А от Штефку, їй-богу, поведуть на шибеницю!
— Ая, ая, поведуть! А за що? Тілько за то, що забив чужого чоловіка? Ні, як не повісять Полану, то, я вам кажу, всі баби почнуть убивати своїх чоловіків! Першій-ліпшій з нас таке може шибнути в голову — в родині, людоньки, різно буває. Ні, ні, тілько повісити її, повісити — і по всьому!
— Та як ти її повісиш, коли вона дитину носить?
— Та яку там дитину? Чорта вона виплодить, а не дитину!
Суд викликає свідка Шимона Фазекаша, на прізвисько Леца. Того дня, коли сталося вбивство, він бачив Полану і Штефана над потоком.
— Штефане Манья! Ви й далі заперечуєте, що були того дня в Кривому й бачилися з Поланою Гордубало-вою?
— Не був я там, пане судія.
— Обвинувачена, чи говорив з вами Манья коло потоку?
— Ні, не говорив.
— Але жандармам ви сказали, що так.
— Бо вони мене примусили.
Свідчить Юліана Варваринова, сусідка Горду балів.
— Так, я не раз виділа небіжчика — він ходив, як тіло без душі. Полана перестала йому навіть їсти давати, коли він вигнав Штефана, а наймитові, бувало, курей пекла і поросят. Щоночі ходила до стайні спати з ним. Хай скарає її господь! — спльовує сусідка.— А от де вона сходилася зі своїм любасом після того, як вернувся Гордубал, я не знаю. До стайні до нього вона більше не бігала. Останнім часом Гордубал навіть уночі обходив обійстя з ліхтарем,— певно, стеріг її.
— Послухайте, свідко, а ви бачили, як Гордубал перекинув Штефана через пліт? Чи мав тоді Манья на собі піджак?
— Ні, не мав, на ньому були тілько гачі і сорочка.
— І він так і пішов без піджака?
— Так, прошу пана судію.
— Отже, цей піджак, який зараз на ньому, залишився разом з іншими його речами в Гордубалів? Штефане Манья, коли ви ходили по свій піджак до Кривого?
Штефан підводиться й розгублено кліпає.
— Ви забрали його тієї ночі, коли було вбито Юрая Гордубала! Можете сісти.
І прокурор з переможним виглядом щось записує в паперах.
— Виведіть обох обвинувачених,— велить голова суду.— Хай увійде свідка Гафія Гордубалова.
Вводять синьооке гарненьке дівча. В залі тиша, ніхто ані дихне.
— Не бійся, мала, й підійди сюди,— по-батьківському лагідно звертається до неї голова.— Якщо не хочеш, можеш не свідчити. Ну то як, будеш відповідати?
Дівча вражено дивиться на поважних панів у мантіях.
— Хочеш посвідчити?
Гафія слухняно киває головою:
— Так.
— Чи ходила твоя мама до стайні, коли там спав Штефан?
— Так, щоночі.
— А ти бачила їх коли-небудь разом?
— Бачила. Одного разу вуйко Штефан обняв її й повалив на солбму.
— А газду, свого татка, тії бачила коли-небудь з мамкою?
— Ні, татка не бачила, тілько вуйка Штефана.
— А коли татко вернувся з Америки, мама все одно ходила до вуйка?
Гафія крутить головою.
— А ти звідки знаєш?
— Таж газда був дома,— переконливо і впевнено заявила вона.— Вуйко Штефан тоді сказав, що більше не залишиться в нас, бо тепер усе змінилося...
— Газда був добрий чоловік?
по
Гафія розгублено знизує плечима.
— А Штефан?
— О, Штефан так.
— А мамка була добра до газди?
— Ні.
— А до тебе? Вона тебе любила?
— Ні. Вона любила тілько вуйка Штефана.
— Вона смачно йому варила?
— Смачно. Він і мені деколи давав.
— А кого ти любила найбільше?
Дівча ніяково мнеться:
— Вуйка Штефу...
— А як було тієї останньої ночі, коли помер твій татко, Гафіє? Де ти спала?
— З мамкою, в коморі.
