Зчинився ще більший крик.
В чому ви мене обвинувачуєте? Може, я погано командував військами? Ви бачили, як я веду бої, ви, що дали варварам...
— Годі! Досить!
Він знову заговорив тихо, щоб уважніше слухали:
— О так, ваша правда. Я помилявся, світочі Ваалові! Поміж нами є люди великої хоробрості та військової від ваги. Встань, Гісконе! — Пробігаючи примруженими очима по східцях до жертовника, немовби когось відшукуючи, він повторив: — Устань, Гісконе! Ти можеш скласти вину на мене, вони заступляться за тебе! Та де ж він? — Потім, ніби отямившись: — А! Та він же, певна річ, удома, серед своїх синів! Погукує на власних рабів і, щасливий та гордий, рахує розвішані на стінах разки почесного намиста, що заслужив у вітчизни.
Всі стурбовано заворушилися, посмикуючи плечима, неначе їх хльоскали нагаєм.
— Ви навіть не знаєте, живий він чи мертвий!
І, не зважаючи на їхній лемент, він сказав, що, кинувши на поталу суфета, вони кинули на загибель і саму Республіку та що мир із римлянами хоч би який, здавалося, вигідний, проте згубніший за двадцять битв. Дехто на ці слова почав плескати в долоні; були то бідніші з членів ради, яких завжди підозрювали в прихильності до народу чи до тиранії. Супротивники їхні, начальники сиситів та адміністратори, переважали їх кількістю; найвизначніші згуртувалися коло Ганнона, що сидів у другому кінці зали перед високими дверима, запнутими фіолетовою заслоною.
Він позамазував рум'янами виразки в себе на обличчі. Золота пудра обсипалася з його волосся на плечі, осівши там двома блискучими плямами, і стало помітно, що волосся те насправді білясте, миршаве та зваляне, як вовна. Руки були позамотувані пов'язками, змоченими в масних пахощах, що капали на підлогу. Недуга його, видно, роз'ятрювалась, бо вже навіть очей не видно було з-під набряклих повік. Щоб бачити, він мусив закидати голову. Прибічники підбивали його на відповідь Гамількарові, і нарешті він заговорив хрипким, відразливим голосом:
Не дуже дмися, Барко! Ми всі подолані! Нікого не минуло лихо! Тож покорися й ти!
Скажи нам краще,— промовив Гамількар усміхаючись,— як ти спровадив свої галери до римського флоту?
Мене гнало туди вітром,— відповів Ганнон.
Ти, як той носоріг, що топчеться в своєму гною, виставляєш напоказ дурний свій розум. Замовчи!
І вони взялися звинувачувати один одного в поразці біля Егатських островів.
Ганнон докоряв Гамількарові, що той не вийшов йому назустріч.
— Так це ж означало б віддати супротивникові Ерікс. Ти мусив вийти у відкрите море. Хто тобі не давав того зробити? Ах! Я забув,— слони бояться моря!
Гамількаровим однодумцям цей жарт здався таким дотепним, що вони зареготали, і склепіння загуло, неначе вдарили в кімвали.
Ганнон обурився на таку образу,— він захворів, застудившись під час облоги Гекатомпіля,— сльози текли в нього по обличчю, як холодний дощ по зруйнованих мурах.
Гамількар мовив далі:
Коли б ви любили мене, як його,— велика радість панувала б тепер у Карфагені! Скільки разів благав я у вас допомоги, а ви щоразу відмовлялися дати мені грошей.
Нам самим потрібні були гроші,— відповіли сиситські начальники.
А коли становище моє було розпачливе, ми пили мулячу сечу і їли ремені наших сандаль, коли я хотів, щоб кожна билинка обернулася на вояка, і мені залишалося поповнювати свої загони хіба що гнилими трупами полеглих,— ви відкликали решту моїх кораблів.
