І з облич та з поводження військових, котрі відали переправою, люди зрозуміли: сталося щось непоправне.
Військові, що пильнували переправу, перезирнулись, мить постояли, немов прислухаючись: раптом один із них кинувся в бліндаж, біля самого спуску до наплавного мосту, а другий загукав уздовж берега, скликаючи команду.
Через хвилину військовий вибіг з бліндажа з двома шинелями через руку та речовими мішками в другій руці, які він тяг за лямки, і обидва військові та бійці комендантської команди, не шикуючись, кинулись бігцем по наплавному мосту, випереджаючи машини, що знову рушили до мосту й по мосту.
Те, що було далі, сталось так несподівано, що ніхто не міг би сказати, з чого все почалось. Якісь люди з криком кинулись слідом за військовими. Почалось сум'яття між машинами й на самому узвозі: кілька машин разом ринули на понтон, зчепилися, почувся тріск, але хоч дорога була явно загороджена цими машинами, інші машини, задні, натискаючи на передні, страшенно ревучи моторами, валилися й далі в цю кашу з машин на понтоні. Одна машина впала в воду, за нею друга, й готувалася падати третя, але водій сильним рухом руки прикував її на гальмі.
Ваня Земнухов, який з подивом поблимував короткозорими очима на те, що діється з машинами, раптом вигукнув:
— Клаво!
І метнувся до узвозу.
Так, ця третя машина, що замалим не впала у воду, була машина Ковальова, де поверх речей сиділи він сам, його дружина, дочка та ще якісь люди.
— Клаво! — знову крикнув Ваня, невідомо як опинившись біля самої машини.
Люди вистрибували з неї. Ваня простяг руку, і Клава зіскочила до нього.
— Кінець!.. К чортовій матері!..— сказав Ковальов так, що у Вані похололо серце.
Клава, руки якої він не зважився затримувати довше в своїх, скоса, не бачачи, дивилась на Ваню і вся тремтіла.
— Іти можеш? Скажи, можеш? — голосом, що зривався на плач, питав Ковальов дружину, яка, тримаючись рукою за серце, хапала ротом повітря, як риба.
— Залиш, залиш нас... тікай... вони вб'ють тебе...— белькотіла вона, задихаючись.
— Та що, що сталося? — спитав Ваня.
— Німці! — сказав Ковальов.
— Тікай, тікай, залиш нас! — повторювала Клавина мама.
Ковальов, бризнувши сльозами, схопив Ваню за руку.
— Ваню! — сказав він, плачучи.— Врятуй їх, не кидай їх. Будете живі — до Нижньої Олександрівки, там у нас рідня... Ваню! У мене на тебе...
Знову загуркотіло, снаряд вибухнув біля самого узвозу, в місиві машин.
Люди з берега, військові й цивільні, лавиною мовчки ринули на понтони.
Ковальов, одпустивши Ванину руку, рвонувся до дружини, до дочки — видно, хотів попрощатись, та враз, в одчаї змахнувши руками, разом з іншими людьми побіг по наплавному мосту.
Олег з берега кликав Земнухова, але Ваня нічого не чув.
— Ходімо, поки нас не збили,— суворо, спокійно сказав він Клавиній мамі й узяв її під руку.— Ходімо в цей бліндаж. Чуєте? Клаво, йди за мною, чуєш? — суворо й ніжно говорив він.
Спускаючися в бліндаж, він іще встиг помітити, як бійці коло зеніток, гарячково пометушившись біля гармат, одняли від стволів якісь важкі частини й, тримаючи їх у руках перед собою, побігли на міст і згодом кинули важкі частини в воду. По всій річці, вище та нижче мосту, вплав перебирались люди й худоба. Але Ваня цього вже пе бачив.
Його товариші, загубивши і його, і Валька, намагаючись не піддатись людському потокові, що ринув їм назустріч, бігли до того місця, де вони лишили свої підводи.
