Приємно було з вами поспілкуватися, пані Ролінсон. До побачення!
Коли він клав слухавку, задзвонив інший телефон.
Річард прочинив двері та зазирнув за них.
Це був той самий Свлад або Дірк Челлі. Тіло в нього трохи покруглішало, очі та шия стали трохи червонішими, але загалом це було те саме обличчя, яке найкраще запам'яталося йому похмурою посмішкою, з якою власник обличчя сідав на заднє сидіння одного з чорних поліцейських авто вісім років тому в Кембриджі.
На ньому був старий світло-коричневий костюм, який мав такий вигляд, ніби в далекому та кращому минулому в ньому рубали ожину; червона клітчаста сорочка, що абсолютно не гармонувала з костюмом, і зелена смугаста краватка, яка не находила спільної мови ні з тим, ні з іншим. Також на ньому були окуляри з металевою оправою, які, напевно, хоча б частково були на носі для краси.
– А, пані Блатхол, яка це радість – знову почути вас! – казав він. – Я так засмутився, коли дізнався, що Тідлз померла. Яка страшна новина. Тим не менш, тим не менш… Хіба ми маємо дозволяти чорному відчаю приховати від нас яскравіше світло, в якому тепер перебуває ваша благословенна киця? Думаю, ні. Стривайте-но. Здається, я чую, як Тідлз нявчить саме зараз. Вона кличе вас, пані Блатхол. Вона каже, що в неї все гаразд, вона знайшла спокій. Вона каже, що матиме ще більший спокій, якщо ви сплатите по всіх рахунках. Це вам ні про що не нагадує, пані Блатхол? Здається, я й сам надсилав вам рахунок, ще й трьох місяців не минуло. Цікаво, чи не може він бути саме тим, що заважає її вічному спокою?
Швидким рухом руки Дірк поманив Річарда та попросив його подати йому зім'яту пачку сигарет, до якої він не зміг дістати.
– У такому разі, в неділю ввечері, пані Блатхол, о восьмій тридцять. Адресу ви знаєте. Так, я певний, що Тідлз буде тут, так само як і ваша чекова книжка. Ну то до зустрічі, пані Блатхол, до зустрічі!
Поки він прощався з пані Блатхол, задзвонив інший телефон. Він схопив його, водночас запалюючи сигарету.
– А, пані Соскінд! – сказав він у слухавку. – найстаріший і, дозвольте додати, найцінніший клієнт. Добрий день, пані Соскінд, добрий день! Шкода, але поки що, боюсь, жодної ознаки вашого юного Родерика, але пошуки стають більш активними, бо я переконаний, що вони наближаються до завершення, і я вірю в те, що впродовж кількох днів ми повернемо молодого шалапута до ваших рук, де він гарнесенько нявкатиме… А, так, рахунок… Я саме думав, чи отримали ви його.
Зім'ята сигарета Дірка виявилася надто зім'ятою, щоб її можна було курити, тож він притиснув слухавку плечем до вуха та понишпорив у пачці, шукаючи іншу сигарету, але там було пусто. Понишпоривши в шухляді, він вийняв папірець, уламок олівця, написав щось і передав Річардові.
– Так, пані Соскінд, – запевняв він слухавку, – я слухаю вас дуже уважно.
На папірці було: "Скажи секретарці, щоб купила сигарети".
– Так, – продовжував говорити в слухавку Дірк, – але як я впродовж семи років нашого знайомства вам уже неодноразово пояснював, пані Соскінд, я схиляюся до квантово-механічної точки зору. Моя теорія полягає в тому, що ваш кіт не загубився, а просто його хвильова функція тимчасово колапсувала, тож її треба відновити. Шредінгер. Планк. Тощо.
Річард написав на папірці "У тебе немає секретарки" та повернув його.
Трохи замислившись над цим, Дірк написав на папірці "Чорти забирай!" і знову дав його Річарду.
