Коли відчинилися двері і в них з'явився великий Імріх, я навіть не дуже злякалася.
— Добрий день,— сказала я з найчарівнішою усмішкою, на яку тільки спромоглася. Великий Імріх після мого привітання широко розставив у дверях ноги, сповнений рішучості не пустити мене далі ані на крок, поки не довідається про мету моїх відвідин.
Я не примусила його довго чекати.
— Шановний пане,— чемно звернулась я і, в захваті від своєї шаленої відваги, урочисто вела далі: — Дозвольте відрекомендуватися. Я Шімона Студенко-ва, а ви, якщо не помиляюся, Імріх Студенка, тож, як самі бачите, ми між собою досить близька рідня. Ви не запросите мене до кімнати?
Великий Імріх мав вигляд людини, котру щойно молоснули по голові стокілограмовим дрючком. Це додало мені сміливості.
— Я довго не затримаюсь,— заспокоїла я його і, мов вугор, прослизнула повз нього досередини. Окрилена успіхом, я забула про обережність, за що одразу поплатилася, бо великий Імріх схопив мене за комір, різко кинув до крісла й сів навпроти мене.
— А тепер викладай, по що, власне, прийшла. Він навіть бровою не ворухнув, лише дивився так,
немов хотів загіпнотизувати мене. У цей момент до мене повернулася розважливість.
— Дорогий родичу, ви взагалі не змінилися,— холодно мовила я і відвела погляд від його очей, неймовірно схожих на очі моєї мабабусі. Я вже думала, що мені настав кінець, та великий Імріх, на диво, не збирався вдаватися до насилля, він тільки нахиливсь до мене і сказав:
— Послухай, я не маю часу. Тож марне не базікай, а швидко викладай, чого, власне, хочеш.
— У мабабусі сьогодні день народження!
— Ну, і?.. Що спільного з цим маю я?
Тут я вже не стрималася, підхопилася з крісла й загорлала:
— Як вам не соромно! У мабабусі сьогодні день народженая, а вя ще й питаєте, що маєте спільного!
З раннього ранку вона чекає на вас, і якщо ви не прийдете привітати її, всі бабусі з будинку пенсіонерів завтра відвертатимуть від неї носа, а вона просто помре з горя! Нехай вам буде соромно, соромно!
Увесь час, поки я кричала, на очі мені наверталися сльози, а горло судомило так страшно, ніби я проковтнула металеву скобку. Усе мені стало байдуже, я не мала більше що йому казати. У дверях я ще раз обернулась і зміряла поглядом того нелюда з голови до п'ят.
— Не бажаю вам нічого злого, тільки я вас ненавиджу. До побачення!
"Грубіян паскудний! Грубіян та ще й мерзотник",— хотілося закричати мені на тихих сходах, викричатися, як колись, коли була зовсім мала, вдарити ногою йому в двері. Правда, я цього не зробила. Але передусім заради мабабусі. Я ревла всю дорогу, навіть не знаю, як приплентала до Валерії. У Валерії — ані живої душі, тож я лишила тільки коротку записку в дверях. Мабабуся вже чекала на мене. Вона не встигла мені ще нічого сказати, як озвалася гармонь малої Зузи. П'ятниця — Бернадетта! За мить я була під ліжком.
— Урочистий обід на честь пані Студенкової!
Я знала, що обід вона принесла на срібній таці, яка належала управителеві. На тій таці приносили обід кожному, в кого був день народження. Мабабуся встала, фіолетовий пояс від халата волочився по підлозі.
— Дякую, сестричко, не треба було цього робити. Тільки подумайте, навіть подих перевести не встигла, а скільки всього вже маю за спиною!
Звичайно, вона вдавала захоплення й тицяла Бер-надетті п'ять крон — у будинку пенсіонерів існує такий звичай.
Сестра Бернадетта, мабуть, не поспішала, бо плигала довкола мабабусі й розпитувала:
— Чи не замало стільців, як гадаєте, пані Студенкова? Я вам іще кілька принесу, у Пешкової три вільні, й їй вони не потрібні.