— І тебе ніщо не розбудило?
— Розбудило. Хтось запукав у вікно, а мамка сиділа на ліжку.
— Ну, а далі що?
— А далі нічого. Мамка сказала: "Спи, а то дістанеш".
— І ти спала?
— Так, спала.
— І вже більше нічого не чула?
— Ні. Нічого. Хіба хтось пройшов попід вікнами, але мамки коло мене вже не було.
— А хто то був, ти не знаєш?
Дівча здивовано розтуляє рота:
— Як то хто? Таж вуйко Штефан. До кого би ще могла вийти мамка надвір?
В залі запала така грізна тиша, що аж дух перехоплює.
— Оголошую перерву,— квапливо каже голова суду й сам виводить Гафію за руку.— Ти славна дівчинка,— бурмоче він,— славна і розумна. Але твоє щастя, що ти ще нічого не розумієш...
Присяжні мацають по кишенях, що б дати Гафії, обступили її з усіх боків, аби хоч погладити по голівці.
— А де ж вуйко Штефан? — питається дівча срібним голосочком.
Огрядний Гельнай, важко сопучи, пробирається до неї.
— Ходімо, мала, ходімо, я відведу тебе додому.
ш
Але в коридорах повно людей, і вони тичуть Гафії хто яблуко, хто яєчко, хто шматок солодкої булки, розчулено сякаються в хустинки, жінки цілують її й голосно схлипують. Гафія судомно вчепилася в товстий палець Гельная й, здається, от-от розплачеться й собі.
Але Гельнай заспокоює її:
— Не плач, я куплю тобі цукерок.
І дівча аж підскакує з радості.
Розгляд справи триває далі. Іноді вона здається хитро зав'язаним вузлом, який мусять розплутувати кілька рук одночасно.
Свідчить Пйоса, на прізвисько Гусар, Олекса Воро-бець, син Митра, і його дружина Анна, а відтак — дружина Кобили-Герпака. Всі вони свідчать проти цієї жінки— проти Полани Гордубалової. Ох, боже милий, і чого тільки люди не знають одне про одного! Просто жах — не треба й божого суду — люди самі себе судять.
Проситься посвідчити якийсь пастух Мішко.
— Підійдіть, свідку, ближче. Можете не присягати.
— Га?
— Можете не присягати, кажу. Скільки вам років?
— Га?
— Скільки вам років, Мішку?
— А, не знаю. Та й нащо воно мені? Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Передає вам Юрай Гордубал, що Полана була йому доброю і вірною жоною.
— Зачекайте, Мішку — себто як передає? Коли він вам таке сказав?
— Га?
— Коли він вам таке сказав, Мішку?
— А, коли... Я вже не пригадую. Тоді якраз був дощ. Він попросив мене: "Скажи їм то ти, Мішку, тобі вони повірять".
— Бог з вами, діду, і ви з тим прийшли сюди аж із Кривого?
— Га?
— Можете йти, Мішку, ви нам більше непотрібні.
— А, красненько дякую. Слава Ісусу Христу.
Свідчить скляр Фаркаш.
— Той алмаз купив у мене Штефан Манья.
— Ви його впізнаєте?
— Як не впізнати — он він, отой пожовклий.
— Устаньте, Манья. Ви визнаєте, що купили цей алмаз у скляра Фаркаша?
— Ні, не визнаю.
— Можете сісти, Манья, але так ви собі не допоможете.
Свідчать Баранова, Грицова, дружина Федора Бобали. Ох, Полано, яка ж то ганьба! Вони показують на тебе пальцями, засуджують твій перелюб, кожна з них кидає камінь у невірну дружину. Ніхто вже не дивиться на Штефана Манью. Ти марно затуляєш руками свій круглий живіт — свого гріха ти вже не заховаєш! Штефан убив, але ти грішила. Подивіться, людоньки, на цю безстидницю: навіть голови не схилить, не заплаче, не впаде крижем; дивиться на нас так, ніби хоче сказати: "Говоріть, говоріть, мені все байдуже".
— Обвинувачена, ви можете чимось заперечити проти свідчення Марти Бобалової?