– Я згоден, пані Соскінд, що досягти віку дев'ятнадцять років вдається не багатьом котам, але хіба ми можемо дозволити собі вірити в те, що такий кіт, як Родерік, його не досяг? І хіба ми можемо в цьому похилому віці кинути його напризволяще? Адже саме зараз він найбільше потребує нашої підтримки, безперервних пошуків. Тепер ми маємо подвоїти наші зусилля, тож з вашого дозволу, пані Соскінд, саме це я й маю намір зробити. Уявіть собі, пані Соскінд, як ви дивитиметесь йому в очі, якщо не зробите для нього такої простої речі.
Річард посмикав у руках записку, подумки знизав плечима, написав на ній "Я куплю" та знову повернув її.
Дірк докірливо похитав головою, а потім написав: "Ну що ти, я не можу тебе просити, це так люб'язно з твого боку". Тільки-но Річард це прочитав, Дірк знову забрав папірець і додав: "Гроші візьми у секретарки".
Річард задумливо подивився на записку, потім взяв олівець і поставив галочку там, де раніше написав "У тебе немає секретарки". Він штовхнув папірець уздовж столу до Дірка, той лише глянув на нього та поставив галочку проти "Ну що ти, я не можу тебе просити, це так люб'язно з твого боку".
– Що ж, можливо, – продовжував Дірк розмову з пані Соскінд, – ви просто назвете ті частини рахунку, з якими маєте якісь труднощі. Лише в загальних рисах.
Річард вийшов.
Збігаючи сходами, він перетнувся з молодим даруванням з коротко стриженим волоссям і в джинсовій куртці, яке схвильовано дивилося вгору.
– Як там, друже? – запитав він у Річарда.
– Дивовижно, – пробурмотів Річард, – просто дивовижно.
Знайшовши найближчий кіоск, він купив Діркові дві пачки сигарет, а собі – новий номер журналу "Світ персональних комп'ютерів", на обкладинці якого був портрет Ґордона Вея.
– Шкода його, скажіть? – сказав продавець.
– Що? О, гм… так, – сказав Річард. Він часто про це думав, але здивувався, що його почуття поділяють незнайомі люди. Купивши ще й "Ґардіан", він заплатив і пішов.
Коли Річард повернувся, Дірк досі розмовляв по телефону, закинувши ноги на маленький столик, і було очевидно, що він збирався вести ці переговори розслаблено.
– Так, витрати на Багамах були… гм… затратними, пані Соскінд, це притаманно витратам. Саме тому вони і називаються "витратами", – він взяв простягнуті йому пачки сигарет, схоже, засмутився, що їх лише дві, але рухом брів подякував Річардові за надану послугу, а потім рукою запропонував сісти.
З верхнього поверху долинули звуки суперечки, що частково велася французькою.
– Авжеж, я поясню вам ще раз, чому подорож на Багами була такою необхідною, – заспокійливо казав Дірк Джентлі. – З великим задоволенням. Як ви, пані Соскінд, знаєте, я вірю в фундаментальний взаємозв'язок усіх речей. Більш того, я накреслив і тріангулював вектори взаємозв'язків усього, і всі вони ведуть на один із пляжів на Багамах, тому час від часу мені необхідно навідуватися туди під час розслідувань. Це дуже прикро, бо на жаль у мене алергія до сонця та пуншів з ромом, але ж кожний з нас має нести свій хрест, ви згодні, пані Соскінд?
Зі слухавки почулося якесь белькотіння.
– Ви мене засмучуєте, пані Соскінд. Хотів би я сказати вам, що мене ваш скептицизм підживлює та надає сил, але я не можу казати вам неправду. Насправді він мене спустошує, пані Соскінд, просто спустошує. Думаю, ви знайдете в рахунку відповідний пункт. Дайте-но я подивлюсь.
Він взяв потерту ксерокопію, що лежала перед ним.