Це щастя, що в нашій кімнатці були сліпі двері — колись вона з'єднувалася з великою кімнатою. Двері містилися біля самісінької постелі, і я стукала в них завжди, коли хотіла позбутися Бернадетти.
Сестра Бернадетта зупинилась, підвівши голову, прислухалася, а тоді звернулась до мабабусі: 5 463 105
— Я мушу йти, пані Студенкова, коли їм щось треба, одразу кличуть, то я піду, Куцкова стукає.
Мабабуся і далі стояла посеред кімнати, уважно роздивляючись мене. Потім спохватилася й посунула стілець до постелі, вдаючи, ніби нічого й не сталося. Тільки вона не обдурить мене. Обід не смакував мені.
Мабабуся мовчки стежила за мною. Коли я доїла, вона відчинила шафу й довго щось шукала. На поличці поміж рушниками в неї лежали вже приготовлені три пакуночки. Я помітила їх ще місяць тому. На великого Імріха чекала запальничка, яку вона виміняла за ціпок із ручкою із слонової кістки. Валерія одержить бонбоньєрку, яку мабабусі подарували на Міжнародний жіночий день, а мені дістанеться шість носових хусточок, які вона викроїла з казенної наволочки і на яких тайкома повишивала мою монограму. Я дивилася на ті пакуночки, і раптом мене таке зло взяло на всіх, аж на очі навернулися сльози. Мабабуся грюкнула дверима шафи, прокашлялася і спробувала посміхнутися. Краще б вона цього не робила. Наскільки я розуміла, їй було не до сміху. Вона показала рукою на вікно.
— Гарно там, правда? Тепло. Підеш на пляж, так? Ось тобі десять крон. Тільки не згуби їх. А тоді приходь. Увечері. Як слід покупайся.
Спершу я подумала, що недочуваю.
— Ти сказала...— заїкаючись мовила я.— Адже в тебе день народження.
Вона нетерпляче підштовхнула мене до дверей.
— Так, так, я ж нічого не кажу. Але біжи... Там тепло, тобі треба бути на сонечку. Відсвяткуємо ввечері. Ми удвох.
Я не відповіла нічого. Власне, не мала й коли, бо мабабуся буквально виштовхала мене за двері. Те, що вона щось замишляла, мені було ясно, тільки я ніяк не могла додуматися, що саме. Чи, може, вона не хотіла, аби я знала, коли справді ніхто не прийде? Мені спало на думку, що, зрештою, існує спосіб, як довідатися, що відбуватиметься, так що й мабабуся не знатиме про це. Маючи трохи щастя і вправності, мій намір міг удатися. Я почекала у ванній кімнаті, поки не почула, що Бернадетта пішла. Обережно визирнула в коридор. Ніде нікого. Крізь щілину в дверях я зазирнула до великої кімнати. Там була мабабуся, вона приймала вітання від інших бабусь. Це
означало, що наша кімнатка вільна, Я побігла попід стіною. Двері до нашої кімнати були відчинені. На столі стояли квіти. Я ще встигла відзначити, що Бернадетта справді притягла три нові стільці. Аж ось почувся скрип, і з'явилися мабабусині туфлі. Не капці, а туфлі — це означало, що день народження усе-таки святкується! Вона доплентала до стола, сіла на стілець і зітхнула.
Як я терпіти не можу, коли в моєї мабабусі день народження,— цього ніхто на світі не знає! Мабабуся стає зовсім іншою. По-іншому сміється, по-іншому розмовляє, одне слово, зовсім міняється, тільки-но хтось покажеться в дверях. Причому вона цього навіть не усвідомлює і дуже сердиться, коли я нагадаю їй про це. Я годинами сушила голову над цією проблемою, але однаково нічого не надумала. В інші дні мабабуся ніколи не видавалася мені такою старою, як решта бабок із притулку, та коли приходили гості або був мабабусин день народження, вона одразу поводилася, як найстаріша бабка на земній кулі. Така була безмежно вдячна і покірлива.