— Тримайтесь разом, ми повинні бути разом! — перший проштовхуючись між людей своїми сильними плечима, кричав Олег, озираючись на хлопців горющими, жовтими від злості очима.
Весь табір роївся і вже розпадався; машини сунули одна біля одної, ревучи моторами, а ті, що могли пробитись, подавалися вздовж берега, вниз по ріці.
На ту пору, як налетіли літаки, тітонька Марина, сівши навпочіпки, підкидала в огонь паліччя з тину, яке дядя Коля рубав артилерійським кинджалом. А Уля сиділа поруч на траві й, так задумавшись про щось своє, аж в обличчі її, десь у куточках губ і в тонкім вирізі ніздрів, позначились риси хмурної сили, дивилась, як Григорій Ілліч, сидячи на борту машини, обнявши голубооку дівчинку, яку він тільки що напував молочком, щось розповідав дівчинці на вухо, а дівчинка сміялась. Машина, круг якої бавились діти під доглядом своїх нянь та біля якої, байдужа до всього, сиділа завідувачка будинку, була метрів за тридцять від того місця, де розіклали вогнище. Підводи дитячого будинку, так само як і підводи Петрова й Кошового, стояли в ряді інших підвід.
Літаки наскочили так раптово, що ніхто не встиг побігти до щілин, викопаних поблизу, і всі кинулись тут-таки на землю. Уля, теж припавши до землі, почула, як, падаючи, виє бомба, як виття наростає вихором, наче розширюється донизу. І в ту ж мить страшної сили, як розряд блискавки, різкий удар грянув, здавалось, не тільки над Улею, а в ній самій. Повітря із свистом прошуміло над нею, і на спину посипалась земля. Уля чула ревіння моторів у небі, і знов це виття, але вже далі, і все лежала так, припавши до землі.
Вона не тямила, коли встала і що підказало їй, що треба й можна встати. Але вона раптом побачила світ, який оточував її, і з самої глибини її душі вирвався жагучий звіриний зойк.
Не було перед нею ні машини шахти № 1-біс, ні Григорія Ілліча, ні тієї голубоокої дівчинки,— їх не було й ніде поблизу. На тому місці, де стояла машина, зяяла кругла воронка, розкидана, чорна, обпалена земля, а круг воронки в різних місцях валялись обвуглені уламки машини, понівечені трупи дітей, а за кілька кроків од Улі ворушився дивний, у червоній хустці, оцупок, виваляний у землі. В цьому оцупку вона впізнала верхню частину тулуба виховательки в дитячого будинку. А нижньої частини з тими гумовими ботами, надягненими просто на панчохи, не було ніде,— її взагалі вже не було.
Хлопчик років восьми, з натугою пригинаючи до землі голову, а ручки закинувши назад, немовби він збирався стрибнути, крутився на місці, притупуючи ніжкою, і верещав.
Не тямлячи себе, Уля кинулась до хлопчика, хотіла обійняти його, але хлопчик, не змовкаючи, затріпотів їй у руках. Вона підняла йому голову і побачила, що обличчя в хлопчика здулось пухирем-набряком і вичавлені білі очі вилізли
8 ОрбІТ.
Уля припала до землі й заридала.
Все тікало довкола, та Уля вже нічого не бачила й не чула. Вона отямилась тільки, коли Олег Кошовий опинився біля неї. Він щось казав, і великою рукою гладив її по волоссю, і, здається, намагався підвести її, а вона все ридала, затуливши обличчя руками. Звуки гарматної стрілянини й розриви снарядів, далеке стукотіння кулемета сягали її слуху, але все це вже було байдуже.
І раптом вона почула, як Олег дуже юним, гучним голосом з дрожем промовив:
— Німці...
І це дійшло до її свідомості. Вона перестала плакати й випросталася. В одну мить вона впізнала Олега й усіх товаришів, що стояли біля неї, Вікторового батька, дядю Колю, Марину з дитиною на руках, навіть діда, що віз Олега та його рідних,— не було тільки Вані Земнухова та Валька.