— Ні.
І не схиляє голови, не червоніє від сорому, не западеться крізь землю від ганьби — сидить, наче статуя.
— Більше свідків нема? Тоді оголошується перерва до завтра.
— Але ж і гарно відповідала нам та мала, правда, пане колего? Ще зовсім дитя, а все вже бачило!
— Жахливо, жахливо. Її розповідь — як чистий потічок. Така щирість у всьому, наче в тому, про що вона розказувала, не було нічого поганого.
— Зате усе село тепер проти Полани. Кепські її справи. Штефанові, звичайно, теж, але що Штефан — він тут другорядна особа. Так, так, пане колего, село зрозуміло, що справа тут у моралі. Можна б сказати, що Криве мстить їм за зневажену мораль. Дивна річ — люди, як правило, не судять так суворо за чужолозтво, га? Полана, здається, завинила не тільки в чужолозтві, а й у чомусь набагато страшнішому. В чому, питаєте? Ну, своїм вчинком вона підбурила проти себе громаду, викликала ненависть цілого села.
— Будь проклята, Полано! Всі бачили, як високо тримала вона голову? І як їй не встид! Ще й посміхнулася, коли Бобалиха сказала, що жінки хотіли їй вікна повибивати за блуд. Так, так, вона ще вище задерла голову й посміхнулася, ніби пишалася тим.
— Та що ви кажете, сусіде? Шкода, що я не побачив її на власні очі. А .вона хоч ладна?
— Чи ладна, питаєте? Боронь боже! Кажу вам, що вона мусила приворожити Штефана, мусила йому засліпити очі. Худа, кажу я вам, як тріска, а очі — як ті колючки; певно, зла, як відьма, скажу я вам. Але та дитина — подумати тілько! Як писанка! Ми всі плакали над тією сиріткою! Хвойда навіть дитини не повстида-лася — розпутничала на очах у рідної дочки. Відьма, а не жінка, кажу я вам.
— О, тоді й мені, сусіде, треба на неї глянути!
— Пустіть нас, пустіть досередини! Ми хочемо по
дивитися на ту безвстидницю! Потісніться трохи, ми будемо стояти тихо, як у церкві, тільки пустіть нас досередини. *
— Люди добрі, не пхайтесь, бо від ваших кожухів так смердить, що панове судді можуть задихнутись! Ану, геть від дверей!
— Дивіться, он вона, ота худа, що сидить так штив-но,— то вона.
— І справді — хто б міг на неї таке подумати? Звичайна собі жінка. А де Штефан? Ага, он, видно лише його плечі. А той, що встає, високий, у мантії,— то сам пан прокурор. Тихо, тихо, зараз ви щось почуєте.
— Панове присяжні засідателі! Я відтворив перед вами всі обставини цієї справи, які пощастило з'ясувати завдяки блискучій праці поліційних органів (Бігл у залі штовхає під бік Гельная), а також завдяки свідченням свідків. Я хотів би подякувати тим і тим. Панове присяжні засідателі! За всю свою довгорічну суддівську практику я ще не бачив процесу, на якому свідчення були б пройняті таким глибоким і таким пристрасним прагненням допомогти справі перемоги справедливості, як у даному випадку. Все село, вся громада Кривого — чоловіки, жінки й діти — виступали тут перед вами, щоб не тільки посвідчити, але й викрити перед богом і перед людьми цю розпусну жінку. Не я іменем закону, а сам народ обвинувачує її. За скоєний злочин ви будете її судити згідно з буквою закону. Але я просив би вас судити її за цей тяжкий гріх так, як того вимагає сумління цих людей.
Твердо впевнений у власній правоті, прокурор раптом на мить завагався. "Чого це я заговорив про гріх? Ми судимо душу людини чи тільки її вчинки? Ну звичайно, тільки, вчинки, але хіба не в душі народжуються вони?.. Обережніше, бо так легко збитися на манівці. Справа ця, зрештою, досить ясна..."
— Шановні панове присяжні засідателі! Випадок, у якому ви повинні розібратися,— ясний, ба навіть страхітливо ясний у своїй простоті.