annual". Окремим виданням повість вийшла 1888 р. у видавництві "Ward, Lock & Co." з ілюстраціями Чарльза Олтемонта Дойля (батька письменника); другим виданням — 1889 р. з ілюстраціями Джорджа Гатчинсона. 1890 р. перевидана в США у видавництві "J.B.Lippincott Co.".
2
Газі — мусульмани-фанатики; так у період англо-афганських воєн називали себе вояки афганських загонів, що вели "священну війну" (газават) проти британців.
3
Бунзенівський пальник — пальник конструкції відомого німецького хіміка Роберта Бунзена (1811-1899); винайдений у 1850 р.
4
Карлайль Томас (1795-1881) — англійський історик.
5
Мендельсон Фелікс (1809-1847) — відомий німецький композитор, автор циклу музичних п’єс "Пісні без слів".
6
По Едгар Аллан (1809-1849) — відомий американський письменник-романтик, родоначальник детективного жанру в літературі.
7
Ґаборіо Еміль (1835-1873) — французький письменник, автор популярних наприкінці XIX ст.