Піднявшись трохи вище, я помітив, як навколо викинутих морем водоростей стрибають проворні піщані блохи — єдині, здавалося, живі істоти на цьому пустельному березі. Однак я добре знав, що поблизу причаїлися люди, що за мною стежать. Переслідувачі не були воїнами, інакше вони напали б на нас раніше. У мене не лишалося сумніву, що то були звичайні злодюжки, найняті на мою пагубу; вони мали завдання або викрасти мене, або просто вбити. Враховуючи становище найманців, перше було найвірогіднішим, але, знаючи їхній характер та запал у таких справах, я припускав, що й друге цілком можливе. Від усього цього кров холола в жилах.
Раптом мені спала божевільна думка вийняти шпагу з піхов. "Хоч я й не вмію битися на шпагах, — думав я, — але у такій випадковій сутичці можу все-таки заподіяти ворогові якоїсь шкоди". Проте я вчасно зрозумів, що про опір годі й думати. У цьому мабуть, полягав той "засіб", про який домовились Престонгрейндж із Фрейзером. Перший, я був певен, зробив усе можливе, щоб зберегти мені життя; другий, напевне, дав Нейлу та його товаришам зовсім протилежні накази… Коли б я чинив опір із зброєю в руках, то цим би в першу чергу допоміг своєму найлютішому ворогові, власне, підписав би собі смертний вирок.
З такими думками я дійшов до краю прибережної піщаної смуги і глянув назад: шлюпка вже підпливала до брига, і Алан на прощання махав мені хусточкою. Я відповів йому порухом руки. Сам Алан був для мене зараз чимсь незначним порівняно з тим, що чекало мене попереду. Я натягнув капелюха майже на самі очі, зціпив зуби і рішуче закрокував вперед по піщаному насипу, йти вгору було важко, бо схил виявився досить крутим, а пісок, наче вода, плив з-під ніг. Нарешті я вчепився за кущ довгої трави, що росла на вершині, підтягнувся і став на твердий грунт. В ту ж мить навколо заворушилися і підвелися шість чи сім обідранців — між ними був і Нейл — з кинджалами в руках. Признаюсь, я заплющив очі і зашепотів молитву. Коли ж нарешті розплющив їх, то побачив, що негідники підповзали до мене мовчки, не кваплячись. Всі вони очима хижо свердлили мене, і я був вражений тим неприродним блиском і страхом, що світилися в зіницях кожного з них і зростали в міру того, як вони наближалися. Щоб заспокоїти їх, я підвів руку і показав, що не хапаюся за зброю. Тоді один з мерзотників насмілився і з сильним акцентом горянина запитав, чи я здаюсь.
— З протестом, — відповів я, — коли ви взагалі розумієте, що це означає, але я сумніваюсь…
Вони не дали мені доказати, налетіли, наче зграя хижаків, схопили, забрали шпагу й витрусили всі гроші з кишень, потім зв'язали руки й ноги міцною мотузкою і кинули на траву. Скінчивши цю ганебну справу, негідники розсілися навколо і мовчки витріщилися на мене, наче я був лев чи тигр, що приготувався стрибнути на них. Та скоро їхня увага послабла. Вони підсунулися щільніше один до одного, загельготіли по-гельськи і з відвертою цинічністю заходилися тут же ділити моє майно. Єдиною втіхою для мене в той час було те, що я міг звідси спостерігати втечу друга. Я бачив, як шлюпка пристала до брига, як її підняли на борт, як напнулися вітрила і корабель, обігнувши острівці, вийшов у відкрите море.
Тим часом почали прибувати нові й нові обідранці, і години через дві їх зібралося чоловік двадцять. Кожного разу, коли приходив хтось новий, розмова жвавішала, і в ній вчувалися докори, скарги та пояснення. Я відзначив, що новачки не одержували частки з мого майна. Остання суперечка була вкрай запальною, я навіть подумав, що вони серйозно посварилися. Одразу ж уся зграя розділилася; більшість безладним натовпом рушила на захід, і тільки Нейл та ще двоє лишилися вартувати.
— Я можу назвати людину, якій не дуже сподобається ваше сьогоднішнє заняття, Нейл, син Дункана, — обізвався я, коли решта пішли геть.
У відповідь Нейл почав запевняти, що зі мною поведуться пристойно, бо він знає про моє "знайомство з леді".
На тому й скінчилася наша розмова.
Поки світило сонце, на цій частині берега не з'являлась жодна жива душа, а коли воно сховалося за гори і навколо почало сутеніти, я помітив високого, худорлявого лотіанця з засмаглим обличчям, який наближався до нас верхи на конячині.
— Хлопці, — гукнув він, — у вас є такий папірець? — і чоловік простягнув якийсь аркушик. Нейл у відповідь подав йому другий, і прибулий кілька хвилин старанно розглядав його крізь окуляри в роговій оправі, потім, сказавши, що все гаразд, що вони і є ті люди, яких він шукає, одразу ж спішився. Мене посадили верхи, підв'язавши ноги під черевом коня.