Всі ці люди з чудним виразом напружено дивилися в один бік, і Уля теж подивилась туди. Там уже не лишилося нічого від табору, що тільки-но оточував їх. Перед ними лежав одкритий, залитий сонцем яскравий степ під розпеченим небом, у тьмяному білому блиску. І в цьому білому тьмяному блиску повітря по яскравому степу сунули просто на них розмальовані під колір деревної жаби німецькі зелепі танки.
Розділ дванадцятий
Німці взяли Ворошиловград 17 липня, о 2-й годині дня, після запеклого бою на дослідному сільськогосподарському полі, де одна з армій Південного фронту виставила бупа заслін, який поліг у цьому бою з дужчими силами противника. Ті, хто лишився в живих, відступали з боями по колії залізниці майже до станції Верхньодуванна, поки останній солдат не ліг у донецьку землю.
На той час усі, хто міг і хотів вийти з Краснодона й ближніх районів, пішли чи виїхали на схід. Але в далекому Біловодському районі, не знаючи обставин справи й не маючи транспорту, затрималась велика група учнів восьмого й дев'ятого класів Краснодонської школи імені Горького, що перебувала в районі на польових роботах.
Вивезти цю групу учнів відділ народної освіти доручив учительці цієї ж таки школи, викладачці російської літератури, Марії Андріївні Борц, яка народилась на Донбасі й добре знала місцеві умови, жінці енергійній і особисто зацікавленій в успіху справи: між учнями була її дочка Валя.
Щоб вивезти цю групу учнів, потрібна була тільки одна вантажна машина, але Марія Андріївна дістала доручення, коли вже ніякого транспорту не можна було роздобути. Вона добиралась до радгоспу з усякими оказіями і згаяла на це більше доби. Змучена тяжкою дорогою та душевним болем за долю дочки-комсомолки і всіх учнів, вона розридалась від хвилювання, що душило її, та від почуття подяки, коли директор радгоспу, який з неймовірним напруженням усього транспорту евакуював майно радгоспу, охрипнувши від лайки, не спавши і не голившись вже кілька діб, віддав, не сперечаючись, Марії Андріївні останню вантажну машину.
Хоч про тяжке становище на фронті добре знали в Біло-водському районі, аж до приїзду Марії Андріївни учні з властивою юності безтурботністю й вірою в те, що дорослі вчасно подбають про них, перебували в тому збуджено-веселому настрої, який завжди створюється, коли збирається багато молодих людей на лоні вільної, чудової природи, коли між ними невимушено виникають дружні, романтичні стосунки, що звичайно зав'язуються між молодими людьми.
Марія Андріївна не стала передчасно бентежити учнів і приховала від них справжнє становище. Але з нервової стурбованості та квапливості, з якою їх збирали, щоб рушати додому, учні зрозуміли, що сталося щось серйозне й погане. Настрій зразу впав, кожен подумав про домівку і про те, що з ними буде далі.
Валя Борц, дівчина рано розвинена, з порослими червіньковим пушком дуже засмаглими руками й ногами, в яких ще було щось дитяче, з очима темно-сірими, в темних віях, незалежними й холоднуватими своїм виразом, з ясно-русявими, золотавими косами та повними яскравими губами гордовитої складки, заприятелювала за час роботи в радгоспі з учнем їхньої школи Стьопою Сафоновим, невеличким, білоголовим, кирпатим, веснянкуватим хлопчиком з живими, як кажуть, кмітливими очима.
Валя була в дев'ятому класі, а Стьопа у восьмому, і це могло б стати завадою в їхній дружбі, якби Валя дружила з дівчатами,— а Валя не дружила з дівчатами,— і коли б серед хлопців був який-небудь, хто їй подобався, але ій ніхто не подобався.