– "Знаходження та тріангуляція векторів взаємозв'язків усього, сто п'ятдесят фунтів стерлінгів". З цим ми вже розібралися. "Відстеження їх до пляжу на Багамах, переліт і проживання". Усього лише півтори тисячі. Проживання, звісно, було надзвичайно скромне. Аж ось, знайшов: "Долання спустошуючого скептицизму клієнта, напої – триста двадцять сім з половиною фунтів стерлінгів". Я не включав би це в рахунок, пані Соскінд, якби це не повторювалося знову та знову. Відсутність віри в мої методи лише робить мою роботу складнішою, а як наслідок, на жаль, більш витратною.
Суперечка нагорі, судячи зі звуку, ставала дедалі запеклішою. Голос, що сперечався французькою, був на межі істерики.
– Я визнаю, пані Соскінд, – продовжував Дірк, – що витрати на це розслідування дещо перевищили початкову оцінку, але я певний, що і ви, в свою чергу, визнаєте, що робота, на яку витрачається сім років, очевидно є важчою, ніж та, яку можна зробити за півдня, тож і грошей за неї треба просити більше. Мені постійно доводиться переглядати свою оцінку складності цієї роботи залежно від того, наскільки вона виявляється складною.
Белькотіння зі слухавки стало несамовитішим.
– Моя люба пані Соскінд… Можна мені звати вас Джойс? Як скажете. Моя люба пані Соскінд, дозвольте мені сказати ось що. Не турбуйтеся через цей рахунок, не дозволяйте йому вас непокоїти. Благаю вас, не дозволяйте йому стати джерелом вашої тривоги. Просто стисніть зуби та сплатіть.
Він зняв ноги зі столика та нахилився над великим столом уперед, неухильно наближаючи слухавку до її місця на телефоні.
– Як завжди, було дуже приємно побалакати з вами, пані Соскінд. До зустрічі!
Нарешті він поклав слухавку, знову підняв її, а потім кинув у кошик для сміття.
– Мій любий Річарде Мак-Дафф! – сказав він, вийняв з-під стола велику плоску коробку та штовхнув її до нього, – твоя піца.
Річард неабияк здивувався.
– Ні, дякую, – сказав він. – Я поснідав. Прошу. Можеш сам з'їсти.
Дірк знизав плечима.
– Я сказав їм, що ти зайдеш і розрахуєшся впродовж вихідних, – сказав він. – До речі, ласкаво прошу до мого кабінету, – він обвів рукою своє занедбане оточення.
– Освітлення працює, – сказав він, указуючи на вікно, – гравітація працює, – сказав він, впускаючи на підлогу олівець. – Усе інше гарантувати не можу.
Річард кашлянув.
– Що це все? – спитав він.
– Про що ти?
– Це! – вигукнув Річард. – Усе це. Виявляється, ти є власником холістичного детективного агентства, а я навіть не знаю, що це таке.
– Я надаю послуги, які є унікальними на цьому світі, – сказав Дірк. – Термін "холістичне" пов'язаний з моїм переконанням, що те, чим ми тут займаємось, є фундаментальним взаємозв'язком усього…
– Так, це я вже встиг почути, – сказав Річард. – Мушу сказати, що це було схоже радше на привід нажитися коштом довірливих літніх жінок.
– Нажитися? – спитав Дірк. – Ну, якби мені хтось платив, то я б, можливо, й нажився, але запевняю тебе, мій любий Річарде, ризик, що це коли-небудь станеться, мінімальний. Я живу тим, що зветься надією. Я сподіваюся на дивовижні та прибуткові справи, моя секретарка сподівається, що я їй заплачу, хазяїн її квартири сподівається на орендну платню, компанія електропостачання сподівається, що він сплатить по своїх рахунках, і так далі. Особисто мені такий спосіб життя здається дивовижно оптимістичним.
– Тим часом я надаю багатьом чарівним і дурним літнім жінкам привид сердитися та фактично гарантую їхнім кішкам свободу.