375] Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана,
376] Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери,
377] Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.
378] Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:
379] З дядьком богиню з'єднай!" Так Венера промовила. Він же
380] Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,
381] З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше
382] Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.
383] Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою
384] Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.
385] Неподалік од геннейських стін є глибоководне
386] Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше
387] Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.
388] Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця
389] Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.
390] Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти.
391] Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна
392] Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,
393] Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,
394] Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг,
395] Владар підземний побачив її, закохався і викрав —
396] Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня
397] Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо
398] Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,
400] В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,
401] Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити.
402] А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,
403] Кожного з них називає по імені й часто шмагає
404] Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.
405] Повз болота Палікійські Сірчані й глибокі озера
406] Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,
407] Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа, [93]
408] Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.
409] Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським
410] Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок.
411] Там і жила — бо й саме джерело взяло назву від неї —
412] Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея.
413] Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі
414] Й тут же, впізнавши богиню,— "Не пройдете далі! — гукнула,-
415] Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!
416] Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике
417] Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс,
418] Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно".
419] Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі
420] Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним
421] Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,
422] Кручене берло владиче правицею, що було сили,
423] Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила
425] А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,
426] Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,
427] Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:
428] В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,
429] Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м якне,
430] Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.
431] Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає:
432] Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;
433] Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки
434] Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди —
435] Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.
436] Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої —
437] Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.
438] Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:
439] Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.
440] Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,
441] Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи,
442] В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо
443] Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.
444] Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки,— ненастанно
445] Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу.
446] Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок
447] Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:
448] Крівля солом яна, двері низькі... Постукала. Звідти
449] Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй
450] Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну
451] Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею
452] Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!
453] Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,
454] Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя. [94]
455] Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно —
456] Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.
457] Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,
458] Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився.
459] З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова
460] Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;
461] Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.
462] Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,
463] Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.
464] От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща,
465] До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала,
466] Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова
467] Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.
468] Знак очевидний, проте, подала: показала Церері
469] Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній
470] Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.
471] Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню
472] Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,
473] Бити долонями в груди свої почала раз од разу.
474] Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:
475] Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні!
476] Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні
477] Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,
478] Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом
479] На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла
480] Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.
481] Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,
482] Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.
483] То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.
484] Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають
485] Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям
486] Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий.
487] Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда.
488] Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні,
489] Мовить: "О матінко діви тієї, котру ти по цілім
490] Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,
491] Гніву свого не скеровуй на землю— вона ж тобі вірна
492] й не заслужила того: крадію помогла проти волі.
493] Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.
494] Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.
495] Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,
496] Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів
497] Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею!
498] Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря
499] В край Ортігійський прийшла,— колись у доґіднішу пору
500] Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже
501] І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно [95]
502] Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,
503] Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.
504] Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,
505] Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.
506] Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі,
507] Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,
508] Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина".
509] Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,
510] Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого
511] Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір ефірний
512] На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла,
513] Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.
514] "Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні
515] Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш
516] Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,
517] Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.
518] От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше
519] Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба —
520] Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,
521] Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,-
522] Хай вже вона не моя,— щоб крадій її взяв за дружину?"
523] Батько богів їй на те: "І зарука, й турбота одна в нас —
524] Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати
525] Назви правдиві речам,— то не кривдою, тільки любов ю
526] Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,
527] Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,
528] Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,
529] Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти
530] їх розлучити будь-що,— нехай вийде з імли Просерпіна,
531] Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами
532] Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки".
533] Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера.
534] Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва
535] Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,
536] Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,
537] Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки
538] І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,
539] Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила
540] Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою
541] Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,-
542] Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.
543] Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха
544] Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила
545] Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі.
546] Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,
547] Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,
548] Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила. [96]
549] В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —
550] Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.
551] Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару
552] Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки,
553] Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?
554] Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала
555] Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени? .
556] Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,
557] Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,
558] Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,
559] Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло
560] (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.
561] Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,
562] Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі —
563] Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.
564] А посередник між братом своїм і сумною сестрою,
565] Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:
566] Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна
567] З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.
568] Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.
569] Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,
570] Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно
571] В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.
572] Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:
573] "Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?"
574] Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею
575] Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,
576] Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.
577] "Німфою,— каже,— росла серед німф багатьох я в Ахайї,
578] Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,
579] Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.
580] Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою
581] (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.
582] Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.
583] Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,
584] Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.
585] От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських.
586] Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.
587] Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому
588] Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик
589] Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.
590] Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі
591] Схили його берегів огорнули природною тінню.
592] От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.
593] Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,
594] Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю
595] Голою в той потічок.