Отак ми на чолі з лотіанцем вирушили в путь. Дорогу він, напевне, вибрав добре, бо за весь час подорожі ми сполохали тільки пару закоханих, які, гадаючи, що перед ними контрабандисти, метнулися геть. Невдовзі ми проминули підніжжя гори Бервік Ло, що лишилася трохи на південь, коли ж вибрались на оголені пагорби, я помітив вогні селища і старовинну баню якоїсь церковки, що загубилася серед дерев. Житла були близько, але не настільки, щоб кликати когось на допомогу, коли б я навіть зважився на такий крок. Чути було, як плететься море. Молодий місяць цідив на землю бліде, слабеньке світло, але й при ньому я побачив три велетенські вежі і зруйновані бійниці Танталлона, колишньої резиденції Червоних Дугласів. Припнувши коня до кілка біля рову, мої конвоїри провели мене крізь браму, потім двором у напівзруйновану кам'яну залу, де одразу ж розпалили просто на підлозі яскраве вогнище — тієї ночі було холодно. Мені розв'язали руки і посадили спиною до внутрішньої стіни. У лотіанця виявився якийсь харч, і мені дали шмат вівсяного хліба, а до нього кухоль французького вина. Потім я знову лишився в товаристві трьох горян. Вони тулилися ближче до вогнища, дудлили горілку і розмовляли між собою, а крізь отвори в стінах вдирався вітер, рвав полум'я, обдавав присутніх димом і сердито завивав у верхівках веж. Я вже не турбувався за своє життя, але душа і тіло настільки втомилися за день, що, заколисаний плюскотом моря внизу під скелею, повернувся на бік і заснув.
Коли саме розбудили мене, сказати не можу, тільки місяць уже кудись подівся, і вогонь майже згас. Тепер мені розв'язали ноги і повели руїнами до моря, а далі стрімкою стежкою, що збігала по скелі, в бухточку, де нас чекав рибальський човен. Мене посадили в човен, і в казковому сяйві зірок ми відпливли од берега.
Розділ чотирнадцятий
СКЕЛЯ БАСС
Я не знав, куди мене везуть, і тільки озирався навкруги, шукаючи очима корабель; у голові ще й досі лунали слова Ренсома "двадцятифунтові". Душу гнітили невтішні думки. Якщо мені вдруге загрожуватиме небезпека потрапити на плантації, то справи мої кепські — не буде вже другого Алана, не буде загибелі корабля, випадкового уламка реї… Я вже побачив себе на тютюновій плантації, відчув удар нагая по спині. Тіло пройняв дрож і не тільки тому, що на воді тягло прохолодою і що човен був мокрий і холодний від роси. Я сидів поблизу стернового і цокотів зубами. Кермував той самий смуглявий чоловік, якого досі я називав лотіанцем, справжнє його ім'я було Дейл, але звали його просто Чорний Енді. Помітивши, що я тремчу, він люб'язно передав мені грубого, вкритого риб'ячою лускою піджака, і я з радістю натягнув його собі на плечі.
— Дуже вдячний за вашу добрість, — сказав я, — але насмілюся відплатити вам за неї застереженням." Ви берете на себе дуже велику відповідальність у цій справі. А ви ж не з тих затурканих варварів-горян і добре розумієте, що таке закон і чим рискують ті, хто його порушує.
— Не такий-то я вже і поборник закону, але цього разу дію з солідною гарантією.
— Що ви збираєтесь робити зі мною? — запитав я.
— Нічого поганого, — відповів чоловік. — Справді, нічого поганого. Певен, що ви матимете велику свободу і взагалі вам буде добре.
На той час поверхня моря вже трохи проясніла, зі сходу заіскрилося, на хвилі висіялися рожеві та червоні блискітки, наче незгаслі жаринки, а на вершині скелі Басе заґелґотіли, прокинувшись, гуси. Басе, як відомо, це самітня скеля, але така велика, що каменю з неї вистачило б на ціле місто. Море було на диво спокійне, тільки біля підніжжя скелі якось глухо шуміло. Поволі зі сходу загорявся ранок, і при світлі я все ясніше бачив стрімкі скелі, поцятковані білими плямами від помету морських птахів, пологу вершину, вкриту зеленою шапкою, табуни білосніжних гусей, що кричали з усіх боків, а на самому березі похмуру, зруйновану будівлю тюрми.
Раптом мені відкрилась уся правда.
— Так от куди ви мене везете! — вигукнув я.
— У Басе, любий, в Басе, — відповів Чорний Енді. — До вас тут жили древні святі, але я сумніваюсь, що ви безневинно потрапляєте сюди.
— Але ж тут тепер ніхто не живе! — вигукнув я. — Тюрма давно вже перетворилася на руїни.
— Тим приємніший сюрприз для бакланів, — сухо кинув Чорний Енді.
Ставало дедалі видніше, і я вже міг бачити на дні човна між великим камінням, яке звичайно править рибалкам за баласт, кілька бочонків та плетених кошиків, а також дрова. Все це було потім вивантажено на скелю. Енді, я та моїх троє горян (я називаю їх своїми, хоч це далеко від істини) теж вийшли на берег. Сонце ще не зійшло, коли човен одплив від острівка, лишивши нас у цьому незвичайному місці ув'язнення. Скрип весел у кочетах відлунював серед стрімких скель.
Енді Дейл був водночас і губернатором (як жартома я називав його) Басса, і пастухом, і охоронцем дичини цього невеличкого, але багатого маєтку. Він мав наглядати за дюжиною овець, що нагулювали жирок, випасаючись на пологому схилі, ніби на куполі святого собору, і за бакланами, які гніздилися серед скель. Вирощувати цих птахів було дуже вигідно: молоді баклани такі смачні, що любителі попоїсти охоче платили по два шилінги за штуку. Навіть дорослі птахи дорого цінувалися за жир та пір'я, і часто платню норд-бервікському священикові сплачували бакланами, тому дехто вважав цю парафію вигідною.
Щоб впоратися з своїми обов'язками і вберегти дичину від злодіїв, Енді часто днював і ночував серед скель, а тому не дивно, що він, як ми помітили, почував себе тут, як господар у своїй хаті.
Звелівши кожному з нас взяти частину вантажу (я не загаявся виконати його наказ), він одімкнув двері — єдиний вхід на острів — і через руїни фортеці довів нас до свого житла.