А ти мене тут знайшла. Цікаво — кількома днями раніше це я намагався знайти тебе. Виглядав тебе. Хотів…
Мені потрібна ця розмова, Йолю. Сядьмо, порозмовляймо хвилину.
Ти ж зовсім мене не знаєш, Йолю.
Мене звати Геральт. Геральт з… Ні. Просто Геральт. Геральт нізвідки. Відьми́н.
Моя домівка — Каер Морген. Відьми́нська Оселя. Я — звідти. Є… Була така фортеця. Небагато від неї лишилося.
Каер Морген… Там виготовляли таких, як я. Цим більше не займаються, а в Каер Моргені вже ніхто не живе. Крім Весемира. Питаєш, хто такий Весемир? Мій батько. Чому так здивовано дивишся на мене? Що тут дивного? Кожний має якогось батька. Мій — це Весемир. А що він мені не справжній батько, то що з того? Справжнього я не знав, матері теж. Не знаю навіть, чи вони ще живі. І, зрештою, мене це мало турбує.
Так, Каер Морген… Я пройшов там звичний процес мутації. Випробування Зіллям, а потім те, що й завжди. Гормони, трави, зараження вірусом. І знову. І ще раз. До успішного закінчення. Я нібито зніс Переміни на диво добре, хворів дуже недовго. Отож мене визнали шмаркачем із непересічною стійкістю і вибрали для подальших, більш складних… Експериментів. Із тим було гірше. Значно гірше. Але, як бачиш, я пережив і їх. Єдиний з тих, кого вибрали для експериментів. З того часу маю біле волосся. Повна втрата пігменту. Як то кажуть — побічний ефект. Дрібниця. Майже не заважає.
Потім мене вчили різного. Досить довго. Аж надійшов день, коли я виїхав з Каер Моргена і рушив на гостинець. Я вже мав свій медальйон, саме цей, так. Знак Школи Вовка. Мав також два мечі: срібний і сталевий. Окрім мечів, я мав переконання, запал, мотивацію і… Віру. Віру в те, що я потрібний і корисний. Бо світ, Йолю, нібито був сповнений потвор і бестій, а моїм завданням було захищати тих, для кого ці бестії були загрозою. Коли я виїхав з Каер Моргена — мріяв про зустріч з першим моїм страховиськом, не міг дочекатися миті, коли стану з ним лицем до лиця. І дочекався.
Моє перше страховисько, Йолю, було лисим і мало огидні, зіпсовані зуби. Я зустрів його на гостинці, де воно разом із друзяками-потворами, мародерами з якогось війська, зупинило селянський віз і витягло із нього дівчинку, може, тринадцятилітню, а може, ще й ні. Друзяки тримали батька дівчинки, а лисий здирав з неї сукенку і репетував, що настала година, коли мала дізнається, що таке справжній чоловік. Я під'їхав, зліз з коня і повідомив лисому, що для нього також настала ця година. Тоді мені це здавалося страшенно дотепним. Лисий відпустив малу і кинувся на мене з сокирою. Був дуже повільний, але витривалий. Я вдарив його двічі, поки він упав. Не були то дуже вправні удари, зате дуже, я б сказав, видовищні. Настільки, що друзяки лисого повтікали, бачачи, що відьми́нський меч може зробити з людини…
Я тобі ще не набрид, Йолю?
Мені потрібна ця розмова. Справді потрібна.
На чому я зупинився? Ага, на моєму першому шляхетному вчинку. Бачиш, Йолю, в Каер Моргені мені закарбували на лобі, щоб я не втручався в такі справи, щоб оминав їх здалеку, не грався у мандрівного лицаря і не відбирав хліба у правоохоронців. Що я виходжу на гостинець не красуватися, а за гроші виконувати доручену мені роботу. А я втрутився, як бовдур, не від'їхавши й п'ятдесяти миль від підніжжя гір. Знаєш, нащо я це зробив? Хотів, аби дівчина, залившися сльозами вдячності, цілувала мені, своєму рятівникові, руки, а її батько дякував мені на колінах. Натомість батько дівчини втік разом з мародерами, а на неї саму пролилася більша частина крові лисого, тож мала обблювалася й дістала напад істерики, а коли я до неї підійшов — зомліла від жаху. З того часу я дуже рідко втручався в подібні історії.