Ми не могли ризикувати всім нашим добром,— відказав на те Баат-Баал, власник золотих копалень у Гетулії Дарітійській.
А що ж робили ви тут, у Карфагені, в своїх домівках, за високими мурами? Треба було відігнати галлів до Ерідана, хананеяни могли б прийти до Кірен, і тим часом як римляни заслали послів до Птоломея...
Він іще вихвалятиме перед нами римлян! — гукнув хтось.
Скільки вони заплатили тобі, щоб ти їх захищав?
Спитайте про це в бруттіумських рівнин, у руїн Лора, Метапонта і Гераклеї! Я спалив там усе до пня, я спустошив усі їхні храми, й аж до смерті онуків їхніх онуків...
Ет! Ти пишномовний, як той ритор! — гукнув Капурас, знаменитий купець.— Краще скажи, чого ти хочеш?
Я кажу, що треба бути мудрішими або грізнішими. Коли вся Африка скидає з себе ваше ярмо, то це тому, що ви, недотепні володарі, не вмієте вести її в ярмі.
Агафокл, Регул, Цепіон — всі ці хоробрі мужі, тільки зійшовши на берег, захоплять Африку! Коли лівійці зі сходу змовляться з нумідійцями заходу, коли кочовики посунуть з півдня, а римляни з півночі... Раптом усі загаласувала з жаху.
— О, ви ще будете бити себе в груди, валятися в по росі та рвати на собі одежу! Але ніщо не врятує вас! До ведеться крутити жорна в Субуррі та збирати виноград по горбах Лаціуму.
Вони почали ляскати себе по правому стегні на знак обурення, і рукави їхні тріпотіли, неначе великі крила наполоханих птахів. Гамількар у шаленому пориві промовляв далі, стоячи на найвищому східці вівтаря, тремтячий і страшний. Він підіймав руки, і проміння канделябра, що палав позад нього, проходило між його пальців, мов золоті списи.
— Ви втратите свої кораблі, свої лани, і колісниці, і висячі ложа, своїх рабів, що розтирають вам ноги! Ша калам за лігва будуть палаци ваші, і плуг розоре ваші гробниці. Не стане й сліду вашого, лише над купами руїн кричатимуть орли! Загинеш, Карфагене!
Чотири верховні жерці простягли руки, захищаючись від прокльонів. Всі повставали. Але морський суфет, священний урядовець, був під заступництвом самого Сонця, і особа його була недоторканна, аж поки зібрання багатих не засудить його. Жертовник навівав жах. Всі сахнулись назад.
Гамількар замовк. З непорушним поглядом, з обличчям блідим, як перли на його тіарі, він задихався, майже зляканий власними словами, в полоні зловісних видив. З підвищення, на якому він стояв, світильники на бронзових ставниках здавалися йому широким вогненним вінком, покладеним долі; чорний дим від них здіймався під темне склепіння, і кілька хвилин тривала така глибока тиша, що чути було далекий шум моря.
Тоді старійшини почали радитися між собою. Варвари загрожували їхнім інтересам, їхньому життю. А перемогти варварів не можна було без суфетової допомоги, і це міркування, незважаючи на їхню гордість, змушувало забути все інше. Вони залучили до своєї розмови й Гамількарових друзів. Почалися користолюбні замирення, натяки та обіцянки. Гамількар не хотів більше втручатися в будь-які урядові справи. Усі почали його вмовляти. Та що раз у раз повторювалось при цьому слово "зрада", то він вибухнув гнівом. Єдиний зрадник — це Велика рада, бо повинність вояків триває, поки йде війна, а тільки-но війна скінчилась — і вони вільні. Він навіть похвалив їхню хоробрість та говорив про користь, яку могла б мати Республіка, привернувши їх до себе дарунками і привілеями.
Тоді Магдасан, колишній правитель провінцій, сказав, поводячи своїми жовтими очима:
— Далебі, Барко, ти, мандруючи світами, обернувся на грека, чи римлянина, чи вже й сам не знаю, на кого! Якої ти нагороди домагаєшся цим людям? Хай краще згине десять тисяч варварів, аніж один із нас!