Я думала про все це й тепер, коли лежала під ліжком і чекала, коли відчиняться двері. Мабабуся за столом ніби застигла. Я вже почала побоюватися, чи взагалі хтось прийде, коли раптом відчинилися двері, і я почула голоси — хтось заходив до кімнати. Спершу я подумала, що прийшла тільки Валерія, але ні, прийшов також Імріх з тіткою Ерікою. Кімната одразу виповнилася галасом. Великий Імріх підняв мабабусю над підлогою, мабабуся кричала і дриґала ногами. При цьому вона ще й лаяла Імріха.
— Душу з мене витрусиш, негіднику! Розкішний театр! Я могла не бачити їх, бо й так
знала, у кого який вираз обличчя. Валерія одразу ж сіла біля вікна. Це тому, що Імріх курить. Тітка Ері-ка сіла на ліжко, поклала ногу на ногу, явно наміряючись протерпіти той час, який мусила пожертвувати для мабабусі. Лише великий Імріх не сів, і тому я мусила пильнувати.
У мабабусиних руках задзвеніли келихи. Вона посувалася до столу. Великий Імріх став їй на дорозі, вона замахнулась на нього, скрикнула й на мить утратила рівновагу. Валерія, засміявшись, сказала:
— Мамо, ти, я бачу, нітрохи не старієш, ти ще всіх нас переживеш, от побачиш!
5*
107
Вона намагалася говорити не в міру голосно, як ми звертаємося до глухих, і від незвички в неї зривався голос. На хвилину запала тиша. Черевики великого Імріха наблизилися до ліжка, тоді до вікна, знову до ліжка, аж ось і мабабуся сіла. Великий Імріх відкашлявся і звернувся до мабабусі:
— Ну, мамо! За здоров'я! Нехай воно послужить тобі ще багато років.
Знову задзвеніли келихи, й усі загукали:
— Слава! Слава!
Тільки-но на срібній таці віддзвеніли поставлені келихи, з усіма, окрім мабабусі, сталося щось дуже дивне. Всі почали говорити ніби двома голосами. Досить довго я взагалі не могла зрозуміти, чому вони так говорять. Якби я мала це описати, це мало б приблизно такий вигляд:
Мабабуся (весело):
— Дорогі мої діти, я така рада, що знову бачу вас усіх отак разом. Лише Иозефки мені ще бракує і Ші-монка кудись побігла, очевидно, на пляж, завжди боюся за неї.
Валерія (бадьоро):
— І що ти, скажи на милість, робиш, аби мати такий чудовий вигляд! Ти ще тут заміж вийдеш, їй-богу! Як молода наречена!
А тоді тихо, крізь зуби:
— Вона ще нічого не знає про Йозефку? Вже скоро рік... А та шибайголова лишила мені сьогодні в дверях записку: якщо не прийду, вона особисто зведе зі мною рахунки. Особисто! Недоумок малий — і що вже собі дозволяєі
Мабабуся (неймовірно покірливо і вдячно):
— Тільки... ноги в мене болять. То там, то сям щось кольне, та коли б не боліли ноги, ще можна було б триматися. Дівча ще мале, я їй потрібна, а коли мене не стане, хто їй дасть притулок?
Імріх:
— Витримаєш, мамо, витримаєш, нічого не бійся! І стиха:
— У мене влаштувала такий цирк, що довелося прогнати. А які балачки! Знаєш, мама з нею вже просто не дасть ради, але це її справа. Має, зрештою, те, що сама хотіла!
Валерія стиха:
— Не розумію, як могло статися, що вона нічого не знає про Иозефку. Адже їздила до неї й Шімона.
Тоді вголос:
— Що лікар казав про коліно, трохи краще? Мабабуся:
— Гадаю, краще з ним уже не буде, ти знаєш, але це гарний лікар, він завжди щось приписує.
Імріх:
— Я б із тобою ураз помінявся! Бодай на тиждень! їсти, спати й відпочивати! Будь задоволена, що ти тут!
І тихо, злостиво:
— Вся родина — самі каліки.