Я робив своє. Швидко навчився. Під'їжджав до огорожі села, затримувався під частоколом селища чи міста. І чекав. Якщо в мене плювали, лаяли мене і закидали камінням — від'їжджав. Якщо замість того хтось виходив і давав мені роботу — брався за неї.
Їздив по містах і фортецях, шукав оголошення, прибиті до стовпів на роздоріжжях. Шукав повідомлення "Терміново потрібен відьми́н". А потім зазвичай було якесь урочище, льох, цвинтар чи руїни, лісовий яр чи гірська печера, з купою кісток і смородом стерва всередині. І чимось, що жило тільки для того, щоб убивати. З голоду, для задоволення, з чиєїсь хворобливої волі чи інших причин. Мантикора, віверна, імляк, капрела, плавтиця, емпуза, лісовик, вампір, гуль, гравейр, вовкулака, гігаскорпіон, стрига, яга, шишимора, ліндвурм. І був танець у пітьмі і удар меча. І був страх і відраза в очах того, хто потім давав мені до рук плату.
Помилки? Аякже. Я припускався помилок.
Але дотримувався принципів. Ні, не кодексу. Звик час від часу ховатися за кодекс. Люди це люблять. Того, хто має якийсь кодекс і живе за ним, шанують і поважають.
Нема ніякого кодексу. Ніхто ніколи не укладав жодного відьми́нського кодексу. Я свій для себе вигадав. І дотримувався його. Завжди…
Не завжди.
Бо було так, що, як здавалося, нема місця для жодних сумнівів. Що треба було сказати собі "Що мені до того? Я відьми́н.". Що треба було послухатися голосу розуму. Інстинкту, якщо не того, що каже досвід. Або навіть звичайний, звичайнісінький страх.
Я мусив послухатися голосу розуму — тоді…
Не послухався.
Гадав, що вибираю менше зло. І вибрав — менше зло. Менше зло! Я — Геральт із Ривії. Знаний також як Різник із Блавикену.
Ні, Йолю. Не торкайся моєї руки. Контакт може вивільнити в тобі… Можеш побачити…
А я не хочу, щоб ти побачила. Не хочу знати. Знаю своє приречення, яке крутить мною, наче вир. Моє приречення? Воно йде за мною крок у крок, але я ніколи не озираюся.
Петля? Так, здається, Неннеке це відчуває. Що мене смикнуло там, у Цинтрі? Як я міг ризикувати так по-дурному?
Ні, ні і ще раз ні. Я ніколи не озираюся. А до Цинтри не повернуся нізащо, оминатиму її, як гніздище чуми. Ніколи туди не вернуся.
Ге, якщо я правильно порахував — той дітвак мав би народитися у травні, десь коло свята Белетейн. Якби так дійсно сталося, то був би нам цікавий збіг обставин. Бо Єнніфер теж народилася в Белетейн…
Ходімо вже, Йолю. Смеркає.
Дякую, що ласкаво поговорила зі мною.
Дякую тобі, Йолю.
Ні, нічого не сталося. Почуваюся добре.
Просто чудово.
ПИТАННЯ ЦІНИ
I
Відьми́нові приставили ніж до горла.
Він лежав, плаваючи у мильній піні, з головою, відкинутою назад, на слизький край дерев'яних ночов. У роті відчував гіркий смак мила. Ніж, тупий, як півтора нещастя, болісно шкріб його по борлаку, з хрускотом просуваючись до підборіддя.
Цирульник, із міною митця, що усвідомлює народження шедевру, шкрябнув ще раз, суто для годиться, а потім обтер йому обличчя куснем лляного полотна, змоченого в чомусь, що могло бути наливкою на дяглиці .
Геральт устав, дозволив, щоб служка вилив на нього шаплик води, обтрусився, вийшов із ночов, залишаючи на цегляній підлозі сліди мокрих стіп.