Старійшини схвально закивали головами, бурмочучи:
Авжеж, чого з ними панькатись? Того добра можна знайти завжди!
І легко його позбутись, чи не так? Покинути напризволяще, як ви це зробили в Сардінії. Або ж дати знати ворогові, яким шляхом ітимуть найманці, як то зробили ви з галлами в Сіцілії, чи, зрештою, висадити посеред моря. Повертаючись, я бачив скелю, геть усю білу від їхніх кісток!
Ото лихо! — безсоромно вигукнув Капурас.
А то ніби вони не перекидалися сто разів до ворога! — загаласували інші.
Гамількар закричав:
— Навіщо ж ви, всупереч своїм законам, покликали їх до Карфагена? А коли вони, незчисленні та вбогі, опи нилися в вашому місті, серед усіх ваших багатств, ви й гадки не мали послабити їхню силу, поділивши на малі загони! Тоді ви випустили їх з жінками та дітьми, не за лишивши жодного заручника. Чи, може, ви сподівалися, що вони переб'ють один одного, щоб звільнити вас від прикрості виконувати свої обіцянки? Ви їх ненавидите, бо вони дужі. Ще більше ненавидите ви мене, їхнього на чальника. О! Я це відчув сьогодні, коли ви, цілуючи мені руки, ледве втримувались, щоб не покусати їх!
Якби леви, що дрімали в дворі, з ревом забігли до зали, й тоді не зчинилося б більшого ґвалту й метушні. Та ось підвівся Ешмунів жрець; стуливши коліна і притиснувши до боків лікті, стоячи прямо з напіврозтуле-ними долонями, він промовив:
Барко, Карфагенові треба, щоб ти став на чолі всіх пунійських військ проти найманців.
— Я відмовляюсь! — відповів Гамількар.
— Ми дамо тобі найвищу владу! — гукнули сиситські начальники.
— Ні!
Владу необмежену й неподільну, дамо грошей, скільки захочеш сам, усіх бранців і всю здобич, по п'ятдесят зеретів землі за кожен ворожий труп.
— Ні! Ні! З вами не можна перемогти!
— Він їх боїться!
— Бо ви безчесні, скупі, невдячні, слабодухі й безумні!
— Він їх жаліє!
— Хоче їм за проводиря стати! — кинув хтось.
— І рушити з ними на нас! — підхопив другий. А Ганнон із глибини зали прохрипів:
— Він у царі пнеться!
Далі всі посхоплювалися з місць, перекидаючи крісла й світильники; вони кинулись юрмищем до жертовника, розмахуючи кинджалами. Але Гамількар витяг із рукавів два великі ножі; лівою ногою ступивши вперед, він пригнувся під золотим канделябром і стояв нерухомо та погрозливо із заціпленими зубами та вогненним поглядом.
Отже, бувши завбачливі, вони поприносили сюди зброю; це був злочин; вони перелякано дивились один на одного. А що винні були всі, то скоро й заспокоїлись, і мало-помалу, повідвертавшись від суфета, принижені та люті, зійшли зі східців. Це вже вдруге зазнали вони від нього поразки. Якийсь час усі стояли. Дехто, поранивши собі пальці, тепер підносив їх до рота чи повільно замотував полою плаща; і вже коли мали виходити, раптом Гамількар почув такі слова:
— А! Це він відмагався, аби тільки не прогнівити своєї дочки.
Другий, гучніший голос підхопив:
— Звісно! Вона ж бере собі полюбовників із найманців!
Спершу Гамількар захитався, потім швидким поглядом став шукати Шагабаріма. Лише один Танітин жрець зостався на місці, і здаля Гамількар тільки й помітив, що його високого ковпака. Всі реготали просто йому в вічі.