— Пане, рушник, — служка цікаво зиркнув на його медальйон.
— Дякую.
— От одіж, — промовив Гаксо. — Сорочка, ногавиці, штани, вамс. А осьо чоботи.
— Ви, каштеляне, про все подумали. А у своїх чоботях не можна?
— Ні. Пива?
— Охоче.
Одягався він неквапом. Дотик чужого, шорсткого, неприємного одягу до напучнявілої шкіри псував добрий гумор, якого він набрався, лежачи в гарячій воді.
— Каштеляне?
— Слухаю вас, пане Геральте.
— А не знаєте, нащо те все? Ну, нащо я тут потрібен?
— Це не моя справа, — відповів Гаксо, скоса поглядаючи на служок. — Я маю вас зодягнути…
— Ви хотіли сказати, переодягнути.
—…Зодягнути і завести до королеви на бенкет. Убирайте вамс, пане Геральте. І сховайте під ним відьми́нський медальйон.
— Тут ще мій стилет лежав.
— Але вже не лежить. Він у безпечному місці, так само ваші обидва мечі й усе добро. Туди, куди ви йдете, ідуть без зброї.
Відьми́н знизав плечима, обтягуючи на собі тісний пурпуровий вамс.
— А це що? — спитав, показуючи вишивку спереду убору.
— А, саме воно, — промовив Гаксо. — Ледь не забув. Під час бенкету ви зветеся вельможним Равіксом із Чотиривуглів. Як почесний гість, сядете по правиці королеви, так вона собі зичить. А тут, на вамсі, — то ваш герб. На полі золотому ведмідь чорний, крокуючий, на ньому панна в шатах блакитних, з волоссям розпущеним і руками здійнятими. Мусите це запам'ятати, хтось з гостей може бути поведений на пункті геральдики, часто таке трапляється.
— Ясно, запам'ятаю, — серйозно відповів Геральт. — А де це, Чотиривугли?
— Достатньо далеко. Ви готові? Можемо йти?
— Можемо. Скажіть ще, пане Гаксо, з якої нагоди цей бенкет?
— Королівні Паветті виповнюється п'ятнадцять років, то, за звичаєм, наїхали претенденти на її руку. Королева Каланте хотіла б її видати за когось із Скелліге. Нам залежить на спілці з остров'янами.
— А чого саме з ними?
— На тих, хто з ними в спілці, вони нападають рідше, ніж на інших.
— Поважна причина.
— Але не єдина. У Цинтрі, пане Геральте, традиція не дозволяє жіночого правління. Наш король Регнер умер скількись років тому від моровиці, а королева вдруге заміж не хоче. Наша пані Каланте — розумна пані і справедлива, але що король, то король. Хто ожениться з королівною, той засяде на престолі. Добре б, якби трапився міцний муж. А таких треба шукати на островах. Вони там — тугий народ. Ходімо.
Пройшовши половину галереї, що оббігала малий і порожній внутрішній дворик, Геральт зупинився, розглянувся.
— Каштеляне, — сказав. — Ми самі. Кажіть, нащо королеві відьми́н. Ви повинні щось знати. Бо як не ви, то хто?
— На те, нащо всім іншим, — буркнув Гаксо. — Цинтра така сама, як інші країни. І вовкулаки в нас є, і василіски, та й мантикора знайдеться, як пошукати добре. Тому й відьми́н придасться.
— Не крутіть, каштеляне. Нащо королеві відьми́н на бенкеті, і то ще перевдягнений у блакитного ведмедя з розпущеним волоссям?
Гаксо теж розглянувся і навіть перехилився через балюстраду галереї.
— Щось злеє коїться, пане Геральте, — прошепотів. — Себто, в замку. Якесь страхіття.
— Яке страхіття?
— Ну, яке? Страховисько. Кажуть, щось мале, горбате і в голках, як їжак. Уночі замком блукає, ланцюгами брязкає. Стогне і йойкає в кімнатах.
— А ви бачили?
— Ні, — сплюнув Гаксо. — І не хочу бачити.
— Вигадуєте, каштеляне, — скривився відьми́н.